Кінопідсумки року-2024: що дивилися і про що говорили

2024 рік, що вже майже минув, був багатий на події у світі як вітчизняного, так і світового кінематографу. 

Охопити увагою кожну — просто неможливо; тож напередодні Різдва пропонуємо короткі підсумки тих подій, які протягом року заслуговували на нашу посилену увагу — як українців і католиків.

«Оскар», якого краще б не було

Найголовнішою кіноподією року для України стало, поза всяким сумнівом, нагородження премією «Оскар» документальної стрічки військового кореспондента Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». За гіркою іронією долі, перший у новітній історії України «Оскар» дістався фільмові про безжальне, садистське вбивство цілого українського міста.

Слова, які промовив режисер, піднявшись на сцену, мабуть, найкраще це характеризують : «Це честь для мене. Але я, мабуть, буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не знімати цього фільму».

Однак і тут не обійшлося без неприємних сюрпризів. Оскарівський комітет примудрився зробити гірку перемогу України ще гіркішою, вирізавши номінацію «Найкращий повнометражний документальний фільм» зі скороченої міжнародної телеверсії 96-ї Церемонії вручення. Після гучного громадського резонансу і недолугих пояснень нагородження повернули у міжнародну телеверсію церемонії. Втім, українці не оминули увагою той факт, що торік нагородженню стрічки про «хорошого росіянина» Навального, яка перемогла у тій самій номінації, знайшлося місце у скороченій версії — включно з політичною промовою його вдови на нібито «аполітичному» заході.

Українське кіно у час війни

«20 днів у Маріуполі» — не єдиний український фільм, що вийшов на екрани у 2024 році. Документальна стрічка Оксани Карпович «Мирні люди», яка здобула спеціальну відзнаку Берлінського кінофестивалю й була визнана найкращою у своєму жанрі на Гонконгському, Краківському та Голвейському кінофестивалях, методом простої фіксації реальності розбиває міф про «війну Путіна» і «мирний російський народ», який нібито сам від неї страждає. Фільм складається зі статичних кадрів руйнувань, заподіяних російськими окупантами в Україні, на які накладено реальні аудіозаписи перехоплених розмов росіян зі своїми близькими. У цих розмовах вони діляться амбітними імперськими планами, вихваляються награбованим; про скоєні злочини розповідають без жодних ознак каяття — а «мирні люди» по той бік слухавки висловлюють їм своє схвалення та підтримку.

Не знаючи свого минулого, важко зрозуміти ширший контекст сучасних подій. Одним із найгучніших українських ігрових фільмів 2024 року сміливо можна назвати стрічку «Будинок “Слово”». Нескінчений роман», який розповідає про долю українських митців, що увійшли в історію під спільним іменем «Розстріляне відродження». Заснована на реальних подіях історія обертається довкола вигаданого персонажа: бездарного поета, який стає шпигуном радянських спецслужб і з «сірої миші» перетворюється на чудовисько, яке кидає у пащу червоного Молоха своїх сусідів-письменників. Фільм здобув шалену популярність; і хоча його нерідко критикували саме за цю вигадану центральну сюжетну лінію (від прямолінійної схожості антагоніста на Путіна до слабкого розкриття на його тлі показаних у фільмі реальних особистостей та їхніх історій), його варто дивитися хоч би для того, щоби розуміти: ненависть росіян до української культури і прагнення її знищити, яке ми бачимо сьогодні, — це не окремий епізод, а незмінна тенденція.

З-поміж цьогорічних новинок варто відзначити також стрічку Дениса Тарасова «БожеВільні», оскільки вона порушує таку страшну, але досі слабко розкриту на широкий загал тему, як радянська каральна психіатрія. Міф про «відлигу», яка після сталінського терору нібито зробила життя радянських людей комфортним, повним смачного морозива і добрих фільмів, ущент розбивається об той факт, що аж до розпаду Радянського Союзу в цій країні кожного інакодумця могли оголосити психічно хворим і приректи на пекельні тортури у стінах «спецучреждений». Вигаданий головний герой може здатися аж занадто абстрактним (просто чоловік, який просто слухав «заборонену музику», ходив у шкірянці, мав довге волосся і спілкувався українською мовою); проте, з іншого боку, в цьому полягає і сильна сторона фільму: він підкреслює, що радянська система могла оголосити ворогом буквально кожного, хто не поділяє її «цінності».

«Конклав»: із великої хмари — дрібне… щось

Художній фільм «Конклав» привернув до себе увагу католиків усього світу ще на етапі виходу трейлера. Гарна, якісна картинка, зірковий акторський склад і тема внутрішньоцерковних інтриг на тлі виборів нового Папи — виглядало так, що фільм приречений на успіх. Так воно і сталося: стрічку захвалили критики, оточили увагою медіа і номінували на низку престижних нагород. Але для католиків тут є одне велике «але».  Ще до виходу фільму допитливі могли поґуґлити синопсис книжки-першоджерела — і зрозуміти, що нічого доброго від нього очікувати не варто. 

Спойлери — поганий тон; але іноді з цього правила бувають винятки. Цієї думки дійшли деякі католицькі публіцисти — зокрема, єпископ Роберт Баррон, який після перегляду «Конклаву» прямим текстом закликав «тікати від нього якнайшвидше». Здавалось би, важко уявити більш дешевий, банальний і заяложений «оце-так-поворот!», аніж байка про «папесу Йоанну» в декораціях ХХІ століття. Однак творці фільму спромоглися зробити саме це — під обридлими гаслами про патріархат, ґендерну нерівність і відсталу Церкву.

Фільм про Діву Марію від «Нетфлікса»

Набагато приємніший подарунок до Свят зробив глядачам режисер-католик Ді Джей Карузо. У своєму новому фільмі «Марія» (в українському прокаті — «Мати Христа») він вирішив показати знайому всім історію Різдва в незвичний спосіб: очима Діви Марії, Матері Ісуса. Хоча «Нетфлікс», зазначений як дистриб’ютор, до виходу фільму викликав цілком виправдані побоювання, — однак на практиці з’ясувалося, що режисер чудово впорався з місією, яку декларував у своїх інтерв’ю: олюднити Марію, показати Її живою людиною зі своїми сумнівами, страхами та виборами, з якою глядач міг би себе ототожнити, — але водночас зробити це з сильної католицької позиції.

Святі під оком кінокамери

Цьогоріч на екрани вийшов фільм (на жаль, в Україні його не показували), який продемонстрував, наскільки тонкою буває межа між мистецтвом і реальністю, і як перше може чинити важливий вплив на друге. Стрічка «Тріумф серця» про останні дні святого Максиміліана Кольбе у концтаборі, за словами режисера Ентоні Д’Амброзіо, «вийшла із самого серця Церкви», і з цим важко сперечатися — адже він зізнався, що ця робота повернула до Церкви його самого. 

Та це не єдине кіночудо цього року: виконавець головної ролі, Шая ЛаБаф, колишній агностик, став католиком, зігравши головну роль у біографічному фільмі «Падре Піо» (шкода, але в Україні він також не демонструвався). Шая ЛаБаф розповів, що завдяки участі у фільмі «закохався в Ісуса» і приєднався до Церкви, прийнявши всі необхідні Таїнства. Повідомлялося, що тепер актор, який пройшов непростий шлях навернення за підтримки отців-капуцинів, планує прийняти свячення дияконату.

Минулого року режисер Алехандро Монтеверде випустив фільм «Звук свободи» про діяльність Тіма Балларда, агента під прикриттям, який рятував дітей від сексуального рабства (у 2023 році Баллард особисто розповідав про це під час саміту «Україна — Життя. Гідність. Перемога» у Києві). Агента зіграв Джим Кевізел, виконавець ролі Ісуса у «Страстях Христових». Цьогоріч світ побачила нова стрічка Монтеверде — «Кабріні», біографічна драма про святу Франческу Кабріні, італійську іммігрантку у США, яка присвятила життя служінню найбіднішим і найуразливішим. Як і два попередні, цей фільм також досі легально не демонструвався в Україні; тож візьмемо з собою у новий рік сподівання на те, що ми, зрештою, зможемо побачити сучасні кіновтілення наших улюблених святих.

Великі плани великих режисерів

Мартін Скорсезе, один із найбільш іменитих режисерів епохи, має непрості, але тривалі стосунки з релігією. 1988 року він зняв скандальну стрічку «Остання спокуса Христа», 2016 року — драму про місіонерів-єзуїтів у Японії «Мовчання»; а на початку цього року оголосив, що планує зняти фільм про життя Ісуса, заснований на книжці японського письменника-католика Сюсаку Ендо. Скорсезе розповів, що сценарій до фільму вже готовий, а невдовзі після цього стало відомо про його приватну зустріч із Папою Франциском. За словами Скорсезе, фільм зосередиться на «основних вченнях Ісуса таким чином, щоб досліджувати принципи, але не займатися прозелітизмом», а його мета — «зменшити негативний тягар того, що асоціюється з організованою релігією». Та це не єдиний проєкт режисера,  що має стосунок до релігії: у листопаді розпочався показ спродюсованого ним серіалу в популярному жанрі докудрами «Святі». Серіал розповідає історії Жанни д’Арк, Франциска Ассізького, Йоана Хрестителя, Томаса Бекета, Марії Магдалини, Мойсея Чорного, Севастіана-мученика і Максиміліана Кольбе. 

На відміну від свого колеги, інший голлівудський корифей — Мел Ґібсон вірно й послідовно тримається своєї католицької ідентичності. Знявши, мабуть, найвідоміший і найпопулярніший фільм про Ісуса — «Страсті Христові», режисер міг би довіку спочивати на цих лаврах; однак Ґібсон вирішив не зупинятися на досягнутому і зняти продовження історії: «Воскресіння». А поки тривають зйомки стрічки, про яку досі відомо дуже мало, режисер оголосив про новий амбітний проєкт: він збирається зняти фільм про перемогу Богородиці Розарію на Мальті, коли кілька сотень Лицарів Святого Йоана за заступництвом Богородиці дали відсіч османським агресорам, яких було понад 30000. «Це просто божевільна, неймовірна історія!» — захоплено сказав Мел Гібсон, коментуючи свої плани на майбутнє.

Ті, кого ми вже не побачимо

У 2024 році не стало Алена Делона, якого можна без перебільшень назвати легендою не лише французького, а й світового кіно. У заповіті він зазначив, що хоче католицького похорону, і цю останню волю померлого виконав його давній товариш — вислужений єпископ Жан-Мішель Ді Фалько. Останні роки життя актор, який 2019 року переніс інсульт, жив відлюдником, тримаючись подалі від камер і преси. Та після повномасштабного російського вторгнення Делон перервав мовчання: він публічно зачитав французькою мовою «Заповіт» Тараса Шевченка і висловив безумовну підтримку Україні, заявивши навіть, що сам пішов би до війська воювати за українців, якби був молодшим. Президент України Володимир Зеленський нагородив Алена Делона орденом «За заслуги», що стало безпрецедентним жестом щодо іноземця.

Ще однієї втрати світовий кінематограф зазнав у 2024 році в особі Джеймса Ерла Джонса, актора і наверненого католика. Він прославився тим, що став голосом Дарта Вейдера — одного з найупізнаваніших та найпопулярніших кінолиходіїв усіх часів, що пройшов довгий тернистий шлях падіння і спокути. Джеймс Ерл Джонс також знявся в мінісеріалі Франко Дзеффіреллі «Ісус із Назарету», де виконав невелику, але виразну роль Балтазара, одного з Трьох мудреців, що прийшли за покликом різдвяної зірки.