Канадська держава, Католицька Церква, протестантські церковні спільноти. Багато є винних, відповідальних за зло, заподіяне дітям тубільців.
Пошуки «козла відпущення» — вказування пальцем чи то виключно на католиків, чи то тільки на протестантів, чи на колонізаторів — приносить миттєве, нетривале полегшення, однак це далеке від чесного шукання справедливості.
Жах, що діявся насправді
У травні 2021р. медіа цілого світу рознесли звістку про відкриття масових поховань із тілами 215 дітей корінного населення у Камплусі, Британська Колумбія, а в червні під школою в провінції Саскачеван знайдено 761 тіло. Однак ще до того, як загальний погляд було звернено на Канаду з приводу відкриття (чергових) братських могил при колишніх школах для корінного населення, польська репортерка Йоанна Ґєрак-Онашко написала проникливий репортаж, де комплексно викладено справу про цей безмір зла. У книжці «27 смертей Тобі Обеда» описано фактично всі сценарії, що нагадують фабулу для фільму жахів: биття, заморювання голодом, тортури, «виправне» і «дисциплінарне» насильство, широке поле різного роду сексуальних зловживань — усе це за повного усвідомлення, схвалення, а часто навіть радості відповідальних осіб.
Однією з найжахливіших історій є опис шкільних зборів, під час яких учня піддавали ударам електричного струму, на потіху зібраному натовпу — однокласникам і вчителям. Очолював цей осередок о.Жюль Леґер’є. Він ніколи не почув докорів, зате 1964 року прийняв єпископські свячення. Складно назвати цей вражаючий епізод анекдотом. Канадська комісія з дослідження цих злочинів, яка готувала свої матеріали, зібрала майже 8 тисяч свідчень.
Що, власне кажучи, сталося?
Система шкіл-інтернатів, довкола якої зараз точиться медіальна буря, постала як ініціатива канадського уряду. Канадські уповноважені під кінець ХІХ століття вирішили провести масову асиміляційну акцію корінного населення. Оскільки багаторічні намагання асимілювати дорослих не приносили відповідних наслідків, то примусовій «освіті» вирішено було піддати дітей. Із цією метою було використано свіжозбудовані освітні осередки кількох релігійних організацій (насамперед — католицьке згромадження облатів, але також протестантську Об’єднану Церкву Канади, і англіканців). Саме в цих осередках доходило до неприпустимого поводження з корінним населенням Канади.
Варто згадати про факт, який часто губиться в новинах про нинішню аферу, де куди не глянь чути заклики про те, щоб глибоко дослідити справу. Якщо безіменні поховання це нове відкриття, то сама система насильства у канадських школах цілком добре задокументована протягом багаторічних досліджень офіційної урядової комісії, а комплексні рапорти — як синтез, так і вибрані зізнання свідків — можна завантажити з сайту цієї комісії.
Багато винних і кілька облич із Церкви
Нині можна прочитати навіть припущення, що відкриті в Канаді масові поховання це результат безпосереднього геноциду, який здійснювало католицьке духовенство. Слова про «винищення народу» в ситуаціях конкретних країн із їхнім болісним минулим приводять до однозначної негативної реакції. Але це очевидна маніпуляція, бо серед досліджень канадської державної комісії задокументовано тисячі драм дитячих життів і зловживань щодо дітей, але ніде не знайдено фактів про масові вбивства.
Як бачимо, зараз просто маємо клімат, який сприяє пошукам легких, однокрокових розв’язань. Звідси для одних головною винуватицею всього стає Католицька Церква. Вона була не єдиною християнською спільнотою, яка провадила школи-інтернати. Цей факт також випадає з текстів-обвинувачень, бо не пасує до тези «Церква винна». Але важливо, що останні відкриття масових поховань стосуються саме шкіл, які провадила Католицька Церква. Окрім того, це була фактично найбільша релігійна організація серед усіх, які провадили освітні осередки.
Для інших же провина полягає виключно в колонізаційній діяльності канадського уряду, який схвалив програму примусової асиміляції тубільного населення через відбирання дітей у батьків та виховування їх у «цивілізованих умовах». Тим часом правда не лежить ні тут, ні там, ні скраю, ані посередині. Правда є сумою всіх чинників, що разом створили таку злочинну ситуацію.
Прапричиною всього завданого зла була так звана доктрина відкриття. В її основі лежав неформальний принцип, що виводився з папської булли «Inter caetera» 1493 року. Ця булла давала моральне (а також, з огляду на роль Церкви у той час, де факто політичне) право європейським державам «відкривати» (а насправді — колонізувати) землі, де ще немає християнського населення.
Довгі роки ця булла служила виправданням для агресивної колонізаційної політики (зокрема на американському напрямку, якого стосувалася офіційно) і надавала расистській діяльності квазірелігійного обґрунтування. Тубільне населення можна було переселяти й винищувати, офіційно не тільки через їхній етнічний статус, але насамперед тому, що вони не знали Христа. Із цього погляду діяльність канадського уряду була, хай би як гротескно це звучало, цивілізованою еволюцією цього принципу. Замість боротися з тубільцями, їх належало примусово асимілювати.
Варто усвідомити, що всередині самої Церкви з’являлися позиції антиколоніальної ментальності. Одним із найвідоміших прикладів була видана 1537 року енцикліка «Sublimus Dei», в якій папа Павло ІІІ explicite (тобто виразно, явно, повністю) противився трактуванню тубільного населення як людей гіршого сорту, чиє призначення — рабська служба. На жаль, такі голоси — так, навіть папський — колоніальна еліта часто ігнорувала або інтерпретувала, як їй було зручно.
Церква надає моральне алібі
Злочини у школах-інтернатах не були би можливими, якби не союз можновладців світу цього. Держава організувала систему, гарантувала безкарність і співпрацю з боку силового апарату. Християнські ж спільноти надавали моральну легітимізацію, «розгрішували» провини організаторів та виконавців цієї справи, а також надавали цьому варварству німб спасительної місії.
Отож західне християнство має нині два головні завдання: відшкодувати за ті злочини і гарантувати, що така ситуація ніколи більше не повториться, треба зробити відповідні висновки. Бо якщо хтось стверджує, що ця система насильства щодо корінного населення на сьогодні не має захисників, то він, на жаль, помиляється. Нещодавно впливове видання «The American Conservative» опублікувало текст The Meaning Of The Native Graves («Значення рідних могил») із підзаголовком «Насправді вони були хороші».
Ідея, що можна когось спасти «силоміць», усупереч його волі, на жаль, має дуже довгу традицію і — як видно з вище наведеного прикладу — надалі жива. Надалі добре почуваються в головах стереотипи «надлюдей», згідно з якими (як і в «доктрині відкриття») тубільне населення гірше, бо не мало доступу до християнства, а сам доступ це щось, за що вони мають нам, білим людям, бути вдячними.
Навіть більше, в деяких консервативних колах, зокрема — яка іронія! — у США й Канаді, є впливовий рух, що постулює «силову євангелізацію». Це проявляється, наприклад, у підтримці союзу Церкви з державою, в якому державні служби примушуватимуть невіруючих приймати істини віри (зазвичай це стосується тієї ділянки, що нині є предметом так званої культурної війни). Попри те, що Церква офіційно перепросила за Хрестові походи, попри те, що заборона макіавелізму надійно вписана в її Магістерій, а принцип «зло добром перемагай» записаний у Євангелії, — надалі існує чималий рух, який стверджує, що як хтось тільки номінальний християнин, був охрещений та дотримується правил і ритуалів віри, то можна визнати, що це зроблено «для його блага», навіть якщо все це було здійснене під примусом влади. У контексті цитованої вище статті варто запитати, чи вихованці тих шкіл насправді пізнали Христа — чи, може, однак сатану, який Христа удавав?
Потреба відшкодувань і від Церкви, й від держави
У випадку теми відшкодувань Католицька Церква теж має на сумлінні чимало. Старання приховувати архіви від державної влади тривали також і в Канаді. Від державної комісії приховувалося подробиці щодо сиротинця св.Анни, який мав винятково кепську славу. Ба більше, Церква, єдина з місцевих релігійних інституцій, не заплатила декларованої суми у 25 млн доларів на фонд допомоги жертвам. Замість цього найняли юриста, який привів справу до скасування претензій (а тим часом будували нову катедру за 28 млн, що зустрілося з вогнем критики). Хоча тамтешні єпископи перепросили за злочини людей Церкви в минулому, та чимало представників корінного населення вимагають рішучих перепросин і визнання провини з боку глави Церкви. Бенедикт XVI обмежився висловленням жалю, як і Франциск — який, однак, у контексті останніх подій матиме зустріч у грудні з представниками корінних народів Канади.
Тут ми доходимо до питання про відшкодування з боку держави. Складно сказати, що канадський уряд насправді розплатився з корінним населенням, чию самоідентифікацію нищив роками. Підпали храмів (виконані, між іншим, невідомими зловмисниками, від яких лідери корінних народів відмежовуються) із цього погляду є зручним шуканням жертовного ягняти та перекладанням відповідальності з держави. Бо Канада, з одного боку, нарешті (по роках!) організувала офіційну комісію, визнала свою відповідальність за систему шкіл-інтернатів та виплатила відшкодування. З іншого ж боку, в справі, яка набагато коштовніша фінансово — прокладення трубопроводу через території, що є рідними землями місцевих племен, — уряд послідовно уникає будь-яких перемовин.
Напевно можна цінувати те, що уряд більше спроможний подбати про свій піар. Добре, що за цієї нагоди справа посувається у напрямку справедливості. Натомість недобре, якщо це буде сурогатом справедливості, яку супроводжуватиме вказування на «козла відпущення», який (не згадуючи безсумнівні гріхи та занедбання) просто менш ефективно захищається.
Відповідальність повинні взяти на себе всі, хто був задіяний у цьому злі.
Переклад CREDO за: Klub Jagiellonski
фінансово.
Щиро дякуємо!
