CREDO розпочинає цикл розмов «Щиро про Церкву».
У контексті підготовки до наступного синодального етапу, що розпочнеться в жовтні 2023 р., розмірковуватимемо над запитаннями, які РКЦ в Україні представила на Європейській асамблеї Синоду: про стосунки священників і мирян; про те, як миряни і духовенство бачать священство; про клерикалізм та антиклерикалізм; про наші очікування і побажання та інше.
З єпископом-помічником Київсько-Житомирської дієцезії, президентом місії «Карітас-Спес Україна», головою Комісії церковного права та координатором синодальних праць в Україні, владикою Олександром Язловецьким і теологинею, маріологинею, проректоркою Інституту Богословських наук, докторкою Іриною Сашко розмовляла головна редакторка CREDO Юлія Завадська.
Нагадаємо, що єпископ Олександр Язловецький, пані Ірина Сашко та пані Юлія Завадська представляли делегацію єпископату РКЦ в Україні на континентальному етапі Синоду, що відбувався 6‑12 лютого 2023 р. у Празі.
Сьогодні мова піде про клерикалізм у Церкві.
Церква — Тіло Христове чи корпорація?
Часто доводиться чути про те, що Церква — це не тільки духовенство, це — всі ми, що ми — одне Тіло Христове. Але насправді часто відбувається так: священник вирішує, а вірні повинні слухатися. Тож Церква Христова — це Тіло, де всі члени важливі, чи це — корпорація, яка має директора, менеджерів, жорстку ієрархію?
Пані Ірина Сашко вважає, що сучасні українці, зокрема католики, стають антитринітарним суспільством. Ми втрачаємо відчуття і розуміння Церкви як койнонії, бо комунікація — це ще не сопричастя, а інформація — це ще не глибокі сенси.Нам набагато легше мислити категоріями структур, аніж категоріями сопричастя; тому легше розділяти: це — клір, а це — миряни. І поки ми мислитимемо в цих категоріях, — доти між нами буде тертя.
Натомість єпископ Олександр Язловецький вважає, що певний поділ у Церкві має бути, хоч би для того, щоб розуміти, яка в кого роль у Церкві. І це не повинно викликати напружень між християнами. Навіть у церковному праві є кілька поділів: на духовенство, богопосвячених, мирян; чи просто — духовенство і миряни.
Щодо того, хто в Церкві керує. Церква навчає: хочемо ми чи ні, Господь так створив Церкву, що дав їй пастирів — сам бувши пастирем, призначив 12 апостолів. Кожен священник, який навчається в семінарії, знає, що перед ним стоїть потрійна місія: навчати Божий люд, освячувати його, уділяючи таїнства, і керувати Церквою. Але це не означає, що миряни не можуть брати участі в цих трьох функціях. Навпаки, вони можуть і мають допомагати священникам. Проте головний тягар все ж таки лежить на духовенстві.
Які мають бути стосунки між священником та мирянами?
На думку мирян, у нашій церковній спільноті є дві крайності: «або “ноги мити й воду пити”, або бавитися у “сильно-модно-молодіжно”, коли просто нівелюється будь-яка субординація, — а це веде до того, що священнослужителів мають за ніщо» (з листа читачки).
Також вірянам бракує душпастирства, здорових пастирських стосунків, духовних наставників, із якими можна відкрито, чесно і щиро поговорити — зокрема, на гострі теми; отримати пораду і підтримку.
Така проблема справді є, погоджується Ірина Сашко і цитує папу Бенедикта XVI. Він говорив про людей, які мають апостольське спадкоємство — тобто про єпископів і священників, — що це спадкоємство чинить із них живу присутність Слова, яка передається через постать свідка. Це дуже важливо для нас і дуже важливо для того, щоб розуміти, ким є священник.
Щодо стосунків священників і мирян, то це проблема обох сторін і питання радше особистої духовної культури людини. Замало семінарійної формації, має бути ще й формація особиста: людська, духовна, інтелектуальна. Священник не повинен про це забувати або після свячень думати, що він вже повністю сформований. Так само з боку мирян: якщо людина забагато собі дозволяє, не має почуття субординації, культури, якщо людина невихована, то, звісно, будуть непорозуміння.
Ці три рівні формації варто спростити до однієї — як Христос зробив це із заповідями: до любові, вважає єпископ Олександр. Там, де є любов — щира, правдива — до Бога, до людей, там не повинно бути непорозумінь. Аристотель казав, що чеснота — це баланс між крайнощами. Тому, звісно, з одного боку — не потрібно «носити священників на руках», але з іншого боку — священників також не можна «кидати під ноги» — щоб не впасти з клерикалізму в антиклерикалізм. Треба триматися зваженої розумної середини.
Чи священник — фахівець в усіх сферах життя?
Часто священник вважається авторитетом в усіх сферах життя: у фізиці, механіці, мові — це також різновид клерикалізму.
Таких ситуацій безліч, — вважає пані Ірина. Наприклад, коли священники вважають, що миряни не можуть бути богословами.
Або інша, на жаль — досить поширена історія. І це, знову ж таки, про культуру — це не про “in persona Christi”», — зазначає пані Ірина. На жаль, деякі священники вважають, що нормально «тикати» всім людям — і парафіянам, і навіть непарафіянам, — незалежно від їхнього віку: чи то молода людина, чи навіть удвічі старша за них; іноді вони дозволяють собі просто відверте хамство. І люди, звісно, почуваються ображеними і приниженими. Постає питання: чому священники вважають, що вони виступають «in persona Christi» в будь-яких ситуаціях: на базарі, в магазині, в сакристії, за кермом, повсюди?
Єпископ Олександр, розуміючи проблему й те, як почуваються люди в такій ситуації, поділився своїм життєвим правилом — у надії, що хтось його прийме за своє: зазвичай люди набагато добріші, ніж ми про них схильні думати. Навіть у тому ж конфесіоналі часто складно зрозуміти, хто стоїть по інший бік ґраток — молода людина чи старша. «Я не беруся виправдовувати всіх священників, тому що, з одного боку, я люблю священників, бо я сам священник і знаю, як це — бути в цій шкурі; я їх розумію, підтримую, молюся за них. А з іншого боку, я розумію, що й вони теж люди», — каже єпископ. Коли отримуєш свячення і можливість діяти «in persona Christi», від імені Христа, то це не впливає на людські риси, вони залишаються, і над собою треба далі працювати. Недобра поведінка є в деяких наших священників, і за неї має бути соромно. Диявол має у своєму арсеналі багато спокус і спокушає нас в усіх сферах.
Традиційні схеми святкування — клерикальний поділ
Часто після парафіяльних урочистостей на обід запрошують лише «священників і сестер». Це надзвичайно чітка лінія поділу.
Єпископ Олександр Язловецький каже, що повністю розуміє, як почуваються миряни в такій ситуації: «Зараз духовенство йде на обід, а ви, люд Божий, ‘Гіркі жалі’ починайте». «Можливо, хтось зі мною погодиться, хтось не погодиться; але зізнаюся, що я проти такого поділу на парафіяльних святах чи деінде. Мене це дуже дратує і принижує. І коли мене запрошують на парафіяльні свята, я прошу настоятелів робити стіл для всіх, нехай і скромний», — каже ієрарх. На жаль, не всі з цим погоджуються; також не завжди є така можливість. Єпископ радить священникам: якщо плануєте таку гостину, то краще зробіть її для всіх. Можна все влаштувати за ті самі кошти. Але це — чудова нагода побути з вірянами, поспілкуватися; у людей стільки запитань! У них очі світяться, коли священник підійде до них по‑людськи, порозмовляє, — а не лише з амвона в храмі чи в конфесіоналі. Це нагода подружитися, відповісти на їхні запитання. Тому варто змінювати наші традиційні схеми святкування. Потрібно бути зі своїми вірними, вважає єпископ.
Повністю розмову дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
