І Рита сказала: «Досить!»

Рита Кашійська мала трьох святих, до яких з дитинства відчувала особливу довіру. То були Йоан Хреститель, Августин і Миколай із Толентіно.

Хреститель був покровителем храму в Кашії, де вона часто молилася. Августин заснував згромадження, до жіночої гілки якого вона гаряче прагнула вступити, як була молодою дівчиною. Третя постать, у нас мало знана, за часів Рити була в Італії дуже популярна. Святий Миколай із Толентіно був винесений на вівтарі допіру 1446 року, це зробив папа Євгеній IV. Канонізація затягнулася через схизму в Церкві. Однак неофіційно його вшановували як святого від дня його смерті, 1305 року. До гробу Миколая приходили численні паломники. Риті він теж був близький не без причин… Миколай був пізньою, вимоленою дитиною, як і вона. Августіанець, видатний проповідник. Аскет, що викликав подив. Хроніки монастиря у Толентіно, де він провів 30 років, згадують, що за його молитвою настало чудо зцілення кількох хворих.

У тяжкі хвилини Рита завжди просила своїх опікунів про допомогу.

Не збереглося переказів ні про одну святу жінку-приятельку. Можливо, тому, що жінок на вівтарях було (і є) безсумнівно менше, ніж чоловіків. Однак можна сміливо припустити, що чимало молитов Рита скеровувала до Марії.

Хто ж краще зрозуміє страждання матері, ніж Та, в якої на Голготі так жорстоко забрали єдиного Сина? Відомо натомість, що вдова Рита знову стала відвідувати августіанок у Кашії. Щось її туди — причому сильніше, ніж замолоду — тягнуло, а тепер уже й не було причин опиратися. Кожен візит до монастиря повертав їй притлумлене переконання, що вона має йти шляхом монашого покликання. Спільнота сестер була немов другим (а тепер єдиним справжнім) домом.

Поблизу там було кілька інших жіночих монастирів, однак Рита не шукала за монастирськими мурами втечі від світу. Їй не було байдуже, що обрати. Вона відчувала, що або вдягне августіанський габіт у Кашії, або ніякий інший.

Рита представила своє прохання настоятельці монастиря св. Марії Магдалини у Кашії. Вони довгі роки були знайомі й любили одна одну. Тим більшим було її розчарування, коли пріореса не висловила своєї згоди. Колись — батьки, тепер — вона? Чи вже немає нікого, хто би зрозумів, як сильно вона прагне служити Богові в повній посвяченості Йому? Хіба ж вона насправді не має покликання, хоч відчуває, що Бог цього хоче? Відмова не була надто рішуча — а може, була слабко аргументована, — отож за деякий час Рита вдалася до наступної спроби. І знову нічого!

Цього разу вона була надто рішуче налаштована, аби здатися без бою. Риті Манчіні виявилася сильною і незламною. Запитувала, переконувала, пробувала різні способи. Просила священика про заступництво і підтримку. Не могла погодитися з волею матері-настоятельки. Та, зворушена позицією вдови, зрештою змилувалася. Пояснила, про що йдеться. Церковні процедури забороняли приймати людей, вплутаних у злочини або вендету. Неповинна жінка знову страждала через чужі гріхи. Через тих, хто поганську традицію помсти цінував набагато вище, ніж закон Божий.

І Рита сказала: «Досить!» — людям, не Богу.

Мати-пріореса висунула умову, по-людськи неможливу до виконання. Обидві родини, вплутані у боротьбу гвельфів та гіббелінів, а на додачу то і в сімейну вендету, повинні зректися помсти і підписати угоду. Як же шкодувала Рита, що в цю мить при ній немає батьків! Вона знала принципи переговорів, але не мала їхнього багаторічного досвіду. Окрім того, в цій ситуації вона сама не була об’єктивна. Але якщо виходу нема… Треба спробувати, це тільки чергова перешкода для подолання! Вона почала діяти.

Кілька років Рита ходила від дому до дому, проявляючи величезну терпеливість. Вона мусила вислухати чимало прикрощів з обох сторін. Уже починала втрачати надію, коли настала зміна і їй вдалося досягти порозуміння. Голови обох родин підписали офіційний документ про згоду, зрікаючись помсти за взаємно завдані кривди. Горда і щаслива Рита пішла подякувати Богові. А потім побігла з новиною до пріореси.

Августіанки теж мали підставу радіти. Зі списку монахинь, що зберігся до наших часів, відомо, що одна з сестер мала прізвище Манчіні, а інша — прізвище вбивці Паоло Манчіні, чоловіка Рити. Акт примирення був і для них великою подією, оскільки і вони внаслідок вендети втрачали близьких. Спільнота налічувала близько десяти сестер, усі прекрасно одні одних знали…

Риті залишилося виконати формальності. Вона ще мусила сплатити квоту, яка вимагалася за приписами, так зване віно, і принести згоду на її вступ до згромадження, підписаний найближчими живими родичами. Сім’я не чинила перешкод. Рита вступала в новий етап життя. Вона довго цього прагнула.

Лягаючи спати вдома востаннє, вона, однак, почала відчувати неспокій. Трохи подібний до того, що мучив її у ніч перед шлюбом. Може, покликання — це тільки її вигадка? Чи слушно вона чинить? Настоятелька має знати волю Божу, а зовсім же її не заохочувала! А що як вона, Рита, помиляється?

Як вона погляне в очі сестрам, які поступилися перед її наполегливістю? Риту майже охопила паніка. На щастя, вона була така змучена, що заснула.

За однією з красивих легенд про святу Риту, її вперта і плідна боротьба за августіанський габіт була «підтверджена печаттю» чудесної події. Уві сні до неї прийшли її святі друзі: Йоан Хреститель, святий Августин і Миколай із Толентіно. Вони перенесли її з дому до монастиря св.Марії Магдалини, зручно вклали на імпровізовану постіль — і зникли. Сестри, як завжди, встали раненько. Після молитви одна з них пішла відчинити браму, коли побачила, як Рита спить. Сестра заніміла і стала як вкопана, протираючи очі від подиву. Звідкіля тут узялася Рита Манчіні? Брама була добре замкнена, вона сама це увечері перевірила. Монастирський мур високий, а зрештою, навіщо його форсувати вночі, якщо вранці можна пройти крізь відчинені двері? На її крик співсестри збіглися. Рита була так само здивована. Вона пам’ятала тільки сон, із трьома святими в головних ролях…

Якщо так було насправді (розповідь дивовижно нагадує історію св. Петра, звільненого ангелом із в’язниці), то це чудо вирішило будь-яку сумніви Рити. А сестрам дало святу певність, що Бог благословляє цю нову августіанку.

Переклад CREDO за: Малгожата Більска, Deon

Дієва молитва у справах тяжких та безнадійних, за заступництвом св. Рити Кашійської

З легенд і хронік:

Була Велика П’ятниця. Під час богослужіння Рита вислухала зворушливу проповідь про Страсті Христові.

«Повернувшись до монастиря, вона одразу ж упала навколішки перед Розп’яттям, молячись і роздумуючи з любов’ю в серці… Вона молилася, обливаючись сльозами; пристрасні й сильні слова лилися з самого серця, і вона попросила Ісуса про одну милість: дати їй відчути й пережити на своєму тілі такий самий біль, як і Він відчув від колючки у своєму священному терновому вінку…, і прохання її було виконане: у середині чола вона відчула не тільки біль від гострих колючок, але й одна колючка залишилась, утворивши рану, що перетворилась у виразку, яка залишалась у неї на все життя».

Рита провела в монастирі сорок років. Під кінець життя вона, схоже, мала Євхаристійний піст — не потребувала іншої їжі, крім Причастя. І одного дня сталася подія, яка ще більше прикрасила перекази про її чудесний відхід із цього світу:

«Господь Бог наш зволив подати явні знаки своєї любові до коханої нареченої. У самий розпал зими, коли все було вкрите снігом, одна добра родичка вирішила відвідати її й запитала, чи не треба їй щось принести з дому. Рита відповіла, що хотіла би троянду і дві винні ягоди (смокви) зі свого саду. Жінка усміхнулась і вирішила, що Рита марить від тяжкої хвороби. Прийшовши додому і вийшовши у сад, вона побачила на трояндовому кущі, позбавленому будь-якої зелені і вкритому снігом, одну прекрасну троянду, а на дереві — дві дозрілі винні ягоди. Вражена жінка, побачивши квітку і чудесні плоди, що з’явилися посеред зими, зірвала їх і принесла Риті».

Цей епізод пояснює переказ про троянди, традиційні для дня св. Рити. Повсюди, де є храми, присвячені св. Риті, 22 травня люди сходяться з букетами троянд, які потім освячують після Служби.

Коли Рита померла «і тут-таки дзвони монастиря самі собою задзвонили», до її тіла пішли на поклоніння знайомі та віруючі. Від її тіла виходив сильний аромат (що не раз засвідчене аж по наші дні). Тому її тіло, за старовинним церковним звичаєм, «ніколи не було поховане й ніколи не псувалося».

Тіло Рити було одразу ж виставлене для поклоніння на хорах монастиря св. Марії Магдалини в Кашії.