Cто два роки тому, 13 липня 1917 року, Діва Марія втретє явилась в Кова-да-Ірія (ці об’явлення традиційно називають Фатімськими) й сказала, що проситиме про присвячення Росії Її Серцю, а також звернулась до усіх вірних з закликом молитися за навернення Росії та приймати Причастя в цьому намірі кожної першої суботи місяця.
Матінка Божа пояснила чим цей заклик був мотивований: якщо люди не будуть за це молитися, Росія розповсюдить свої лжевчення по всьому світу й усе людство чекатимуть жахливі трагедії. Чи почули вірні цей заклик? Події, що відбулись за ці сто два роки дають більш ніж достатньо матеріалу, щоб зробити висновок. Розплачуватись за таку байдужість довелось мільйонам людей, передусім — в Європі. Укранцям, і усім, хто живуть на українській землі — чи не найбільше, хоча не тільки їм. О.-д-р Даріуш Око перед перш ніж виступити перед учасниками Дієцезіального дня сім’ї, що був відбувся в Летичеві 4 травня нинішнього року, сказав: «Для мене честь бути тут, на Поділлі, де люди найбільше страждали від безбожного режиму». Тоді ж о. Даріуш, зокрема, зазначив, що внаслідок Голодомору 1932-33 років, людей (різних національностей) загинуло набагато більше, ніж євреїв внаслідок Голокосту. Ще раніше, освячуючи санктуарій Страстей Господніх в Шаргороді 26 травня 2017 року, Апостольський Нунцій в Україні архієпископ Клаудіо Ґуджеротті сказав: «Цей санктуарій постає на землі, де живе народ, який взяв найбільшу участь у стражданнях Христа».
І справа тут зовсім не в числах — кожне людське життя святе і безцінне, оскільки дароване Богом. Позбавити життя одну безвинну людину — це вже злочин космічного виміру. А в 1930-40-х роках безвинних людей знищували сотнями тисяч і мільйонами. Трагедія, про яку попереджала Богородиця в Кова-да-Ірія, стала страшною реальністю. Наш Господь і Спаситель пішов на хресну смерть, щоб спокутувати гріхи людства всіх минулих і прийдешніх поколінь. В тому числі і тих, хто скоїв жахливі злочини ХХ століття. Мільйони українців та представників інших національностей, що живуть в Україні, своїми стражданнями спокутовували чужі і власні гріхи. В тому числі — чужу і власну байдужість світу до слів Діви Марії, сказаних Нею 13 липня 1917 року.
А що потім? Потім настав 1991 рік. Відбулась подія, яку президент Російської Федерації Володимир Путін називає «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття»: рухнула радянська імперія, що її Рональд Рейган слушно назвав «імперією зла». І що ж? Ті, хто були байдужим до заклику молитись за навернення Росії, байдужими і залишились. А ті, хто молились, вирішили — може не всі — що навернення Росії вже вимолено. Адже «безбожний режим» впав, країна звільнилась від криваво-червоного комуністичного демона, відкриваються закриті комуністами храми і будуються нові, відроджуються монастирі. Росія почала навертатися: адже не говорила Пречиста Матір про навернення до католицизму — говорила про навернення до Бога.
А чи справді почала? Чи змінила свою внутрішню сутність ця держава, відмовившись від комунізму як мети, а від марксизму, як доктрини? А головне — чи змінилась ментальність людей, котрі почали ходити у відкриті після падіння комуністичного режиму церкви і собори?
У падінні комуністичної імперії світ побачив усунення загрози Третьої світової війни, яка, враховуючи те, які засоби знищення випрацьовувалися в часи глобальної конфронтації, могла б призвести до загибелі всього людства. Що ж, прагнення миру — цілком природне для людини. Але, на жаль, людям іноді буває притаманне видавати бажане за дійсне. Світ, побачивши падіння СРСР, вирішив, що небезпека, що тяжіла над людством, минула, і з полегшенням зітхнув. І не зауважив, що комунізм, гасло «перемоги комунізму в світовому вимірі» ніколи не було метою червоної імперії. Це був тільки засіб. Засіб, інструмент продовження тієї політики, яку ця імперія проводила століттями, починаючи з тих далекіх часів, коли її ембріон — Московський улус Золотої Орди — став Московським князівством, а потім — Великим Московським князівством. Засобом, а заразом — ідеологічним прикриттям загарбництва. Таким самим, як колись був «Третій Рим», слов’янофільство і так далі. Тепер таким прикриттям став «рускій мір». Світ не зауважив і того, що марксизм в тому вигляді, який залишили після себе лжепророки сучасності Маркс і Енгельс, не був ідеологією Радянського Союзу. Його ідеологією був марксизм-ленінізм — нове лжевчення, пристосоване під загарбницьку політику Кремля. З однією лише різницею: дорадянські самодержці збирали землі «вокруг Москви» поступово, за майже сім століть розтягнувши, немов гуму Московський улус до розмірів гігантської супердержави від Балтики до Тихого океану. Червоні ж «самодержці» хотіли взяти все і відразу, встановивши комуністичну диктатуру в усьому світі. А марксизм з його «визволенням трудящих з під ярма капіталу» для ідеологічного виправдання загарбництва підходив ідеально: адже не заради завоювання, а заради визволення, збирались вони встановити свої криваво-червоні знамена на усіх континентах. Дякувати Богу, їм це не вдалось: побудована на хибних засадах, до того ж, обтяжена нечуваною мілітаризацією суспільства, радянська економіка не витримала у змаганні з економіками країн, що їх називали капіталістичними, а трудящі цих країн не поспішали в комуністичний «рай», зі свого «капіталістичного пекла».
Радянський Союз розпався. Але імперія, яка була прихована за цією назвою, нікуди не ділась. Вона залишилась, хоча і в урізаному вигляді та під іншою назвою. Як залишилась вона і в 1917 році, врятована від розвалу більшовиками. Тільки під назвою спочатку РСФСР, а з 1922 року — СРСР. Коли якісь інструмент чи механізм перестає працювати, його заміняють іншим. Марксистсько-ленінські гасла себе вичерпали і від них відмовились, замінивши їх «русскім міром». Змінилось гасло, але не мета, якій воно служило і яку виправдовувало. Світ цього не зауважив. І замість того, щоб продовжувати з іще більшою силою робити те, до чого закликала Богородиця сто два роки тому, зітхнув з полегшенням і розслабився, відчувши себе у безпеці.
Зі Старого Завіту ми знаємо, що коли ізраїльський народ після сорока років мандрівки у пустелі увійшов в Обіцяну Землю, Господь не усунув повністю народи, що населяли її і навколишні території. А це були народи, ворожі Ізраїлю. Отже — не усунув небезпеку. І не дарма. Адже коли людина почуває себе у цілковитій безпеці, коли здається, що всі проблеми вже вирішені, а нові не виникають, і можна дозволити собі безтурботно розслабитись, в голову починають лізти усілякі дурниці. Коли ж у цілковитій безпеці себе почуває все суспільство, ці дурниці — на кшталт легалізації абортів, одностатевих шлюбів з правом усиновлення дітей, права самому визначати собі стать, яка тепер називається «гендером» (а «гендерів» аж 56 — є з чого вибирати!) і подібна тому маячня — входять у життя суспільства. А спроба називати ці дурниці дурницями викликає суспільну критику, і це в кращому випадку. В гіршому — кримінальну відповідальність. В країнах Європи ми це вже можемо спостерігати. Більше того — помилково вважаючи, що йому нічого не загрожує, суспільство доходить помилкового висновку, що воно самодостатнє і усе може вирішити само. А відтак — не потребує Бога. Повальна секуляризація в європейських країнах — красномовний тому доказ.
Людині властиво видавати бажане за дійсне. А відтак — помічати те, що хочеться бачити і робити вигляд, що те чого не хочеться, взагалі не відбувається. Аж занадто сильно, мабуть, хотілось світові відчувати себе в безтурботній безпеці, що він «не помітив» (точніше сказати, зробив вигляд, що не помічає) ні Придністровя, ні Абхазії, ні війни в Чечні. У 2008 році за таку недалекоглядність довелось розплачуватись Грузії. На жаль, і тоді лиш нечисельні європейські політики, такі як святої пам’яті Лєх Качинський, почали бити на сполох, пропонуючи конкретні кроки, щоб зупинити агресію і створити систему колективної безпеки. Світ, на жаль, (і Україна в тому числі), до них не прислухався. У 2014 черга розплачуватись за чиюсь і власну недалекоглядність дійшла до України. Чи буде хтось наступним?
Кажуть: грім не загримить — мужик не перехреститься. На Донбасі «гримить» вже шостий рік. То чи не пора нарешті перехреститись, узяти в руки вервицю і молитись за навернення Росії, як просила нас Пресвята Матір сто два роки тому, приймаючи без скарг і нарікання випробування, які допускає Господь?
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
