А що як прожити цьогорічний Адвент без духовної паніки? Нормально, буденно, не додаючи собі завдань, і без напруження в цей і так непростий час?
Відкрити, що Господь насправді приходить до мене такого, як я є, а не до такого, яким би я хотів стати за чотири тижні.
Три-чотири — Адвент!
Традиційна проповідницько-формаційна схема на Адвент загалом приблизно така: у першу неділю ми мотивуємо себе і обіцяємо, що не «проспимо» Адвент, що буде не так, як завжди; що ми зберемося докупи й загалом буде чудово, і ми прекрасно підготуємося до «приходу Господа»…
У другу неділю ми кажемо з легким докором (собі або іншим): «Хо! Хо! Хо! Адвент розпочався ще тиждень тому, а ти (я) що?» Коротко кажучи, ми делікатно тиснемо на совість, щоби пробудити очікуване завзяття.
Третій тиждень ми розпочинаємо, насупившись і серйозно стверджуючи, що ми вже на півдорозі і справді час уже «щось зробити», — але скрашуємо це твердження дрібкою надії: що робітників найняли по обіді; що той син спочатку не хотів іти у виноградник, а потім пішов; що «краще пізно, ніж ніколи».
І нарешті четвертому тижню ми надаємо характер «відкуплення» за принципом: гаразд, поки що не вийшло; ну, що ж, як завжди, але до Свят ще кілька днів, отже — проживімо їх якнайкраще, і це буде наше приготування, а Бог — добрий і милосердний, тож якось нам «зарахує».
Найчастіше — це вже вершина наївності, бо саме останні дні Адвенту виявляються майже завжди найбільш шаленими і завантаженими.
Адвент без напруження
Можна так. А можна трохи інакше. А що як цьогорічний Адвент прожити без духовної паніки? Нормально, буденно, не додаючи собі роботи й без напружень у цей і так сповнений важливих справ час? Відкрити, що Господь насправді приходить до мене такого, як я є, а не до такого, яким би я хотів стати за чотири тижні.
За умови: відкинути думки (чи, швидше, відкидати думки щоразу, коли впіймаємо себе на цьому) про Адвент як про духовний «тренінг». Справді, почався Адвент. Цього року — найдовший, адже триває повні чотири тижні. Якщо наш Господь не закінчить його раніше, прийшовши остаточно й незаперечно (на що ми всі з нетерпінням, звісно, чекаємо), то за ці чотири тижні настануть Свята. Незалежно від того, як сильно ми напружимося й скільки докладемо зусиль. Отже — не напружуйтеся.
Не мусить бути «не так, як завжди». Не мусить бути «цього разу обов’язково». Правда така, що грудень — це місяць, який прискорюється щодня. Дуже багато справ. Та ще й усі ці «технічні» приготування до Різдва. Більшість із нас братиме участь у тих чи інших реколекціях, що теж забере трохи часу. Реклама наполегливо й ефективно намагається нас переконати, що ми просто-таки зобов’язані пережити й організувати іншим «чарівне свято» — а ми щиро переносимо цю модель у наше релігійне життя й вимагаємо від себе пережити «містичний Адвент».
Нормально, як у Назареті
А може, краще вибратися до Назарета і «присісти» біля Міріам? Що Вона там робить? Нічого надзвичайного. Східна християнська традиція найчастіше пише ікони Благовіщення у двох варіантах: Благовіщення біля криниці або біля жорен. Марію зображують за буденними справами, за найпростішими діями. Вона навіть не схиляться над Псалтирем, а несе жбан із водою додому або перемелює зерно на борошно. Буденність — така, як є.
І саме в цю буденність — звичайну, втомливу, повну обов’язків — приходить Бог. Це Він приходить. Не наші зусилля змушують Його прийти. Він сам приходить. «Ось він іде, він стрибає по горах, по горбках скаче», як написано в «Пісні пісень» (Пп 2,8). Йому важливо прийти до нас першим. Він знає як. Хоче зустріти нас тут, де ми є.
Усе це наше адвентове духовно-релігійне «зростання» має слугувати лише нашій чутливості до Його приходу у звичайності посеред буденних справ. Це не зовсім так, що Адвент обов’язково має «щось в нас змінити», що ми маємо вийти з нього «іншими», що повинні відкрити/зрозуміти/вирішити щось зовсім «нове».
Можливо, навіть краще буде наважитися на «те, що завжди»: Рорати — якщо вдасться; краще чи гірше — реколекції; звичайна буденна молитва без жодних собі «добавок». Можливо, якесь читання або записи, уже нам відомі, бо колись вони зробили щось добре в голові та серці. Буденність. Дозволити собі тотальну звичайність.
Плід — свіжий і минулорічний
Наречена в «Пісні пісень» каже певної миті: «Мандраґори свій запах розливають при наших дверях усякі плоди якнайкращі, нові та й старі теж, що я для тебе, любий мій, сховала» (Пп 7,15). А може, цей вірш із біблійної поеми про Наречену, яка з перемінним успіхом чекає на свого Коханого, зробити гаслом свого цьогорічного Адвенту?
Господь знає шлях до дверей мого серця. Адвент — це Його прихід до мене. Він прийде і потрапить до мене. А я? Я лише перебираю свої духовні «запаси», щоб чимось почастувати Його, коли Він прийде. Мої запаси не якісь надзвичайні. Тут є трохи старих речей, трохи нових. Я не робитиму цьогорічний Адвент часом «генерального ремонту» свого внутрішнього життя. Я не обманюватимуся, що це вдасться зробити за чотири тижні, повні купи інших обов’язків.
Під «час радісного очікування на прихід Господа» — якщо використати це жахливо банальне визначення Адвенту, — я зосереджуся на радості. На щоденній радості зустрічі з Ним, на тому, щоб побачити Його хоча б на мить у своїх буденних заняттях і почуттях. Поки що «лише це». Я йду своїм Назаретом і роблю те, що маю робити, не впадаючи в духовну паніку. А решту зробить Він — Бог, який втілюється саме в Назареті.
Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
