Про наших вояків люди часто кажуть: «Герой!» Та водночас я не раз чула від самих бійців: «Та який же я герой?!», або: «Я не герой!».
Чому військовослужбовці реагують саме так? Чому їх героїзація інколи викликає у них такий спротив? Замість того, щоб робити наголос на надлюдських властивостях бійців, державі варто вчасно і без зайвої бюрократії виплачувати обіцяні кошти захисникам та їхнім сім’ям.
Розберемося спочатку в поняттях та їх сприйнятті. Героїзація (героїзувати) – це наділення героїчними рисами когось, чогось.
Герой (давньогр. ἥρως, hḗrōs — святий, священний, божественний, богатир, звитяжець, витязь) — людина, яка здійснює великі вчинки на благо людського суспільства. У стародавні часи, зокрема в давній Греції, через надзвичайні здібності героїв вважали напівбогами. У наш час героями називають видатних своїми здібностями й діяльністю людей, що виявляють відвагу й самовідданість у бою та праці, людей, які втілюють основні риси певної епохи.
Герої — це ідеальні носії сили й богатирського духу. Вони ідеальні особистості, не підвладні випадковостям середовища й перетворені в пластично цілісні індивідуальності, які завжди по стороні правди і добра.
А чого вимагає від воїна бойова підготовка?
Бойова підготовка вчить бійця, що ворог — не людина. Для цих не-людей навіть вигадують спеціальні назви. Так, у В’єтнамі американці називали в’єтнамців «гуками», радянські солдати афганців — «духами», наш противник охрестив нас «украми», «укропами», наші війська називають ворога «сєпарами»…
«Знищення ворога» і «вбивство»
Головна мета держави при створенні образу ворога під час війни — це якомога чіткіше розділити поняття «знищення ворога» і «вбивство», щоби перше сприймалося як гідне і схвальне. Це робиться ще й тому, що коли хтось убиває на війні — відбувається зміна психологічних установок, і людині необхідно знайти в своїх діях сенс.
Американський військовий психолог Дейв Гроссман, який вивчає психологію вбивства, у своїй книжці «Про вбивство» вказує, що є шість стадій реакції на вбивство в бою:
– побоювання з приводу вбивства,
– саме вбивство,
– почуття ейфорії,
– каяття,
– раціоналізація,
– примирення.
Та оcкільки вбивство абсолютно суперечить нашій людській сутності (тільки 2% людей від початку готові до вбивства), потрібно обов’язково знайти виправдання, інакше наш мозок вибере задану за замовчуванням програму — засудження вбивці.
Так, після бою в одних воїнів образ противника більш конкретизується в образ ворога; для інших сімейне фото, яке випадково випало з кишені вбитого противника, може повернути до усвідомлення, що перед ним така ж людина, як і він сам. Людина, в якої також є дружина, діти, яка так само відстоює свої погляди, свої цінності. І тут постає питання: «Я на боці добра чи зла?» І щоразу, натискаючи на спусковий гачок, щоб убити ворога, воїн убиватиме частинку себе.
Окрім того, під час бойових дій, особливо коли це стається вперше, психофізіологія, переживаючи величезний стрес, може зреагувати таким чином, що воїну може стати потім соромно за себе.
Бо він, наприклад, плакав, або при вигляді розірваних тіл його могло знудити чи, як кажуть самі бійці, «раптом тепло стало в штанях». Звичайно, що це ніяк не в’яжеться в голові бійця (і не тільки бійця) з образом героя. Адже, як писалося вище, герої не підвладні випадковостям середовища.
Ситуації втрати побратимів, коли військовослужбовець, який вижив, постійно думає про те, що він міг би зробити, аби так не сталося, — і не знаходить відповіді. Чи міг би щось зробити, щоб не загинула сім’я з мирного населення? Відповіді немає.
Знову актуалізується внутрішній конфлікт із переконанням, що герой обов’язково врятував би, обов’язково щось би придумав. Адже герой ідеальний, герой — це надлюдина, напівбог.
Надлюдина чи просто людина?
Отже, з одного боку ми маємо образ героя — ідеальну особистість, надлюдину, яка не піддається випадковостям середовища і завжди тримає сторону добра, а тому дотримується моральних норм, а з іншого — бійця, що перебуває в реаліях війни.
Де війна брудна, смердюча, з далеко не моральними вчинками, а не романтично-героїчна. І поки ми будемо романтизувати війну та на кожному кроці всім, без розбору, говорити «герой», втискуючи воїна в рамки цього образу, залишаючи при цьому поза ним те людське, яке в нього є, — ми будемо провокувати розщеплення особистості.
Так, нам не хочеться вірити у «темну» сторону, приймати її, вона нас лякає і ми заперечуємо її, намагаючись захиститися, заспокоїтися.
Проте заперечення нас не захищає, а навпаки: заплутує наші уявлення про людську природу добра і зла, примушуючи нас помилково зараховувати себе до того чи іншого, не допускаючи думки про те, що і добро, і зло можуть уживатися в одній душі.
Приймайте людські слабкості фронтовиків
Постає природнє питання: казати чи все-таки не казати захисникам, що вони герої? Моя відповідь: «Так, казати», однак при цьому ввімкніть свою чутливість і, відчувши спротив, намагайтеся зрозуміти те, що довелося воїну пережити, з чим довелося зіштовхнутися, віднайдіть у собі мудрість допомогти йому знайти сенс у його вчинках і, можливо, простити себе.
Адже його вчинки, його реакції — це нормальні реакції на ненормальні події. Кажіть «Герой» по-особливому, менше акцентуйте увагу на особистості, а більше на його вчинках та на своїх переживаннях з приводу цього. Наприклад, скажіть, що мало хто готовий ризикнути своїм життям і здоров’ям заради інших, а він зміг.
Так, на війні часто доводиться робити далеко не благородні речі; та це лише частина війни. Залишається хоч і менша, проте набагато вагоміша частина вчинків (якщо знаєте, які саме, — озвучте), й вони викликають у вас неймовірну вдячність. Вдячність за те, що тут мир, що ворог не йде далі, що є майбутнє у вас та у ваших дітей.
Герой — це лише напівбог, а значить, людського в ньому принаймні половина. І важливо, даючи підтримку, дозволити їм не бути ідеальними, приймати їхні людські слабкості й підтримати їх у бажанні не завжди знаходитись на п’єдесталі героїчної слави, а інколи спускатися з нього у тінь звичайних буденних справ та стосунків.
Запобігаючи негативним наслідкам героїзації, дозвольте людській частині героя пережити природне горе через те, що він відняв чиєсь життя. Підтримайте його у горюванні. Це теж одна з бід, принесених війною. Наркотики, алкоголь і самогубство — все це спроби уникнути почуття провини, викликане страхом, відчути біль і горе. Донесіть до свідомості воїна, що саме по собі горе — це здорова реакція.
Від бійців, які болісно переживають втрату своїх побратимів, можна почути думку: «Якщо я не відчуваю болю, то мені здається, я його забув, що я недостатньо його любив». Так, нам часто здається, що біль — єдиний спосіб висловити любов. Але біль — це не любов. Це просто біль. Горе і траур за тими, кого вбив, за друзями і товаришами, яких втратив, запускають механізм трансформації, що дозволяє солдату знайти мир після битви.
Скорбота за самою своєю природою пов’язана зі спогадами; вона вимагає ще раз пережити важкі моменти минулого і прийняти жахливу правду про те, що довелося бачити, робити (або чого не вдалося зробити) під час військових дій. І заперечення не допомагає впоратися з ситуацією — ні солдату, ні суспільству.
Окрім реального сприйняття дійсності, а не її заперечення, шляхом позитивної чи негативної дискримінації, суспільству та державі для підтримання адекватної лінії героїзації варто вчасно виплачувати обіцяні кошти захисникам та їхнім сім’ям.
Також необхідно показувати свою причетність до того, що відбувається, взяти хоч би частину відповідальності за вчинки воїна, оскільки саме ми, як суспільство, вклали зброю в його руки і відправили на війну захищати свободу, цінності, ідеали нашого народу.
Так, таку відповідальність взяти на себе важко, проте це необхідно не лише для військовослужбовців, але й для розвитку держави, народу у повоєнний період. Власне, дотримання цих цінностей та ідеалів теж сприятиме тому, що військовики відчуватимуть: їх цінують і поважають як героїв.
Окрім того, є ще один аспект цього процесу, який вже, власне, пов’язаний не так із внутрішнім сприйняттям самого воїна, як зі сприйняттям воїна-героя молодим поколінням.
Герой чи слабак?
Боєць, який потрапив під глобальну героїзацію, але який при цьому надмірно вживає алкоголь (бо має право), агресивно поводиться у громадський місцях (бо має право), може чинити насильницькі дії в сім’ї (а чого його не слухають по першій команді? Він же герой!), сприймається дітьми і молоддю як герой. Вони засвоюють таку його поведінку як дотичну до героїзму.
Тому надзвичайно потрібно роз’яснювати дітям, які ще не мають життєвого досвіду і легко піддаються першому враженню, що це примітивна безвольність, елементарна душевна порожнеча й нічого більше.
Це робити нелегко, але треба; іншого правильного виходу немає. Романтизація, навіть героїзація поведінки, яка суперечить моральним нормам, — дуже серйозна небезпека, на яку вказував більше ста років тому Чарлз Діккенс. На жаль, у наші дні ця небезпека часто недооцінюється.
Тому наше завдання — замість бездумної, часто формальної героїзації, що ранить, зрозуміти, прийняти і підтримати наших захисників, даючи надію на порятунок. Розділити той тягар пережитого, допомогти відгорювати, відтужити всі втрати, відчувати своїх дітей і не втрачати контакту з ними, та цим відновити мир у душах кожного з нас.
Галина Тютюнник,
психолог, волонтер ГО «Українська асоціація фахівців з подолання психотравмуючих подій»
За матеріалами: Тексти.org.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
