Відпуст (індульгенція – лат. indulgentia от лат. indulgeo, «терпіти, дозволяти») — в Католицькій Церкві звільнення від дочасної кари за гріхи, у яких грішник вже розкаявся і провина за які вже пробачена в Таїнстві покаяння і примирення. Всупереч поширеній помилці, індульгенція не має жодного стосунку до відпущення гріхів, яке дається тільки і виключно в Таїнстві покаяння і примирення.
Прощення гріха і відновлення спілкування з Богом веде за собою відпущення вічної кари за гріх. Але дочасні кари за гріх залишаються. І тому християнин повинен намагатися, терпеливо зносячи страждання і всілякі випробовування і в кінці спокійно приймаючи смерть, приймати дочасні кари за гріх як благодать. Отримуючи відпуст, “через посередництво Церкви, яка як служителька Відкуплення розділяє і дає його своєю владою зі скарбниці заслуг Христа і святих” (Павло VI, Апост. конст. «Indulgentiarum doktrina», 1), людина звільняється саме від цих дочасних кар.
Відпуст може бути частковим або повним (залежно від того, звільняє він частково чи повністю від дочасної кари). “Кожний вірний може здобути відпусти для себе або для померлих” (Кодекс канонічного права, кан. 994.). Отримати відпуст можна тільки один раз на день.
Звичайні умови отримання повного відпусту такі:
– бути в стані освячувальної благодаті після останньої сповіді;
– не бути прив’язаним до жодного, навіть найменшого гріха;
– прийняти СвятеПричастя;
– помолитися в намірах Святішого Отця і за нього;
– виконання дій, з якими Церква пов’язує отримання відпусту (молитва, вчинки милосердя, свідчення віри, участь у паломництвах, участь у Святій Месі на храмове свято парафії тощо).
Початково відпуст можна було отримати за наявності каяття, яке проявлялося в конкретних добрих справах (піст, милостиня, паломництво). Пізніше було випрацювано вчення про те, що заслуги Господа Ісуса Христа, Матері Божої, святих і мучеників утворили в розпорядженні Церкви невичерпну скарбницю заслуг, і завдяки цьому Церква має право надавати відпусти.
Богословське обґрунтування відпустів вперше було розроблено в творах Гуго Сен-Шерського (1200-1263). Цю концепцію Церква визнала 1343 року, за понтифікату папи Климента VI.
В епоху Відродження практика надання відпустів за грошові пожертвування призводила до зловживань. Саме звідти й пішло помилкове судження про те, що Церква відпускає гріхи за гроші, та звинувачення Церкви у продажі індульгенцій. Атеїстична й антицерковна пропаганда нерідко повторює ці звинувачення донині, хоча ще 1567 року папа Пій V заборонив надання індульгенцій за будь-які грошові розрахунки.