Що відомо про подію Богоявлення? Чи можна Богоявлення ототожнювати з хрещенням Ісуса в ріці Йордані? Чи все-таки поняття «Богоявлення» має дещо інше тлумачення?
Євангеліст Матей пише: «А охрестившись, Ісус зараз же вийшов з води. І ось розкрилось Йому небо, і Він побачив Духа Божого, який спускався, мов голуб, і зійшов на Нього. І голос пролунав із неба: “Це Син мій любий, що Його я вподобав”» (Мт 3, 13-17). Чи це означає, що Духа Божого бачив лише Ісус? Чи присутні чули теж голос із неба? Що інші євангелісти пишуть про цю подію? І що саме змінилося після цієї події?
Біблійне підґрунтя свята Богоявлення
Історію хрещення Христа у Йордані описують безпосередньо троє євангелістів, а саме Матей (3, 13-17), Марко (1, 9-11) та Лука (3, 21-22). Євангеліст Йоан натомість описує лише посередньо цю подію (1, 29-34), де є мова про свідчення Йоана Хрестителя про Христа як про «Агнця Божого» і про бачення Хрестителем «Святого Духа, що сходив з неба, як голуб, і перебував на Ньому». Можливо, Йоан не описує безпосередньо хрещення Христа у Йордані, бо тим, кому адресувалося четверте Євангеліє, треба було подати інший ракурс цієї сцени. Передусім ішлося про протиставлення «хрещення Духом» і «хрещення водою в Йордані». Це були ранньохристиянські дискусії, і автор виразно підкреслює вищість духовного хрещення, а отже — внутрішнього навернення, на противагу зовнішньому ритуалу.
Синоптичні Євангелія натомість описують те «зовнішнє» хрещення Христа у Йордані, яке звершив Йоан Хреститель. Досить описово це представив Матей, і досить стисло — Марко, а потім Лука.
Ось так Матей пише про цю подію:
«Тоді прибув Ісус із Галілеї на Йордан до Йоана, щоб хреститися від нього; але Йоан спротивлявся Йому, кажучи: “Мені самому треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене?” Ісус у відповідь сказав до нього: “Залиши це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду”. І тоді він залишив Його. А охрестившись, Ісус зараз же вийшов з води. І ось розкрилось Йому небо, і Він побачив Духа Божого, який спускався, мов голуб, і зійшов на Нього. І голос пролунав з неба: “Це Син Мій любий, що Його Я вподобав”».
Марко про цю подію пише так:
«Тими днями прийшов Ісус із Назарету, що в Галилеї; і був хрещений Йоаном у Йордані. І коли виходив з води, то побачив, як небо розкрилось, і Духа, що як голуб сходив на Нього. І голос ізлинув з неба: “Ти єси Син Мій любий, у Тобі — Моє уподобання”».
Врешті, Лука подає цю сцену так:
«Коли ввесь народ хрестився, і коли Ісус, охрестившись, молився, відкрилось небо, і Святий Дух у тілеснім вигляді, немов голуб, зійшов на Нього, та залунав з неба голос: “Ти — Мій Син любий, тебе Я вподобав”».
Найпростіший опис хрещення Христа маємо у хронологічно першому Євангелії, у Марка. Це викликало неабияку дискусію у первісній Церкві: Йоанове хрещення звершувалося виразно для навернення і на відпущення гріхів. Про це Марко пише раніше: «Так виступив Йоан, хрестивши у пустині та проповідувавши хрещення покаяння на прощення гріхів» (Мк 1, 4). Навіщо це було безгрішному Христові? Тому, щоб уникнути труднощів, Матей вже опускає той вірш, що пов’язував хрещення Йоана з «покаянням» та з «прощенням гріхів». У Матея Йоан це проповідував і закликав до навернення; у Марка натомість саме з цією метою хрестив. Лука, натомість, подібно як Марко, пов’язує навернення і прощення гріхів безпосередньо з хрещенням у Йордані (див. Лк 3, 3). Матей пробує «вирулити на пряму» цю заплутану богословську ситуацію, і тому додає такий діалог: «Але Йоан спротивлявся Йому, кажучи: “Мені самому треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене?” Ісус у відповідь сказав до нього: “Залиш це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду”» (Мт 3, 14-15).
Щодо видіння Духа Божого під час хрещення у Йордані, то всі троє євангелістів-синоптиків описують це у матеріальній формі, тобто що цей Дух став видимим і зійшов на Христа у постаті голуба. Лука навіть додає «у тілеснім вигляді» (грецькою: «somatiko eidei», латиною: «corporali specie»). А тому, скоріше за все, автори цих Євангелій хочуть підкреслити, що це було не лише особисте видіння Христа чи Його внутрішнє пережиття освячення Духом Божим, як то інтерпретують деякі сучасні богослови чи біблісти. Це було щось, що називається власне «theofania», тобто «Богоявлення», що у Святому Письмі зазвичай має публічний характер, на відміну від особистого пророчого натхнення.
Теофанія
Саме з цієї сцени і з цього сходження Духа Божого на Христа, а також потім голосу Отця з неба і береться назва «Богоявлення». Дехто пробував відшукати джерело цього свята деінде. Наприклад, відомо, що таку саму назву, «Theofania», мало язичницьке свято у Давній Греції, а саме в Дельфах, на честь бога Аполлона. На додаток, у тих же Дельфах було священне джерело, в якому паломники творили очисне обмивання. Звідси деякі релігієзнавці провели прямі паралелі між язичницькими культами і сценою в Йордані. Проте обмивання в річках «на очищення» має давні біблійні паралелі, причому давніші від дельфійського культу, як от історія обмиття у Йордані сирійського воєначальника Наамана і його зцілення, що сталося за посередництвом пророка Єлисея (див. 2 Цар, 5, 1‑19). Це все відбувалося ще в далекому IX столітті до Різдва Христового, а найдавніший храм Аполлона в Дельфах споруджений десь у VIII ст. перед Різдвом Христовим.
Повертаючись до видіння над Йорданом: воно мало публічний характер, тобто крім Христа бачили Духа Божого у постаті голуба й ті, що були свідками цього хрещення. Зрештою, в Євангелії від Йоана сам Хреститель говорить про своє особисте видіння: «Бачив я Духа, що, мов той голуб, з неба сходив і перебував над Ним» (Йн 1, 32). Дух Божий, що сходить на Христа, — це свідчення передусім для інших, що ось Цей тепер отримує силу, мудрість, святість, а передусім, що це — намащений Духом, обіцяний Месія [намащений, «помазаник» — грецькою «Христос», єврейською «Машіах», звідки знайоме нам «Месія»]. Голос Отця натомість є свідченням для слухачів, що Ісус — не «один із» багатьох пророків, а «Син улюблений». Звісно, і це важливо, як і в усіх теофаніях, тобто об’явленнях невидимого Бога: узріти Його можна лише очима віри або за допомогою Божої благодаті. Невіруючий або той, чиє серце закрите на Божу дію, залишиться сліпим і глухим на Боже об’явлення.
Літургійні та народні традиції свята Богоявлення
Урочистість Богоявлення, або, точніше, «Об’явлення Господнього», яка святкується 6 січня за григоріанським календарем, є останнім святом Різдвяного періоду в Римо-Католицькій Церкві. Деколи його ще називають святом «Трьох Царів». У західній традиції 6 січня враз зі святом Об’явлення теоретично завершується літургійний цикл Різдвяних свят; у східній (яка живе за юліанським календарем) — щойно розпочинається. «Теоретично» — тому що фактично він завершується дещо пізніше, святом Стрітення, 2 лютого.
Щодо назви свята, то офіційно на Заході це «Об’явлення Господнє», на Сході натомість — «Богоявлення» (грецькою «Епіфанія» або «Теофанія»). Західна традиція у цей день святкувала колись три об’явлення Бога світові: поклоніння мудреців (із Євангелія від Матея), чудо в Кані Галілейській, і третє й найважливіше — хрещення Христа у Йордані. Перша згадка, про мудреців-волхвів, свідчить про об’явлення Спасителя Христа всім народам світу. Хрещення у Йордані представляє нам перше публічне і символічне об’явлення Бога у трьох Особах. А на весіллі в Кані Галілейській Христос об’явив себе учням як Чудотворець, і як той, Хто прийшов у цей світ, щоб бути з людьми, зокрема посеред їхніх справ і турбот. Через події в Кані учні побачили не просто вчителя, а Когось надзвичайного.
Натомість щодо поклоніння волхвів Новонародженому, то це доволі символічне явлення, оскільки тільки Євангеліст Матей розповідає про нього. В цій історії ми бачимо ідею, що язичники поклоняються Христу. Після спілкування з Іродом вони прийшли до Дитятка, впали ниць, поклонившись, тобто вчинивши акт — як ми б сказали сьогодні, — який стосується Бога. І в цьому був свій символ, адже Христос прийшов у світ урятувати не лише Вибраний народ, але спасти все людство. І ці мудреці розпізнали у Ньому когось надзвичайного.
Хоча з історичного погляду історія з мудрецями виглядає напівлегендою. По-перше, в Євангелії не вказано, скільки їх було; це ми вже домислили собі, що їх було троє, адже принесено три типи дарів — ладан, золото і миро. По-друге, євангеліст не називає їх царями, ця традиція з’явилася дещо пізніше, у Середньовіччі. По-третє, жоден інший з євангелістів не описує цього моменту. Тому є припущення у біблістів, що ця історія — своєрідна притча. У юдаїзмі були так звані «мідраші» — коментарі істин віри, щоб наочними прикладами пояснити певні речі з Писання. А тут ішлося про те, що потрібно було пояснити: саме Ісус Христос є Спасителем для всього людства. Тому цей момент можна трактувати як «християнський мідраш», тобто «коментар-притчу» про вселенське значення Христа і Його об’явлення світові. Пізніше, на Заході, з’явилися імена цих мудреців (у XII ст.) — Каспер, Мельхіор і Балтазар; також було віднайдено їхні реліквії. Є традиція, що у IV столітті ці реліквії віднайшла мати імператора Константина — Єлена. Далі вони з Єрусалима «помандрували» до Мілана, а пізніше до Кельна, де досі зберігаються у кафедральному соборі.
Отже, у західній традиції у святі Об’явлення Господнього представлені три євангельські моменти, але акцент на Трьох Царях. Натомість у східній — акцент саме на Хрещенні. У західній традиції події на Йордані також були ключовим моментом — скажімо, лейтмотивом свята 6 січня. Однак традиція, і ще народні християнські звичаї, додали й інші фрагменти, які згадуються впродовж богослужіння, а саме — історію з трьома мудрецями (чи царями) та історію з першим чудом у Кані Галілейській.
Варто сказати, що до IV століття Різдво і Хрещення святкували в один день, 6 січня, пізніше ці свята розділили, і Різдво «помандрувало» на 25 грудня, а Хрещення Христа в Йордані пізніше, після розділення свят, так і залишилося 6 січня. Проте, наприклад, до сьогодні Вірменська Церква відзначає 6 січня обидва свята одночасно і називає їх «Богоявленням». Загалом Хрещення у Йордані є одним із перших свят Церкви — чи східної, чи західної традиції. Воно також і літургійно є одним із найстарших. Але після ІІ Ватиканського Собору та літургійних реформ свято Хрещення Христа було перенесене на «неділю після Об’явлення», і саме воно завершує Різдвяний період.
Іншими словами, 6 січня у Римо-Католицькій Церкві залишилася назва «Богоявлення» або «Об’явлення», але святкується фактично «поклоніння волхвів Христу»; натомість те Богоявлення, яке на Сході є «Хрещенням Христа у Йордані», перенесене на неділю після 6 січня. А отже, якби колись ті, які святкують сьогодні за юліанським календарем свято Богоявлення 19 січня, перейшли на григоріанський календар, тобто святкували його 6 січня, свята у двох традиціях не збігались би. Лише деякі літургійні натяки збереглися 6 січня в латинському обряді з події Хрещення Христа у Йордані; більшість текстів натомість у літургії присвячена Поклонінню волхвів (Трьох Царів). До речі, Євангеліє про поклоніння волхвів у візантійському обряді читається на саме Різдво Христове.
Якщо йдеться про богослужбові традиції чи особливості у цей день, то у деяких країнах у східній традиції маємо освячення води у річках чи в посудинах, які принесли віряни. Натомість у Римо-Католицькій Церкві 6 січня освячують дари, принесені волхвами, а точніше, один із дарів: кадило. Варто пам’ятати, що в часи Ісуса Христа всі ці дари були рівноцінними за своєю вартістю: кадило і мірра (смирна) коштували стільки ж, як і золото, й лише багаті могли собі їх дозволити. Тому це справді були «царські» дари для Новонародженого. (Звідси і західна традиція, що ті мандрівники зі Сходу були царями.) Окрім кадила, освячується ще крейда, якою миряни пишуть у цей день на вхідних дверях своїх помешкань три початкові літери, взяті, як вважає багато вірян, з імен трьох волхвів-царів-мудреців: К.М.Б., а також поточний рік. Проте, скоріше за все, ці скорочення від імен трьох волхвів стали пізнішою церковно-народною традицією. Початково це були латинські літери C.M.B, скорочення латинського виразу «Christus mansionem benedicat», тобто «Нехай Христос благословить цей дім», а хрестики між літерами мали б символізувати благословення. До речі, такі написи на дверях роблять і деякі представники протестантських спільнот. Також у різних країнах є свої особливості народних святкувань. Наприклад, в Іспанії — карнавал; у Польщі — публічні співи-колядки на вулицях, фестивалі вертепів, вистави. Це, однак, уже не літургійні, а так звані паралітургійні, або культурні елементи свята.
Богоявлення і наше християнство
І так, кожного року ми святкуємо Різдво, потім Богоявлення, переживаємо ті самі фрагменти, здавалося б — нічого не змінюється, все повторюється. Та все ж кожен рік накладає свої особливості, досвід. Безумовно, щороку нам могло би видаватися, що це Різдво нічим не відрізняється від попереднього. Але навіщо Церква повторює для нас цикл свят? Щоб по-новому осмислити ці події. Наприклад, ми щодня промовляємо ті ж слова, що й завжди, іншим людям: «як справи?», «добрий день» тощо. Так само християни щоденно повторюють у молитві одні й ті ж слова: «Отче наш», «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», «Господи, помилуй»… У щорічному святкуванні Різдва ми наново усвідомлюємо таємницю народження Бога у світі, і це щось більше, ніж просто святкування дня народження. Це осмислення таємниць нашого спасіння, як ми пізніше й осмислюємо це через святкування Хрещення Христа, тобто свято Богоявлення (Епіфанію), чи раніше — через Благовіщення. Щорічні «згадки» тих спасительних подій — це зміцнення нашої віри, але теж участь у тих подіях, бо Христос, як і обіцяв, завжди «посеред нас», чи то народжений, чи то в Йордані, чи то на хресті, чи врешті — Воскреслий.
Наприклад, одного року в парафії спорудили вертеп, який був макетом кафедрального собору, будинків, тобто міста, де ніби народжується Ісус. А наступного року було все просто і скромно: поле, вівці, ясла і в них — Новонароджений Спаситель. Тоді можна було «споглядати Христа, що народжується у цивілізації», а іншого разу, споглядаючи вертеп у полі, побачити Христа, який народжується у простоті, «не в царській палаті, а межи бидляти». Ще інший вертеп іншого разу був рухомий, у ньому було представлене народження Христа якби у якомусь місті. Але насправді через євангельські тексти ми знаємо, що саме у місті для Святого Сімейства не знайшлося місця. Спаситель народжується у стаєнці, а першими свідками пришестя є лише Його земні батьки та звичайні пастухи. І це відчуття простоти й родинності мало б товаришувати кожному святкуванню Різдва Христового. Поєднаному з подякою Богу, який так нас полюбив і зіслав до нас свого Єдиного Сина, щоби став видимим «Богом-з-нами».
фінансово.
Щиро дякуємо!
