«Нещасних випадків» у спілкуванні можна уникнути

Сварка не є чимось невідворотнім, як землетрус чи інфаркт — сварки трапляються тому, що ми їх шукаємо. Наше життя — це зміни і зростання. Комунікація цього зазнає також. Спілкування — це певний тип відносин, за яких ми почуваємося добре лише тоді, коли воно характеризується оціночним сприйняттям себе та інших. Це, своєю чергою, відбувається тоді, коли ми уважні, налаштовані на спостереження заради порозуміння.

Суб’єкт комунікації — це вже цілком «укомплектована» особистість: зі своїм досвідом, своїм минулим, із багажем сімейного та суспільно-культурного виховання, якого не можна проігнорувати чи якось оминути. Суб’єкт комунікації здійснює переказ правильно лише тоді, коли все узгоджується між собою: мова тіла, тон голосу, дібрані слова, місце і час.

Залишається ще одне питання: як все це зробити, не ризикуючи, що нас «не так» зрозуміють? Приклад: «Ти мене непокоїш» відрізняється від: «Я непокоюсь». У першому відчувається осуд, наче звинувачення іншої людини за спонтанну емоційну реакцію. У другому випадку проявляється власне почуття «тут і зараз», там, де воно народжується, тобто в нас самих. Це виглядає як вправна гра, але насправді містить у собі основний закон спілкування, згідно з яким кожний сам відповідає за свої емоційні стани й за керування ними.

До прикладу, коли чоловік каже до дружини(або навпаки): «Ти мене нервуєш», насправді — якщо над цим задуматися — він звинувачує дружину в чомусь, чого не може довести. Як хтось може бути так «науково» переконаним, що саме партнер є джерелом його злості?

Можливо, на появу цих емоцій вплинули й інші чинники (втома, підсвідома асоціація з попереднім досвідом, поспіх…)? Тим більше, є моменти, коли можна пробачити іншим тип реакції. Варто, отже, бути більш «науковим» і обмежитись реєструванням того, що відбувається усередині коротким «я злий»: саме цей емоційний стан є об’єктивним фактором, що не піддається нашому контролю.

Завдяки зміні напрямку або навіть поверненню від «ти» (ТИ — ідіот; ТИ — дурна; якщо ми любимо одне одного, ТИ маєш мене зрозуміти…) до «я» (Я тебе не розумію; коли ми кохаємось, МЕНІ інколи не по собі; МЕНІ сьогодні сумно; Я маю потребу з тобою порозмовляти…) — можливо, а навіть гарантовано, «потяг» комунікації прямуватиме своєю колією значно ефективніше, не сходячи з рейок.

«Нещасних випадків» у спілкуванні можна уникнути: сварка не є чимось невідворотнім — як землетрус чи інфаркт: вони трапляються тому, що ми їх шукаємо. Аби запобігти сваркам, достатньо бути уважними при керуванні «потягом» власних думок і почуттів, прямуючи до зупинки співрозмовника: інколи гальмуючи, часами сигналізуючи про наближення свистком, часом — усмішкою.

Є ще одна підказка. Рекомендую нареченим, усвідомлюючи свої відмінності, спокійно обмінятися думками та емоціями стосовно чотирьох базових реальностей: способу розуміння життя, сенсу подружжя, дітей, релігії. Дуже велика різниця у поглядах чи емоційна відмінність — це готові підвалини під майбутню трагедію, якої не буде лише у тому разі, якщо двоє мають великі й магічні запаси взаємоповаги, якими користуватимуться на щодень.

Позначене матеріалізмом, егоцентризмом, екзистенційними тріщинами ставлення до реальності життя одного з партнерів стає проблемою для іншого — більш відкритого на духовний світ, на альтруїзм, на екзистенційний розмах. Також оцінка подружжя з боку одного з партнерів як більш або менш тимчасового систематизування стосунків може суперечити розумінню подружжя як вибору покликання.

Те саме стосується і виховання: проблеми зі зрілістю у дітей виникатимуть, якщо ми бачитимемо у них лише тягар чи своє біологічне призначення, або ж сприйматимемо їх як елемент престижу, замість того, щоб прийняти їх як дар.

Переклад: СREDO за матеріалами «Kraina miłości. Przewodnik dla zakochanych, narzeczonych i młodych małżeństw»