Коли ми поводимось як жертва, страждаючи через власні помилки, або почуваємося цапом-відбувайлом, що страждає за чужі гріхи, то можемо вважати себе святими мучениками; але таке страждання — не святе.
Страждання у ролі цапа-відбувайла — це акт гордині, тому що воно узурпує відкупительний труд Христа у нас. Для відкуплення через страждання потрібна благодать. Без неї ми в кінцевому підсумку крадемо діяння Христа, намагаючись спастися самотужки.
Христос — єдиний жертовний Агнець
Христос прийшов страждати і померти на хресті за наші гріхи. Він — жертовний Агнець, який бере на себе ці гріхи. Певним чином він подібний до цапа-відбувайла Старого Завіту, обтяженого гріхами народу, який своєю смертю та Воскресінням виправдовує всіх силою своєї Крові в очах Отця.
Потрібне смирення, щоб усвідомити, що наші жалюгідні, самозавдані страждання не рятують нікого, а тим паче й нас самих. Прийняття Ісуса як нашого Спасителя насправді суперечить нашому людському буттю, тому що більшість із нас хоче заслужити спасіння та очиститися, страждаючи від невідповідного почуття провини. За іронією долі, зазвичай для того, щоби зруйнувати наше его і гординю, потрібні страждання. Виснажені спробами врятувати себе, ми часто повинні сягнути дна, перш ніж стати достатньо відчайдушними для того, щоби змінитися, відпустити свою гордість і контроль та покірно віддатися Христу, нашому Спасителю. Тільки потопаючий усвідомлює, що йому потрібен порятунок; тільки хворий розуміє, що потребує зцілення.
«Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані» (Іс 53, 5).
Походження цапа-відбувайла
У Старому завіті цап Азазель, що перекладається як «цап відпущення», був одним із двох цапів, обраних для церемонії у День спокути. Першого цапа приносили в жертву, але на другого священник покладав руки, символічно перекладаючи на тварину всі гріхи і провини громади. Потім його заганяли у пустелю, щоб він там помер, очищуючи таким чином громаду від гріхів.
«А як скінчить покуту за святиню, за намет зборів і за жертовник, приведе Арон козла живого, і поклавши йому обидві руки на голову, визнає над ним усі беззаконня синів Ізраїля і всі переступи їхні, і всі гріхи їхні, і покладе їх козлові на голову та й випустить його за допомогою приготованого на те чоловіка в пустиню. І понесе козел на собі всі їхні беззаконня в землю безлюдну; і випустить він козла в пустиню» (Лев 16, 20-22).
Кожне суспільство і культура мають свою традицію цапа-відбувайла: звинувачувати і карати когось за гріхи цього суспільства. Звідси випливає, що на початку духовного життя, коли ми стикаємося з власною гріховністю та гріхами тими, хто нас оточує, більшість із нас зумовлені діяти як цапи-відбувайла.
Коли я поводжусь як цап-відбувайло
Коли я перебираю на себе цю сутність — навіть якщо при цьому я веду побожний, дисциплінований та аскетичний спосіб життя зі щоденними Месами, Розаріями, євхаристійними адораціями і частими сповідями, то все одно потрапляю в пастку цапа-відбувайла. Це пастка, в яку потрапляємо ми всі, намагаючись стати відданими учнями Ісуса. Це побожність, яка зрештою зосереджується на нас самих, наших діях, нашій відданості й наших зусиллях. У центрі — я, а не Бог.
Здійснити перехід від егоцентричного способу життя до способу життя, орієнтованого на Бога, — справа непроста. Дякувати небесам, Католицька Церква завжди розуміла потребу в духовних наставниках. Але фундаментальна відмінність між егоїстичною побожністю та справжнім, яскравим життям у Христі полягає у щирому прагненні покинути спроби спастися самостійно і натомість віддатися Йому. Коли ми свідомо обираємо Христа, перехід від нещастя до радості відбувається миттєво. Навіть якщо нам здається, що ми так само страждаємо у своєму зовнішньому житті, — ми більше не є жалюгідними цапами-відбувайлами.
Покутні страждання?
Так, у житті є місце для покутних страждань; але те, що переживає більшість із нас, до них не належить, тому що ці страждання не перебувають у єдності з Христовими: ми просто потрапляємо у пастку цапа-відбувайла. Ми повинні навчатися позитивної участі у відкупительних стражданнях Христа через довгі роки практики жертвування страждань. Тільки Божа благодать дозволяє нам це робити — а благодать зазвичай діє повільно. Ми повинні просити про неї для того, щоб зростати.
Покутні страждання — не сумні, а радісні, бо вони стають життєдайними та життєствердними, якщо ми живемо у Христі, з Христом і через Христа. Вони можуть включати фізичний біль, але він переживається у світлі, мирі та радості. Коли у центрі уваги більше не ми самі, а Христос, — весь відчай та душевні муки розвіюються, немов туман під яскравим сонячним світлом.
«Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас. Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий» (Мт 11, 28-30).
Переклад CREDO за: Мелані Жан Жуно, Catholic Stand
фінансово.
Щиро дякуємо!
