Лео був «приречений». Йому прирекли тільки півроку життя. Однак йому вдалося продовжити шість місяців до шести років…
Віра, позитивне наставлення, відвага й витривалість дозволили йому йти далі, радісно і без страху. Саме так, яка проголошує його мотто: «Повний вперед!» («Avanti tutta!»). Він став до бою з власними обмеженнями і двічі пробіг Нью-Йоркський марафон.
Лео «помножив» своє життя, даючи його іншим. Зокрема, заснував товариство «Avanti tutta!», щоби поліпшити якість життя хворих на рак людей. «Я ніс свій хрест із гідністю і, парадоксально, маю подякувати Богові, бо мені здається, що я насправді зрозумів сенс життя: живеш тільки раз і маєш жити з любов’ю в серці».
Про історію Лео Ченчі ми знаємо завдяки відео, яке він записав. Він мешкає в Італії, у Перуджі — місці, сповненому францисканської духовності. Мав хорошу роботу, сім’ю, друзів…
— Мене звати Лео. Коли мені сповнилося 40, небезпечна хвороба, звана раком, постукала у мої двері. Це було тим, що я назвав «дуже жорстоким закликом до зброї». 12 метастазів у моєму мозку, дві пухлини в кістках, і від 4 до 6 місяців життя. Я прийняв це зразу. Подумав, що якщо Бог дає мені цей хрест, то я повинен його понести. Нести його з гідністю і прийняти його — і я так зробив. Завдяки моїй вірі, завдяки витривалості й завдяки моїй волі це зробити я зумів подолати такі перепони, як страх, дискомфорт, злість…
Я тренуюся для марафону, дозуючи енергію, щоб долати втому, і не здаюся. Я зумів одразу перепрограмуватися. Помітити наші власні обмеження і пробувати побачити ці обмеження як горизонт — це те, що напевно може нам допомогти виграти тяжку битву, за відповідної дози відваги та миру з самим собою. Я ніколи не озирався, щоб побачити колишнього здорового Леонардо, але дивлюся на того Лео, що хворіє на рак, завжди звертаючись до майбутнього.
Якщо ти насправді віриш, то немає нічого неможливого!
Лео Ченчі був першим хворим на рак, хто пробіг Нью-Йоркський марафон.
— На мою думку, марафон — це справжня метафора життя. Є етап буття немовлям, періоду дозрівання і зрілості. А потім приходить 37-й кілометр: там, коли немає жодного м’яза, який би не болів; коли вже зовсім не маєш сили, щоби зробити ще один крок, — тоді ти повинен змусити себе діяти, за що відповідає вирішальна роль розуму. Завдяки спорту здобуваєш знання про самого себе, пізнаєш свої обмеження і знаєш, як далеко ти можеш зайти. Це дозволяє тобі вистояти і противитися проблемі — хоч би якою вона була — з іншим підходом.
Усвідомлення і позитивне налаштування — це «ноги», на яких Лео стає до бою.
— Я — «людина з терміном придатності», — каже він про себе. — Бачу клепсидру свого життя, яка має набагато ширший перешийок, ніж у здорової людини. Але замість того, щоби зосереджуватися на окремих піщинках, які пересипаються в нижню частину, немов швидка ріка, — я стараюся смакувати свій час, піщинку за піщинкою. Моє прагнення жити з усмішкою і позитивним настроєм, попри все, роблять мене спокійним.
Після двох днів реанімації, бачивши над собою очі мами й тата — очі, повні страху, — щоб заспокоїтися, я прошепотів: «Повний вперед!»
Ці слова стали гаслом Товариства хворих на рак.
— Ми змогли переказати лікарні (зокрема на стипендії для наукових досліджень) понад 400 тисяч євро. Купили найсучасніші моделі лікарняних ліжок, крісла з пам’яттю форм — для тих, хто перебуває при хворих, і 50-дюймові телевізори, щоби спробувати пом’якшити їхнє почуття втоми.
Це проект, якому Лео присвятив себе, з душею і тілом. Він відійшов до неба 30 січня 2019 року…
фінансово.
Щиро дякуємо!
