Те, що ми почуваємося спустошеними, пригніченими та обуреними, свідчить про нашу людяність. Якби жорстокість війни перестала викликати у нас емоції, це означало б кризу людства.
Жалоба — це особливий різновид смутку. Вона також з’являється як реакція на втрату, але втрату велику. Це жаль, який народжується, коли ми усвідомлюємо, що безповоротно попрощалися з чимось дуже важливим, і що немає такої кнопки, яка б могла повернути час назад; а наше життя зубожіло і без того, що ми оплакуємо, ніколи вже не буде таким, як раніше. Ми можемо оплакувати втрачене здоров’я, роки життя, що минули не так, як ми хотіли, близьких людей, які відійшли. З огляду на війну, що триває в Україні, жалоба — це цілком виправдана реакція.
Десь промайнула фраза невідомого автора: «Якщо відчуваєш біль — значить, ти живий; а якщо відчуваєш біль іншого — ти людина». Не вийде при тому, що сьогодні діється в світі, практикувати якийсь «культ благополуччя» — хоча дбати про свою психічну рівновагу в цей час тим більше потрібно. Натомість було би наївним думати, що картини війни та людські історії, пов’язані з нею, можна якось легко перетравити. Гадаю, це — на щастя. Те, що ми почуваємося спустошеними, пригніченими та обуреними, свідчить про нашу людяність. Якби жорстокість війни перестала викликати у нас емоції, це означало би кризу людства.
Темні часи людства
Жалоба — такий стан, який необхідно пережити. Придушення горя після втрати, стискання зубів, «тримання»… Коли ми не оплакуємо втрату, наше життєве паливо закінчується. Якщо ми відмовляємо собі у праві на смуток, то ставимося до себе суворо й жорстоко; ігноруємо свої потреби, тобто нехтуємо собою. Це те саме, що казати дитині, яка плаче, що «нічого не сталося». Потім уже й невідомо, що саме сталося, — а важкі почуття разом із плачем затрималися в часі й були замкнені за дверима з написом «не заходити».
На жаль — що більше в нашому житті непрожитих втрат і табличок «не заходити», то більше з’являється страху, пригнічення і пустки. Більшає магічного мислення: якщо не будемо ні до чого й ні до кого прив’язуватися і перестанемо мріяти, то більше жодні втрати нас не спіткають. Усе живе, що є в нас, може бути присипане грубим шаром скептицизму, або навпаки — цинізму. Коли свою беззахисність перед травмами ми озброюємо в залізобетон, то втрачаємо шанс на близькість із собою та з іншими людьми.
Щодо війни ми маємо повне право плакати над тим, на що здатні люди. Над стражданням тих, кого зачепила війна, і над незавиненою смертю дітей. Над втраченим домом, родиною і нормальним життям — що зараз переживають так багато українців. Це справді темні часи людства, які виявляють бездушність катів та великий біль і беззахисність жертв.
Жалоба в тілі
Місце, де ми насамперед відчуваємо жалобу, — це наше тіло. Воно може повідомити нас про неї головним болем, сонливістю або роздратуванням; відчуттям величезного тягаря або повним браком сил; враженням, ніби світ утратив барви або що він схожий на фільм, сенсу якого ми не встигаємо збагнути; що колись улюблені смаки вже не смакують… Ми можемо також відчувати провину від того, що ми живі, маємо що їсти і де спати, й наші рідні — поруч. Війна драматичним чином показує нам цінність звичайної буденності. І цінність життя взагалі.
Ми можемо боятися, що як дозволимо собі сумувати, то наше життя розпадеться. Проте що більше енергії ми вкладаємо в те, щоб «триматися», то менше її залишається на повсякденне життя.
Тому велике значення мають і плач, і символічні жести, які виражають жаль; моменти, коли ми звільняємося і дозволяємо собі побути зі своїм смутком, пригнобленням чи безсиллям. Тоді варто ставитися до себе з ніжністю — не бити лежачого, а схилитися над ним, запитати, що сталося, де йому болить і чого він потребує. В жалобі важливо просто подбати про своє тіло: випити філіжанку чаю, з’їсти щось, накритися теплим пледом. Передихнути, зайнявши голову чимось іншим, навіть якщо відчуваєте провину. Її теж можна прийняти з ніжністю: це такий час, що провину переживають багато людей у світі.
Хтось поруч
Мені також допомагає переживання жалоби з іншою людиною. Не весь час, щоб не втратити контакту з тим, що в мені, а час від часу, щоб не залишатися з цим сам-на-сам. Я справді була вдячна знайомому, який вніс у нашу розмову фразу «Після Бучі я вже нічого не хочу». Ми говорили небагато, не розповідали, хто що бачив і чув. Я відповіла тоді, що маю відчуття, ніби після розправи над мирними мешканцями в мені щось зламалося, залишається там поламаним і я не знаю, як це полагодити. Що я в жалобі. «Так, у жалобі», — відповів він. Більше слів ми не знайшли, ніби ці зламані частинки самі хотіли показати, як їм важко. Так само мене підтримала відверта розмова зі знайомими за сніданком про те, що ми відчуваємо. Без нагнітання, що зараз настане кінець світу, а з полегшенням, що ми можемо цю жалобу виміряти і нею ділитися.
Не треба багато слів, щоб побути з жалобою. Вона, зрештою, любить мовчання. Адже придумали люди хвилину мовчання, а під час Великого Тижня — від закінчення Меси у Великий Четвер і до «Слава во вишніх» під час літургії Великої Суботи — мовчать дзвоники і музичні інструменти.
фінансово.
Щиро дякуємо!
