Проповідуючи з нагоди Адвенту, Проповідник Папського дому звернув увагу слухачів на богословський характер вічності, яка є даром Христа.
У другій реколекційній проповіді з нагоди Адвенту, яку він у п’ятницю, 9 грудня 2022 р., виголосив для Папи Франциска та його співробітників з Римської Курії, кардинал Раньєро Канталамесса зосередився на темі надії, яка поряд з вірою та милосердям є способом відкрити двері Христові, Який об’являється у події Різдва, повідомляє Vatican News.
Дар вічного життя через Христове воскресіння
Проповідник Папського дому зосередився на предметі християнської надії. Він зазначив, що у Старому Завіті віра в загробне життя не надто відрізнялася від віри сусідніх народів, які вважали, що після смерті людина потрапляє в певного роду скорботну «масову могилу», яку Біблія означує як «Ад» та «Шеол». «Вагома особливість, яка відрізняє Ізраїль від усіх інших народів, полягає в тому, що він, незважаючи ні на що, продовжував вірити в доброту й любов свого Бога. Він не приписував смерть, як це робили вавилоняни, заздрості божества, яке залишає безсмертя тільки для себе, а радше гріху людини (Бт 3), або просто власній смертній природі», – зазначив кардинал Канталамесса. Наприкінці Старого Завіту ми вже спостерігаємо елементи очікування життя після смерті, яке визріває у формі вірування у воскресіння душі й тіла (пор. Дан 12, 2-3; 2 Мак 7, 9). Христос же приносить переконання у вічне життя через притчі та висловлювання, а найважливішим доказом стало Його власне воскресіння, після якого Він дарував Своїм учням обіцянку небесної оселі (пор. Йо 14, 2-3).
Невимовність вічності
Проповідник Папського дому зауважив, що ми все ще занурені в час і простір, а тому нам не вистачає необхідних категорій, щоб уявити з чого складається вічне життя з Богом. Це ніби намагатися пояснити чим є світло людині, яка народилася сліпою. «Деяким містикам було дано відчути вже у цьому житті кілька крапель нескінченного океану радості, який Бог приготував для Своїх; але всі вони одностайно стверджують, що людськими словами про це нічого не можна сказати. Перший з них – це сам апостол Павло. Він зізнається коринтянам, що чотирнадцятьма роками раніше був узятий аж до третього неба, в рай, і що він чув “слова несказанні, яких годі людині вимовити” (2 Кор. 12,4)», – відзначив кардинал Канталамесса, наводячи спогади апостола Павла, які відображають його досвід невимовності вічності (пор. 1 Кор. 2, 9).
Сенс доброго життя
На думку проповідника, роздумувати над християнською надією означає також розмірковувати над остаточним сенсом нашого існування, добре проживаючи своє життя. «Однак, як тільки ви намагаєтесь зрозуміти, що означає слово “добре”, одразу перед нами з’являються два типи людей: ті, хто думають лише про матеріальне та особисте добро, й ті, хто думають також про моральне добро і про всіх, про т. зв. загальне добро», – зауважив кардинал Канталамесса. Він зосередився на тих, які пропонують ідеал доброго життя у моральний спосіб та з іншими. «В інтернеті є сайти, де люди похилого віку дають інтерв’ю про те, як вони на схилі літ оцінюють прожите життя. Загалом, це чоловіки та жінки, які прожили багате та достойне життя, служачи сім’ї, культурі та суспільству, але без будь-яких згадок про релігію», – сказав проповідник, додаючи свідчення одного старшого чоловіка, який відчував жаль від того, що його життя не має продовження. Натомість особливістю богословської надії є запевнення, що Бог створив нас для життя, а не для смерті; що Ісус прийшов, щоб відкрити нам вічне життя, кажучи: «Яка ж користь людині, що ввесь світ здобуде, себе ж саму погубить?» (Лк 9, 25). У такому розумінні вічне життя не протиставляється доброму життю. «Надія на вічне життя робить теперішнє життя прекрасним або принаймні прийнятним. Усі ми маємо свою частину хреста в цьому житті, як віруючі, так і невіруючі. Але одна справа – страждати, не знаючи для чого, а інша – страждати, знаючи, що “страждання теперішнього часу не зрівняються з майбутньою славою, яка з’явиться в нас” (Рим. 8, 18)», – зауважив кардинал Канталамесса.
Надія, яка оживає через проголошення
«Одним із визначальних факторів швидкого поширення віри в первинному християнстві було християнське проголошення вістки життя після смерті, нескінченно повнішого і радіснішого, ніж земне», – продовжив проповідник, говорячи про тогочасні поширені уявлення про смерть на прикладі епітафії імператора Андріана. «Звертаючись до своєї душі, він закликав її востаннє звернути погляд на окраси і розваги цього світу, тому що, – сказав він, – ти збираєшся спуститися “в безбарвні, тернисті і оголені місця”. Ад! Можна собі уявити, який духовний шок в подібній атмосфері спровокувало проголошення життя, нескінченно повнішого й яскравішого, ніж те, що залишилося зі смертю. Це пояснює, чому ідея і символи вічного життя так часто зустрічаються в християнських похованнях у катакомбах», – сказав кардинал Канталамесса.
Він зауважив, що і сьогодні ми потребуємо надії у ділі нової євангелізації. «Без надії нічого не робиться. Люди йдуть туди, де живе надія, і тікають звідти, де не відчувають її присутності. Надія – це те, що дає молоді відвагу створювати сім’ї чи слідувати за своїм покликання у богопосвяченому та священичому стані, тим, що утримує їх від наркотиків та інших подібних вчинків зневіри», – зазначив проповідник. У цьому сенсі надія – це міцний і безпечний якір, адже кинутий у вічність (пор. Євр. 6, 18-19). Існує також інший образ надії – вітрила. «Якщо якір – це те, що дає човну безпеку та тримає його нерухомим серед коливань моря, то вітрило – це те, що змушує його рухатися та просуватися морем. Надія чинить разом обидві ці речі із човном Церкви», – сказав кардинал Канталамесса.
Проповідь для світу
Проповідник Папського дому пригадав про різноманітні атаки на християнську надію в історії, зокрема, з боку таких філософів як Фейєрбах, Маркс та Ніцше, які розглядали есхатологічні теми як «марнування на небо скарбів, призначених для землі», а також інші вчення, які підміняли живу надію (1 Пт 1, 3) ідеологією. Зараз же ситуація частково змінилася. «Завдання, яке стоїть перед нами щодо надії, полягає вже не в тому, щоб захищати та обґрунтовувати її у філософський і теологічний спосіб, а в тому, щоб проголошувати її, показувати та дарувати світові, який втратив почуття надії та дедалі більше занурюється у песимізм й нігілізм, які є справжньою “чорною дірою” Всесвіту», – сказав кардинал Канталамесса.
Проповідник пригадав про вагомий внесок ІІ Ватиканського собору у тему надії, виражений, зокрема, у Душпастирській конституції про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes. «Церква не може дати світові кращого дару, ніж дати йому надію; не людські, ефемерні, економічні чи політичні надії, над якими вона не має особливої компетенції, але чисту і просту надію, ту, яка навіть, не знаючи цього, містить Ісуса Христа та його воскресіння горизонтом вічності й свого гаранта. Тоді ця богословська надія стане плацдармом для всіх інших законних людських надій», – відзначив кардинал Канталамесса.
Надія, яка піднімає людину та сприяє її освяченню
Він зауважив, що Бог не обіцяє людині усунути причини втоми та виснаження, але дає надію. Сама ситуація залишається такою, як була, але надія дає сили піднятися над нею. У цьому контексті проповідник звернув увагу слухачів на зцілення нужденного каліки після зустріччю з апостолами (пор. Ді 3,1-9). «Щось подібне могло статися і з нами щодо надії. Духовно ми теж часто опиняємось у становищі скаліченого на порозі храму: інертні, мляві, ніби паралізовані перед труднощами. Та ось божественна надія проходить повз нас, принесена словом Божим, і каже нам також як Петро каліці: “Встань і ходи!” І ми зриваємось на рівні ноги й нарешті входимо в серце Церкви, готові знову й радісно взяти на себе завдання й відповідальність. Це щоденні чудеса надії. Надія справді є великою цілителькою і чудотворцем; піднімає на ноги тисячу калік, тисячу разів», – ствердив кардинал Канталамесса.
«Окрім євангелізації, надія допомагає нам на нашому особистому шляху освячення. Для того, хто її застосовує, вона стає принципом духовного прогресу. Це дозволяє нам завжди відкривати нові “можливості для добра”, завжди щось, що можна здійснити. Вона не дає нам перебувати в літеплому стані та в лінощах», – відзначив проповідник. Він сказав, що Різдво також може стати нагодою для трепету надії. «Великий сучасний поет богословських чеснот Шарль Пеґі писав, що Віра, Надія і Любов – це три сестри, двоє дорослих і одна маленька дівчинка. Вони йдуть вулицею, тримаючись за руки: двоє старших, Віра і Любов скраю і маленька дівчинка Надія посередині. Кожен, побачивши їх, думає, що двоє старших тягнуть за собою молодшу, що посередині. Вони помиляються! Це вона всіх тягне за собою. Бо якщо надії забракне, все зупиняється», – зазначив кардинал Канталамесса наприкінці другої науки з нагоди Адвенту.
фінансово.
Щиро дякуємо!
