Пробачення і зцілення зранених почуттів

Якщо маю відповісти на запитання, який учинок милосердя, на мою думку, найважливіший, — я відповім без затримки: пробачення.

В Ісусі Христі Бог дає нам найважливіше — пробачення наших провин, які не дозволяють нам бути в єдності з Ним. В Адамі та Єві ми всі згрішили, і перспектива вічного життя була б для нас остаточно закрита, якби Господь нам перший не пробачив (див. 1Кор 15,22). Але Ісус Христос очікує від нас, щоб і ми, християни, пробачали, вміли пробачати і намагалися пробачати завжди. Це також певною мірою Він ставить умовою для того, щоб ми самі були прощені (див. Мт 18, 21-35; Мк 11,25; Еф 4,32). Однак часто і християни, й ті, які християн критикують, називають прощенням те чим воно не є.

1.Поблажливість не є пробаченням.

Дехто називає прощенням те, що насправді є поблажливістю, а тому не становить прояву милосердя чи пробачення як такого. Зрозуміти різницю між поблажливістю і пробаченням можна, тільки вдаючись до поняття відповідальності. Поблажливість не вирішує питання відповідальності за вчинок, коли ми з поблажливістю ставимося, наприклад, до дитини, коли вона, бігаючи, зачепила вазу і та розбилася. Поблажливістю ми подаємо їй сигнал, наче кажемо: нічого страшного, роби так і надалі, — коли, наприклад, не звертаємо її уваги на те, що ваза розбита, чи навіть кажемо: ну, нічого страшного, — і просто збираємо черепки.

У разі справжнього пробачення дитина (в цьому прикладі) має чітко усвідомити, що ваза розбилася внаслідок її необережності. (Звісно, вона цього ніколи не зрозуміє, якщо на неї кричати або, ще гірше, бити). До такої дитини треба донести, що ця ваза щось коштувала, це людський труд, вона мала своє значення (наприклад, була подарунком дорогої людини), а тепер її немає (усвідомлення зла, яке сталося). І запропонувати винному вирішення цього питання. Для дитини це важливо, щоб вона не залишилась у стані фрустрації: треба дати вихід зі складної ситуації, разом з нею подумати рішення.

Для пробачення обов’язковим є вираження поправи після усвідомлення скоєного зла, наприклад, у словах: я зрозумів, постараюсь більше так не робити, — і разом прибирати або навіть постаратися склеїти цю вазу. Це приклад, завдяки якому ми можемо побачити, як важливо усвідомити відповідальність, щоб дістати пробачення. І відразу бачимо два моменти: 1)усвідомлення об’єктивного зла, причиною до якого були мої конкретні дії, та 2)постанова поправи, рішення змінити поведінку. В поблажливості немає усвідомлення зла, воно не конкретизується, ми не називаємо його на ім’я, тому не може бути і процесу покращення, змінення поведінки. Отже, помилкова постава залишається в нашій поведінці не скоригованою.

Ми повинні добре усвідомити, що не тільки наші діла, але навіть наші слова, занедбання, навіть наші думки (не всі думки, але ті, на які ми даємо згоду волі) несуть за собою наслідки для нас та інших людей. Не просто так Ісус говорить ці слова: «Кажу бо вам: За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього» ( Мт 12,36). Те, що ми часто вже не слідкуємо за тим, що, кому і як сказали, не означає, ніби ми позбавлені відповідальності за наші нерозважливі суди і засудження, за плітки та обмови і т.д. Відповідальність справді є, і саме тому Ісус Христос і каже: «Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя возному, щоб тебе не вкинули в темницю» (Мт 5,25).

Якщо ми усвідомимо все зло, яке в нас є і щодо ближніх, і щодо Бога, то зможемо зрозуміти: єдиний вихід зупинити все це зло — тільки пробачення. Саме цим шляхом пішов Ісус Христос, коли прийняв відповідальність за всі наші гріхи на себе на хресті, на Голгофі. Наша відповідальність не випарувалась дивним чином: її взяв на себе Господь Ісус, і ми про це повинні завжди пам’ятати, Його смерть на хресті є проявом найвищого милосердя до нас та примирення нас із Богом: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення» (2Кор 5,19).

2.Пробачення не в почуттях, а в волі.

Спілкуючись із вірянами, занадто часто бачу велетенську помилку, якої ми всі любимо припускатися: плутати почуття з духовністю. Це часто виражається у фразі: «відчув (відчула) благодать». Насправді ані благодать, ані стан гріха відчути (саме відчути) неможливо. Це не справа нашого емоційного життя чи стану почуттів: це сфера духа, якої нашими п’ятьма органами чуттів відчути неможливо.

Так, на початку духовного розвитку Господь може давати так звану додаткову благодать радості, навіть почуття, близьке до ейфорії, коли людина помолилась чи посповідалась, добре приготувавшись до сповіді. Я не раз був у сповідальниці свідком того, як Господь особливо підтримує людину, яка сповідається з гріхів усього свого життя. Однак якщо кажемо, що в цих почуттях і полягає духовне життя, тобто у переживанні станів піднесення, — ми припускаємося грубої помилки. Наприклад, свята Фаустина Ковальська під час свого новіціату переживала ніч віри. Всі почуття й емоції в ній наче казали: ти велика грішниця, ти недостойна приймати Святе Причастя, — при цьому об’єктивної провини в ній не було жодної, про що їй постійно говорили сповідники; однак вона постійно почувалася грішницею.

З іншого боку, ці емоційні стани певною мірою може використовувати сатана, даючи відчуття солодкості в тому, що насправді є гріхом. Для того ми і потребуємо духовного керівника та представляти справи нашої душі йому, бо ніхто не є добрим суддею у власних справах (nemo iudex in causa sua).

Варто зрозуміти, що хоч наша психічна сфера і пов’язана з духовною, проте ми не маємо права ставити знаку рівності між ними, і треба бути надзвичайно обережним, називаючи свої відчуття «духовними». Про це саме пише і Катехизм Католицької Церкви:

«Самі пристрасті не є ні злими, ні добрими. Вони оцінюються морально лише настільки, наскільки вони дійсно залежать від розуму і волі.

Сильні почуття не вирішують ні про моральність, ні про святість осіб; вони є просто невичерпним джерелом образів і афектів, через які виражається моральне життя. Пристрасті є морально добрими, якщо вони сприяють добрій дії, і є злими у протилежному випадку. Правильна воля спрямовує до добра і блаженства почуттєві порухи, які вона визнає своїми; зла воля піддається невпорядкованим пристрастям і загострює їх. Емоції і почуття можуть облагородитись чеснотами або бути спотворені пороками» (ККЦ 1767-1768).

Коли мені на сповіді людина каже, що не може пробачити комусь, я зауважую, що найчастіше ця людина вже насправді пробачила: вона вже має рішення волі не пам’ятати зла тій людині та не мститися їй, і йдеться тільки про емоційний стан. Людина відчуває страждання, біль і не знає, що з цим робити, одночасно помилково називаючи цей стан свого страждання непрощенням.

Я навмисно зробив такий вступ про «недуховність» почуттів, щоб ми ясно побачили: цей стан не є духовним, це стан емоційного страждання. Щоби вгамувати цей біль, ми не маємо права примушувати свої почуття заспокоїтися, здушувати їх, адже вони, не втративши своєї енергії, будуть скинуті нашою волею до підсвідомості, звідки можуть повернутися в життя в якнайбільш неочікуваних формах, навіть у вигляді хвороб. Тому я наводжу поради, які колись почув на одній з лекцій о.Ансельма Ґрюна і які намагаюсь застосовувати до себе.

3.Кроки пробачення за Ансельмом Грюном.

Процес оздоровлення від почуття образи о.Ансельм розділяє на чотири послідовні кроки. Це процес для емоційної сфери людини, що була зранена. Для кращого запам’ятовування я дав цим крокам конкретні назви: усвідомлення, акцептація (прийняття), сублімація і пробачення.

1.Усвідомлення. «Перший крок — це допустити до себе визнання болю, страждання, яке викликало в мені ці поранення, і подивитися на це свідомо».

2.Акцептація свого гніву. «Другий крок: мушу допустити до себе гнів, розгніваність, злість на людину, яка мене зранила. Це означає викинути її з себе, набути здорову дистанцію до цієї особи. А цю злість я повинен перемінити в силу, в амбіцію самостійного життя без цієї особи».

3.Сублімація. «Третій крок — це преображення цієї злості в силу об’єктивно подивитися на те, що сталося, коли я був зранений. Тут треба не оцінювати, а намагатися зрозуміти, що, можливо, ця людина, яка мене зранила, сама була зраненою і таким чином свої рани переказувала далі. Можливо, ця особа взагалі не хотіла нас зранити, але ми самі маємо який вразливий пункт, і слова цієї людини ненавмисно наново відкрили наші рани. В третьому кроці ми вчимося, дивимося наново на те, що сталося, і намагаємося ліпше зрозуміти себе самих».

4.Пробачення. «Четвертим кроком є пробачення. Мушу тому, хто мене зранив, пробачити. Якщо я комусь не пробачу, то я весь час із цією людиною пов’язаний. Вона постійно має наді мною владу. Пробачення — це не тільки те, чого від нас очікує Ісус, але це теж те, що має добрий вплив на нашу власну душу (…). Деякі люди не можуть стати здоровими, бо не вміють пробачати».