27 січня виповнюється 105-річниця від дня народження видатного мікробіолога та епідеміолога ХХ століття-Генріха Станіславовича Мосінга (27.01.1910- 27.11.1999).В такому амплуа Він залишався для багатьох майже до кінця восьмидесятих років минулого століття. Одночасно тисячі вірних Католицької Церкви на теренах СРСР знали лише що це отець Павел, або ж, ксьондз Доктор і нічого не знали про нього у ролі світової слави науковця.
Хочу поділитись з читачами CREDO свідченням про яскравого свідка Ісуса Христа та вірного сина Католицької Церкви радянського періоду. Це лише кілька кольорових камінців з барвистої мозаїки життя цього видатного Чоловіка.
Серпневий ранок 1988 року, Хмельницький залізничний вокзал. Я стою з Генріхом Станіславовичем Мосінгом (кс. Павлом) на пероні вокзалу в очікуванні поїзду на Львів, стоїмо, про щось розмовляємо.
Для мене, чотирнадцятирічного хлопця, який був одним з багатьох віруючих храму в м. Городок, що на Хмельниччині – це був просто кс. Павел, з яким я донедавна не був знайомий особисто. Познайомив мене з ним кс. Броніслав Барановський, якого я знав багато років. Кс. Броніслав попросив мене про послугу. Потрібно було супроводжувати Г.С. Мосінга до Львова. Г.С. Мосінг був вже людиною похилого віку, мав слабкий зір і потребував допомоги при пересуванні вулицями міста.
В якийсь момент нашої розмови Г.С. Мосінг говорить про те, що він лікар-епідеміолог, доктор медичних наук, розповідає про особливості своєї роботи, про наукові дослідження, про ризик та небезпеку, яка супроводжувала його і колег по роботі, масштаби та наслідки висипного тифу для населення СРСР та інших держав.
Для мене, хлопця з провінційного містечка, який титулованих людей науки бачив тільки на екрані телевізора, це був ШОК! Я і поруч зі мною доктор медичних наук, який тримається за мене для власної безпеки! Це було щось неймовірне.
Наша розмова тривала далі… Стоячи тоді на пероні вокзалу, я не міг збагнути, що для мене розпочинається подорож не тільки у Львів, у якому я ще не був, але це був початок подорожі, яка розширила обрії мого світобачення, подорож, яка змінила якісно моє життя, систему цінностей, відкрила глибину християнської мудрості, сприйняття навколишнього світу.
Пригадую суботні вечори 1990-1991 років, проведені з кс. Павлом за вивченням Святого Письма. У той час релігійне життя в Україні почало виходити з підпілля і відроджуватись, створювались нові громади віруючих, розпочалась відбудова зруйнованих костелів і побудова нових храмів. В час релігійного відродження Г.С. Мосінг – отець Павло, у віці майже 80 років, щосуботи приїздив в м. Городок на Хмельниччині, де він в служінні Таїнства Покаяння, сидячи годинами в сповідальниці, ніс людям почуття радості і внутрішнього спокою від поєднання в Таїнстві з Милосердним Господом.
Пригадуючи сьогодні той час, коли я мав нагоду часто бути поруч з кс. Павлом, я наново усвідомлюю собі, яка це була глибоко релігійна, потужна людина. В різних ситуаціях життєвих Він проявляв себе мужньою, чесною, відкритою, щирою людиною. Вивчаючи Святе Письмо та вчення Церкви разом з кс. Павлом, я переконувався, що моральні норми та цінності, які я відкривав для себе, були не просто теорією, а реальністю, частиною життя Г.С. Мосінга.
Пригадую, як у визначені дні тижня Генріх Станіславович проводив прийом відвідувачів у своїй квартирі. До нього приходили та приїздили звідусіль на консультацію з приводу якоїсь хвороби чи проблеми зі здоров’ям. Частина хворих страждала на епілепсію. Г.С. Мосінг мав особливу методику лікування цієї хвороби. Завдяки його курсу лікування в рази зменшувались піки загострення хвороби у хворих і, відповідно, ці люди повноцінно могли жити, не боячись вийти на вулицю.
Багато з цих людей, маючи природне бажання віддячити Генріху Станіславовичу за отриману медичну допомогу або консультацію, витягали гроші з гаманців, запитуючи скільки потрібно заплатити, або без питання давали якусь суму (це характерне було особливо для тих відвідувачів, які приходили вперше) та, на велике їхнє здивування, Він не брав грошей, а лише просив про пам’ять в молитві. Були випадки, коли відвідувачі, виходячи з квартири залишали гроші чи то на столі, чи то на кріслі, та ще й так, щоб Генріх Станіславович цього не помітив, а мав він слабкий зір. І коли він відразу знаходив залишені гроші, то я неодмінно був змушений наздоганяти відвідувачів чи то на сходах під’їзду, чи то вже на вулиці, та повертав залишені ними гроші.
Дехто з відвідувачів, яких лікував Г.С. Мосінг довший час, приносили в знак подяки продукти. Хтось принесе мед, хтось курку, хтось сметану та десяток яєць, хтось картоплю привезе, а хтось інший гречану крупу, городину та щось із фруктів.
Окрім хворих, які могли чимось віддячити, приходило чимало знедолених і хворих людей, яким Генріх Станіславович завжди допомагав ліками, морально та матеріально тими ж продуктами. Комусь дасть десяток яєць, комусь картоплю, комусь курку, а когось ще й нагодує.
Неодноразово було й так, що холодильник був напівпорожній, або майже порожній. Грошей з пенсії в той час також не особливо вистачало, це ж був час політичних та економічних змін кінця 80-х – початку 90-х років. Вдячні відвідувачі кожного дня не приходили. Та, не зважаючи на непрогнозованість завтрашнього дня, коли приходили знедолені, на моє здивування, Генрих Станіславович віддавав останнє з продуктів. Пам’ятаю, як я, бувало, в той час обурювався цим і звертав йому увагу. Я запитував: «А що завтра будемо їсти?» Відповідь була коротка і змістовна: «Nie przejmój się, dziecko».
Цей внутрішній спокій, глибока надія і віра в Боже провидіння мене часом аж дратували. Та, на моє велике здивування, тоді, коли Генріх Станіславович віддавав останнє з того що було, незабаром, чи то в той самий день, чи на наступний, знову приходив хтось з пацієнтів чи відвідувачів і приносив щось з продуктів. Для мене тоді це було щось неймовірне. Це були яскраві “уроки довіри Божому провидінню”.
Сьогодні, згадуючи ці дні, я можу засвідчити що, маючи нагоду часто бути поруч Г.С.Мосінга в останні 10 років його життя, з впевненістю можу сказати, що цей Чоловік всім своїм єством був втіленням у житті слів молитви «Святого Франциска», яку він щодня повторював:
«О Боже, учини з нас знаряддя Твого миру,
щоб ми сіяли любов там, де панує ненависть;
вибачення – там, де панує кривда;
єдність – там, де панує незгода;
надію – там, де панує розпач;
світло – там, де панує тьма;
радість – там, де панує смуток.
Учини, щоб ми могли не стільки шукати відради, скільки давати її;
не стільки шукати розуміння, скільки розуміти;
не стільки шукати любові, скільки любити.
Бо даючи – одержуємо, прощаючи – дістаємо прощення,
а помираючи – народжуємося до життя вічного
через Ісуса Христа, Господа нашого.
Амінь».