Часто чуємо клич «Ідемо вперед у краще майбутнє». Та чи справді рухаємося вперед?
Старожили, які пам’ятають минулі часи, кажуть, що, властиво, мало що змінюється.Справді? Може, так. Але чому?
Бо хочемо рухатися вперед, але йдемо задивлені в минуле. У народі такий спосіб переміщення описують словами: ходити вперед назадгузь. Згадую ці мовні звороти, бо вони тепер актуальні, хоча, можливо підсвідомо, замовчувані.
Уже багато років у нашій державі ведуться розмови про реформи: які потрібно, скільки їх треба, хто їх від нас вимагає і т. п.
Якщо прислухатися до цих розмов, то створюється враження, що те, чого ми хочемо і що вважаємо за потрібне, – це тільки виправити помилки минулих літ. А вже тоді дорога в краще майбутнє нам широко і рівненько простелиться.
Проілюструю це одним болісним, але загальновідомим прикладом. Ідеться про потребу реформ та заходи її здійснення для подолання корупції.
Незалежна Українська Держава успадкувала солідну традицію хабарництва.
Цієї п’явки, яка ссе кров із живого тіла нашої держави та нашого суспільства, треба за всяку ціну позбутися. Цього прагнемо ми, цього вимагають від нас ті, що хочуть бачити наше державне тіло здоровим.
Тож вживаємо різні заходи, проголошуємо різні закони, творимо різні комісії, але аж ніхто не є переконаний, що та п’явка гине. Хочемо запобігти корупції, хочемо зробити її небезпечною для тих, хто її практикує. Одне слово, хочемо вилікувати застарілу недугу.
Корупція – це форма крадіжки, коли злодій присвоює собі добро, на яке не має права, проти волі легітимного власника.
Спосіб боротьби з корупцією, як вже сказано, – налякати злодія. Сотнями, тисячами років людський рід старається налякати злодія – на жаль, безуспішно.
Зі сказаного можна зробити хибний висновок, що мусимо – хочемо ми того чи ні – призвичаїтися до життя з корупцією.
Не маю на меті переконувати людей, що зла не можна позбутися: де ж тоді омріяна щаслива Україна?! Прагнемо справді йти вперед. Нам треба йти вперед.
Але як? Саме на це хочу звернути вашу увагу.
Інституції, яким доручено завдання позбутися корупції, замість того щоб будувати ще більше в’язниць, повинні за порядком стукати до дверей кожного дому і до серця кожного громадянина, переконуючи їх, як гарно і корисно бути чесним.
Правда, злодій може за дуже короткий час накопичити багато-багато грошей своїм лиходійством. Чесний чоловік також може доробитися достатків своєю пильною працею. І ми можемо жити в країні чесних людей, якщо вирішимо їх належно послідовно виховувати, іти новим шляхом, жити за новими правилами.
Хто приступає до роботи, хто бере на себе якусь відповідальність на будь-якому рівні, повинен бути готовим стати на такий шлях, жити за такими правилами. Хто в минулому блукав, ходив манівцями, мусить себе та інших переконати, що дійсно хоче і може йти вперед, а якщо не хоче чи не може, то хай вступиться або його треба позбутися.
Наприкінці свого життя слуга Божий митрополит Андрей Шептицький підготував послання, яке було видано під назвою «Як будувати рідну хату».
Коли митрополит Андрей писав той документ, ішла Друга світова війна. У такому контексті ця, здавалося б така буденна, назва набирає особливого значення. Митрополит не каже, як відбудувати, як відремонтувати, перебудувати якийсь занедбаний будинок, а радить, як «будувати» нову хату.
Ми широко розвинули цей примір, бо він типовий і надзвичайно актуальний. Немає сумніву, що треба позбуватися минулих помилок, але було б ще більшою хибою відрікатися від всього минулого, бо в минулому є далеко більше добра, ніж нам здається на перший погляд.
Треба тільки вміти уважно розрізнити, що добре, а що погане в минулому, що з минулого плекати і розвивати, а чого позбуватися і від чого тікати.
Наведу ще один приклад.
Історія України від початку знала як світлі періоди, так і лихоліття. Різні наші сусіди впродовж століть старалися привласнити собі хоч кусник нашої землі.
Скільки разів намагалися заборонити нам розвивати культуру, вживати рідну мову, нав’язати чужі нам способи мислення та діяння, позбавити наш народ своєї духовної еліти. Скільки воєн перекотилося територією України…Що вже казати про таке страхіття, як Голодомор, а крім цього – послідовне, добре заплановане переслідування на релігійному та національному тлі.
Однак, незважаючи на такі різноманітні, такі чисельно великі втрати, – ми є, говоримо рідною мовою, маємо багату літературу, досягли успіхів у різних ділянках науки та культури, хочемо жити свобідним самостійним життям.
Тому, повторимося, поняття минулого не можна обмежувати тільки помилками, яких було багато. Значно більше було проявів неймовірної духовної сили, яка століттями не давала нам загинути.
Наша програма – іти вперед, не повторювати помилок минувшини, але, усвідомлюючи ту духовну силу нашого народу і нею надихаючись, чинити добро, плекати духовні цінності, шанувати людську гідність, любити свободу.
Кажуть, ми переможемо. Хоч ця фраза тішить наше вухо, вона є виявом небезпечного популізму. Той, хто промовляє її, додаючи ще відповідного емоційного забарвлення, створює в загалу враження великого патріота.
Проте таке висловлювання вкрай небезпечне, бо часто перекреслює раціональну оцінку дійсності: відбирає бажання дальшої боротьби, бо навіщо далі витрачати зусилля, якщо ми все одно переможемо.
Не вважаю себе посідачем пророчого духу, який може майже непомильно твердити, що ми переможемо. Бо трапляються в житті моменти, коли обставини сприятливі, але все закінчується невдачею. Тому я не готовий стати в ряди тих, які, на мою думку, без належних підстав повторюють: переможемо, переможемо…
Натомість, без найменшої крихти сумніву готовий твердити: ми можемо перемогти.
Ми великий, талановитий, працьовитий народ, із великою традицією історично доведеної духовної сили, якої жодне лихо ще не знівечило. Можемо перемогти, якщо будемо старатися, єднатися і працювати, свідомо рухаючись уперед, скріплені таким переконанням, утверджені історичними доказами, свідомі, що стоїмо на раменах великих предків. Можемо перемогти…
Однак залишається одне запитання: у чому полягає наша перемога?
Про це люди мають різні уявлення, які, на жаль, часто є примітивними. Узагальнюючи їх, можна сказати: розтрощити довкола все лихо.
Французький мислитель та письменник Віктор Гюго, спираючись на досвід багатьох століть, з’ясував, що найвища перемога – опанувати самого себе. Отже, перемога, передусім стосується нас самих.
Справді, тривала перемога, яка є завдатком кращого майбутнього, починається в нашому серці. Хочемо йти вперед – живімо, цінуючи понад усе духовні вартості.
Щодня ставаймо кращими людьми, більше свідомими своєї гідності, відповідальності перед іншими, бажання творити і поширювати добро, правду та справедливість.
Світлої пам’яті патріарх Йосиф Сліпий у своєму глибоко змістовному «Заповіті», звертаючись до нас усіх, висловив подібну думку: «Будьте собою».
Якщо хочемо йти вперед, то наша мета – бути собою.
Ідімо вперед, залишаючи позаду все, що нас принижувало, обтяжувало, вело в царство темряви. Ідімо вперед – у царство світла, до якого нас і всіх людей кличе наш Творець.
Дозвольте закінчити ці міркування поверненням до назви Пастирського послання митрополита Шептицького – «Як будувати рідну хату».
Будувати щось нове – це не просте завдання. Треба хотіти будувати, треба скласти план, треба придбати якісні будівельні матеріали, треба докласти зусиль, щоб кожну частину поставити на властиве місце. Чи ви колись брали участь у спорудженні нової хати?
Характерним для такої ситуації є почуття радості, яке щоразу більше охоплює будівничих. Саме такої радості бажаю вам, шановні, дорогі співвітчизники.
+ Любомир, Українська правда
фінансово.
Щиро дякуємо!
