Зізнаюся відразу: те, що я маю певні думки щодо цієї проблеми, ще не означає, ніби я знаю рецепт розв’язання.
Не раз ми буваємо свідками ситуацій у храмі, пов’язаних із малими дітьми. Як часто молоді тато чи мама ловлять на собі невдоволені погляди чемних літніх людей, яким заважає дитяче белькотіння, забавки, зачіпання чи сміх. Як багато батьків через це взагалі не ходять до храму, адже хтось надто часто висловлював свої претензії через те, що їм хтось заважав на богослужінні. Що потрібно зробити, аби вирішити цю дилему?
Насправді тут мало що залежить від дітей, батьків чи «чемних пань та панів». Тут потрібно докласти праці священикові. Деякі отці не вникають у це питання і вдають, ніби в громаді нічого не відбувається. Їм здається, що ця проблема їх ніяк не стосується і повинна вирішитися сама собою.
Є священики, які виходом із ситуації взагалі вважають забороняти приходити до церкви батькам із малими дітьми. У це важко повірити, але такі священики існують.
Їм заважають діти на відправі, бо не вони, а діти перебувають у центрі уваги. Але більшість — цілком адекватні й добрі душпастирі, які люблять бачити в храмі маленьких дітей, чути їхній спів разом із хором і навіть люблять, як діти їх перебивають у часі проповіді. Якщо у вас такий священик — ніяких напружень не виникатиме, і вам певною мірою поталанило з отцем.
Второпний священик повинен не боятися звернутися до людей із роз’ясненням, чим є Літургія і чим вона не є. Це молитва, апогей молитви, де Бог і людина мають свою «здибанку».
Але слово «літургія» означає «справа людей». Тут немає однини, а є множина людей, яку ми називаємо громадою. І якщо комусь на Службі заважає інший, то з таким же успіхом ця особа могла би помолитися вдома за зачиненими дверима.
Бог і там би її почув. А якщо комусь важливо щось слухати, для цього прекрасно підійде радіотрансляція Літургії. Йдучи на Літургію до храму, я повинен знати, що йду молитися і сам, і з громадою. А громада включає всіх і без винятків.
В одному з українських храмів за кордоном я спостерігав цікаве вирішення питання малих дітей у храмі. Церква невеличка, але праву наву храму, де стоїть бічний престіл, було віддано для маленьких дітей. У нас це місце зарезервовано за літніми чоловіками, хоча між ними і дітьми насправді різниця досить умовна. Діти там були разом, поблизу були їхні батьки і через це парафія справляла враження живої. А діти поводилися там і справді живо. Не оптимальне рішення, але це краще, ніж мертво сидіти чи стояти, розглядаючись по боках.
Я пригадую свої потуги із запровадження ідеї, коли би батьки приводили перед Літургією маленьких дітей дошкільного віку до парафіяльного будиночка, де б діти нікому не заважаючи в храмі, могли би побавитися, помолитися, переглянути мультики під доглядом двох дорослих. Я вже навіть придбав іграшки, підібрав аніматорів, а батьки вперто не хотіли приводити туди своїх дітей. Якби я був у місті, думав я, я би з легкістю це реалізував, а тут така невдача. Я організовував Літургії для дітей, мав із ними часті виїзди, табори. Батьки зрозуміли мою поставу щодо дітей і кількість діточок у храмі збільшилася за ці кілька років. Насправді переважна кількість молодих батьків із малолітніми дітьми давно і регулярно відвідують богослужіння. Десятки діточок і навіть немовлят приносять до Євхаристії у неділю!
Мої парафіяни просто звикли до присутності дітей у храмі, звикли, що саме діти перші приходять до Причастя, на всю церкву кажучи голосно: «Мене звати Яна». Звикли до того, що частина проповіді стосуватиметься дітей, і саме вона буде найбільш зрозумілою для старших.
Мої парафіяни звикли, що діти в храмі можуть плакати, збиваючи регента хору. Вони звикли навіть до того, що діти можуть сваритися в церкві. До всього можна звикнути. Але не можна і не треба звикати до вилучення дитини з Церкви.
Якщо комусь дитина заважає на Літургії, то це не проблема дитини, а проблема дорослого. Дорослий знає, що він робить, а дитина – не завжди. Не обходиться без вередувань, пустування і навіть крадіжок. Та все ж таки це ніщо, порівняно з фарисейством та показухою, яку можуть демонструвати дорослі. І це ніщо у порівнянні з жорстокістю, з якою дехто може шипіти на дітей.
На кожній парафії є люди, подібні до павуків. Їм добре, коли поруч нікого немає. А той хто є, має стати жертвою. І якщо поруч немає нікого, вони перетворять у свою жертву Господа Бога, засипавши Його фальшивими сповідями, безкінченими вервичками і десятками молебнів. Усім, що унеможливить слухання. Це нещасні люди.
І батькам не варто на них ображатися. Такі люди за роки відігнали з парафії не одну людину, натомість не привели нікого. Зазвичай це люди, які просто не люблять дітей. Стається це так тому, що в дитинстві їх також не любили або любили лише їх. Треба просто змиритися з тим, що такі люди-павуки завжди були, є і будуть. Вони потребують нашої любові й молитов, а не образ чи неприязні.
Насамкінець хочеться нагадати мирянам про їхню співвідповідальність за все, що відбувається в парафії, зі священиком. Треба навчитися не бути байдужим до проблем, які виникають у парафіяльному житті, набратися сміливості, щоб висловити священику і членам парафіяльного уряду свої ідеї, побажання чи зауваги. Інакше ми ризикуємо умертвити, а не оживити свої парафії.
Отець Олег Кобель, Родина
фінансово.
Щиро дякуємо!
