Християнину не може бути «#всеодно» чи «#меніоднаково»

«Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені!»
(Тарас Шевченко, «Мені однаково»)

Сьогодні часто можна почути різного роду й на різні теми дискусії: що можна, а чого не можна? Що є гріхом, а де немає гріха? Чи то добре, чи то зле?

Такі дискусії ведуться в домівках, на вулиці, за столом, у телевізійних шоу, а особливо в інтернеті, який витримує все. Відкриваючи свою сторінку в соціальній мережі Facebook, кожен стикається з автоматичним запитанням: Що у Вас на думці? Свої думки висловлюють діти, підлітки, молодь, дорослі й старші; свою позицію декларують люди освічені і не дуже, мислячі й заангажовані певними ідеологіями, — бо ж кожен має право висловити свою думку, свою позицію, своє переконання. І хоч як дивно, люди почали вважати себе експертами в усіх ділянках життя: у політиці, економіці, медицині і, звісно, в церковних, релігійних питаннях.

І християни — як люди, які залишаються членами суспільства, — дуже часто опиняються перед вибором; можна сказати, постійно роблять вибір у тих чи інших речах. Інколи дуже важко розібратися: чи можна, чи правильно, чи так добре і чи так думати й казати це по-християнськи? Спосіб мислення сучасного світу нав’язуєє людині «незрозумілу» свободу, за якою кожен має право думати, говорити й чинити так, як вважає за правильне, а не так, як правильно об’єктивно, тобто кожен має «свою» правду. Для певної категорії людей такий спосіб дуже і дуже підходить: думаю, кажу і роблю так, як я хочу, а не так, як би мало бути чи як треба, і чого це мені хтось має нав’язуати свою думку, позицію чи переконання. Біда в тому, що і християни підпадають під такий спосіб мислення та часто шукають причин оправдати ту чи іншу думку, позицію, переконання, ідею, які противляться Євангелію, християнському вченню Ісуса Христа чи вченню Церкви.

Є такий філософський принцип: «Якщо я не живу так, як думаю, то почну думати так, як живу». Ще раз уважно перечитайте цю фразу!!! Можемо її викласти так: якщо я не стараюся жити за принципом і законами Євангелія Ісуса Христа і за правилами християнської віри, чого я навчився і в дусі чого я зростав, виховувався, то з часом почну придумувати нові правила, своє особисте «євангеліє», нові закони, які би виправдали мій спосіб життя і так заспокоїли мою совість, яка мені подеколи нагадуватиме, що так неправильно думати, говорити чи діяти. У філософії є термін «релятивізм» (відносність), згідно з яким кожен має свою правду, свою думку, своє переконання і все об’єктивне можна піддати сумнівам.

Але релятивізм противиться здоровому глузду і справжній філософії (філософія означає «любов до мудрості», а людині властиво думати, пізнавати правду), бо є інший філософський принцип: «Одна й та сама річ не може бути або не бути в один і той самий час, на одному і тому самому місці: або вона є, або її нема». Тобто якщо хтось каже, що зараз падає дощ, а інший каже, що дощу немає, то не можуть двоє людей мати рацію: дощ або падає, або ні,й тому один із двох має рацію, а інший помиляється. А сучасний релятивістський спосіб мислення провокує і дозволяє на таку позицію: аби був мир, то хай кожен має свою правду і живе спокійно! І виглядає, що так добре всім; але це не по-християнськи і не по-людськи, тому що правда є ОДНА, а людина може помилятися. Тому покликанням людини є пізнавати правду — яка полягає у згідності людського розуму з об’єктивною реальністю.

Для нас, християн, критерієм правди є Євангеліє Ісуса Христа, заповіді Божі, які ґрунтуються на природному законі, що закладені Творцем і записані у серці людини. І щоб пізнати, де є правда і як правильно думати, говорити чи діяти — нам, християнам, — потрібно звертатися до Святого Писання та узгоджувати вчинки з Словом Божим.

Попри модну і популярну позицію «кожен має свою правду» або ж «у своїй хаті своя правда», ми, християни, повинні прагнути чогось іншого, не модного: щоб була одна правда в своїй хаті, Божа правда, яка насправді є правдою, яку не можливо піддати сумнівам, бо Господь не помиляється.

Так, наприклад, останніми часами християни стикаються з «гарячими» темами сурогатного материнства, так званого «права на аборт», ґендерної ідеології та її просування в систему освіту через «сексуальне виховання» у школі, атакою на Церкву Христову і на християнські цінності в суспільстві, заборони викладання предмету «Християнська етика» чи «Основи сім’ї»… Як думати, яку позицію займати, як висловлюватися і що захищати, де правда?

Багато людей, які не можуть розібратися в шаленому потоці інформації та тиску медій, переходять зі сторони впертого «релятивізму» (ті, що захищають «свою», суб’єктивну, а не Божу об’єктивну правду) і потрапляють до байдужості, тобто займають позицію «моя хата скраю», «це мене не стосується». Такий стан інколи частково виправданий, бо людина не бачить реальних плодів своїх старань, не бачить змін і опускає руки, не хоче далі боротися за правду, за добро, за гідність людини і життя, за цінності. Людина починає опускати руки і розчаровуватися через свою неспроможність щось змінити і впадає у стан апатії до всього і до всіх, у стан байдужості, і їй починає бути «все одно»… Але ж байдужість убиває високі ідеали.

Так хочеться тут, у цій ситуації, процитувати як відповідь на цю непросту ситуацію слова Патріарха Йосифа з його послання «Великого бажайте» (1,2):

Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога? Леліяти далекосяжні пляни, жити і працювати для них, ставити собі високу мету, виповнювати великі завдання, осягати геройські чесноти, набувати глибоку науку і високе мистецтво, стати пориваючим проповідником і досвідченим провідником, бути духовним добродієм людства, співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім – здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1Сол 4,7), – оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик…» а також «Одушевлятися великим, високим і мати заєдно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми плянами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його. Навпаки, хто грязне в тілесних похотях, котиться вниз, що раз глибше і глибше. Такі стають остаточно ворогами Христа, “їх кінець – загибель, їх бог – черево” і слова їх в соромі, – вони думають про земське (Фил 3,19). Тому каже Христос: “Не шукайте, що вам їсти або що пити, бо того шукають люди цього світу” (Мт 6, 29), – хто бажає великого, той глядить на речі в далекій перспективі, а тоді воно має бути великим і корисним, не на десять, сто, тисяч літ, але на цілу вічність. Коли світські люди чваняться, що вони будують величаві пляни, накреслюють захоплюючі програми, підносять величаві кличі так, що їх голоси варті того, щоби їх взяти в губу, за що їх величають мистці і оспівують поети, – то в порівнянні з Христовим вони [є] нічим. Кожний людський чин – часовий і переминаючий, а Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто вже її не може підняти.

Будьмо здорові! Не опускаймо рук у труднощах і не втрачаймо надії на краще майбутнє, яке можливе лише з Божою допомогою.Не будьмо байдужими щодо спільного добра і захищаймо Божу правду. З Богом у серці, з молитвою на вустах, працюймо невтомно для більшої слави Бога, для добра Церкви Христової, для добра нашої батьківщини України!