Про появу посади військового капелана, складність процедури та про те, куди скеровувати агресію, розповідає священик-капелан Андрій Зелінський, ТІ.
Інституту військового капеланства в Україні не існувало до минулого року. 27 січня 2015 року було офіційно підписано наказ Міністра оборони про капеланську службу. Ця дата знаменує введення посади військового духовного капелана. Ідеться про військове духовенство у збройних силах України, Національній Гвардії та Прикордонній службі України. Це три інститути, які сьогодні можуть мати військових капеланів.
На сьогоднішній день у Збройних силах відбувається процес регламентації, тобто посада військового капелана стає оплачуваною; в Нацгвардії цей процес уже завершився. Це означає, що капелан входить до штату, а отже, необхідним є укладенно договору, зазвичай на річний термін. Процес передбачає певні процедури, і тут уже кожна Церква вибудовує свої власні. Нині у структурі Міністерства оборони існує Рада Церков, у якій представлені більшість офіційних Церков, які діють в Україні. Римо-Католицька Церква, на жаль, не представлена, тоді як у Греко-Католицькій Церкві існує ціла офіційна організація — Департамент патріаршої курії у справах душпастирського служіння військовослужбовців у силових структурах. Оскільки військове капеланство визначається положенням Міністра оборони, то лише представники Церков, заявлених у Раді при Міністерстві оборони, мають право (за погодженням із генштабом) здійснювати служіння у зоні бойових дій. Тому священики латинського обряду можуть робити це через Департамент УГКЦ.
Капелани залишаються цивільними особами, тобто не мають військового звання. Це означає, що вони не вписуються в структуру військової ієрархії, але є працівниками збройних сил. Варто зазначити, що окрім тих, хто підписує договір, є ще й священики-волонтери.
Священик проходить певний вишкіл, і лише тоді підписується договір на рік
Насамперед, священик має бути висвячений уже щонайменше три роки. Якщо цієї вимоги дотримано, то потенційному капеланові належить звернутися з проханням до єпископа, аби вділив йому дозвіл на служіння в зоні бойових дій. Зазвичай такий дозвіл уділяється на рік. Далі єпископ передає священика Департаменту патріаршої курії УГКЦ, який, своєю чергою, пропонує його Міністерству оборони як кандидата від Церкви. При Міністерстві існує структура, що відповідає за задоволення духовних потреб особового складу збройних сил. Це державно визначена функція військового капелана. Дуже важливо, аби священик розумів, для чого він там потрібен.
Отже, спочатку кандидат проходить певний відбір. Якщо в Міноборони вважають, що він відповідає вимогам, то священик проходить певний вишкіл, і лише тоді підписується договір на рік.
Коли людина вперше потрапляє в зону АТО, — руйнується відчуття простору і часу. Це ті коридори, якими ми дістаємося глибин людської особистості, зокрема на психологічному рівні; але також це сягає сфери духовності. Руйнуються фундаментальні підстави, на яких діє людська психіка. Це впливає і на фізіологію, і на духовний стан людини. Тому, якщо ми хочемо допомогти людям, що повертаються з зони АТО, треба пам’ятати: доступ до цих людей пролягає через зцілення відчуття простору і часу.
Агресію чи ненависть треба переводити на перебудову суспільства
Найбільшою помилкою було би тільки збуджувати людей, підбурювати, казати, що триває війна. Запропонуйте, як діяти! Пункт перший: допомогти людині усвідомити, що війна таки йде і люди таки гинуть. Число загиблих говорить про те, який насправді обсяг українського суспільства, котрого це доткнулося. Один загиблий військовослужбовець — це двоє чи троє дітей, які виховуються без батька; це дружина, якій треба в умовах соціальної та економічної кризи давати раду собі й дітям; це також і батьки, якими більше ніхто не опікується. Це люди, які потребують опіки Церкви. Байдужість убиває. В одному псалмі є гарні слова: «Що робити праведникові, коли валяться основи?» Це питання сьогодні адресоване кожному з нас. В кінці псалмоспівець підводить нас до висновку, що в будь-якій ситуації праведникові треба залишатися праведником. Праведникові — тобто людині вірній, людині, яка шукає справедливості. Вірній — означає також милосердній.
Іншими словами, весь оцей ресурс, який в нас може проявлятися як певна агресія чи ненависть, треба переводити на перебудову суспільства, налагодження того, що зараз зруйноване. Ми живемо в державі, яка зараз дуже бідна, боротьба триває не тільки на полі бою, але й на економічному, дипломатичному та інформаційному рівні. Ми виснажені, у нас немає ресурсів, і найгірша виснаженість — психологічна, коли ми просто втомлюємося про це думати. Для того й існуємо ми, священики, аби люди не втратили надії, пам’ятали, що ми відповідальні одне за одного. Ця відповідальність має набути дуже конкретних і реальних рис. Я закликаю на рівні наших спільнот робити щось — хоч би мінімальне, але щось, — що дозволяє людям пам’ятати: вони відповідальні за горе і страждання, які сьогодні існують в суспільстві. Гуманітарна допомога була і є потрібна. Йдеться про певну підтримку, тобто не лише людину нагодувати, але й зробити щось приємне. Діти нехай малюють малюнки… Нехай бійці це бачать і чують.
Не можна теж забувати про підтримку сімей військовослужбовців. Воїнові легше буде служити, якщо він знатиме, що хтось на парафії опікується його дружиною, хтось навідає його матір. Ми це все можемо робити. Це називається «небайдужість». Байдужість убиває, а небайдужість є любов. Любов, яка творить, яка будує. Тож давайте бути «творчими».
Любити по справжньому
Найважливіше, що ми можемо зробити, — це врятувати людину з хаосу війни. Адже це конденсат Божої присутності у створеному світі, тому що людина створена на образ Творця, і тому, що Бог сам приймає образ людини.
Любити по справжньому, підставляючи своє духовне плече, допомагаючи людині не стати заручником ненависті, зокрема якщо людина йде на війну. Це те, для чого ми, священики, йдемо на передову — а саме, щоб людина не втратила своєї людяності в умовах бойових дій.
фінансово.
Щиро дякуємо!
