Був такий лікар Альберт Швейцер. Йому належить відоме висловлювання: «Той, хто вважає себе християнином, бо ходить до церкви, — помиляється. Адже коли ти заходиш до гаража, ти не стаєш автомобілем».
Загалом беручи, ці слова застосовують як напучування, у негативному контексті, до тих, хто просто «ходить до храму», не даючи собі труду жити по‑християнськи. Десь у документах ІІ Ватиканського Собору говориться, що коли людина тільки тілом перебуває в Церкві, то насправді вона мертвий член Церкви. Ще є тема «паски святити» і тема «недільних католиків», досить часті у проповідуванні наших душпастирів.
І це все також правда, тому що немає сенсу відправляти ритуали, не беручи в них живої участі — душею і самим життям. Я переконана, що для читачів сайту CREDO це взагалі «не питання», бо хто би тут цей сайт читав, якби не був активним християнином, зацікавленим у житті Церкви та власному духовному розвиткові? Такий би просто сюди не заходив.
Але я про інше. Про те, що можна до цього «гаража» заходити, і не ставати «автомобілем» із трошки інших причин. Наприклад, моя була така, що… ну от як би це пояснити.
Я розкажу, як це було, а хто себе впізнає, той і зрозуміє, як це назвати.
Ходила я до церкви, Служб не пропускала, молитви читала, кожна Євхаристія була глибокою радістю зустрічі з Господом Ісусом, священики вирікали тільки мудрі слова з амвону, християнська література відкривала мені тільки нові прекрасні горизонти, і я в захваті й радості посувалася далі, бо пізнання віри і Церкви таки захоплює, чиста правда.
При цьому, паралельно або й у другому вимірі, в мені наростала біда, гіркота, які вели прямо у пригнічення, а воно — в депресію, безпорадність перед тим, як по‑дурному складається життя, і хоч як я силкуюся, а нічого виправити не вдається. Б’юся, як риба об лід, стараюся бути хорошою християнкою! ще кращою християнкою!!! Більше читати і слухати Слово Боже, частіше бувати на Месах, глибше каятися, сильніше покутувати… чому ж воно не виправляється, чому ж воно так тяжко, чому ж у мене нічого не виходить із того радісного християнства, про яке говорять проповідники Євангелія? Що я ще не зробила, у чому не покаялася, яку практику не пройшла, до якого святого не помолилася?
Отак я одного разу йшла вулицею, вчергове борючись із тим, що несу в собі якесь горе і воно мене розчавлює, а я ж маю жити у радості і вдячності, бо Христос нас відкупив… узяв на себе наші провини… взяв на себе хрест за нас усіх… І стала як укопана просто як ішла. І сказала, бодайже чи не вголос, не пам’ятаю: Господи, я більше не можу. Вибач мені, може, я помиляюся і це велике свинство і велике нахабство з мого боку. Ти ж поніс хрест за відкуплення всіх людей, Тобі й без мене тяжко. Але, знаєш, якщо вже Ти поніс цей хрест за всіх, то візьми ще й мій тягар на свій хрест! Бо моїх сил уже нема його тягнути, він мене нищить!!! Я, конєшно, діко ізвіняюся, якщо це неправильно і взагалі егоїстично, перекладати на Тебе свої тягарі, просто в мене більше сил нема…
Відповідь була моментальна. Біля мене, як видих полегшення, «утворилося» невидиме слово, яке, тим не менше, було чітко чутним…
«Нарешті».
Що я хочу сказати цим спогадом. Що бути в Церкві й навіть вірити у загальне відкуплення далеко не завжди для кожного окремо означає вміти віддати свої тягарі Ісусові насправді. Що ставати християнином — це процес. Внутрішній. Як знайомство і поступова довіра. Не говоріння про довіру, а реальна довіра. Це різні речі. Чому я соромилася (так!) віддати свій тягар Тому, хто прийшов його узяти? «У Нього й без мене вистачає проблем і клопотів, он війни, екологічні катастрофи, біженці, торгівля людьми, хворі, помираючі — а в мене ж усе добре порівняно з ними, чого я буду нав’язуватися Богові зі своїми фактично дрібницями».
Ну, може, це й дрібниці (в порівнянні зі світовою революцією, як колись казали), але їх цілком вистачило, щоб розчавити мене, окремо взяту людинку, бо для Бога цеглина — неважка, а для мурашки смерть може бути.
Зазвичай про участь у Хресті Господньому говориться «в тому напрямку»: Господь страждав, і наші страждання це співучасть у Його хресті… ну так, коли воно насправді так. Ось тільки це тонкі духовні справи, й далеко не всі страждання є співучастю в Його хресті. Ну а крім того, не завжди говориться про те, що ця співучасть у Хресті — «двостороння». Ми не страждаємо (побожно, уперто, старанно, ага), опустивши голови і безнадійно тягнучи свою лямку. Кому Він дає особливу участь у своїх Стражданнях («доповнюю у своїм тілі недолік страждань Христа» — але треба бути Павлом, щоб це розуміти і нести), тому Сам дає; а багатьом і багатьом іншим Його хрест приносить полегшення. Якщо Йому насправді довіряти, що Він таки нас відкупив. І визволив. І забрав наші тягарі на себе. Ну реально забрав!
Але — не проти нашої волі. От і весь фокус.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.