Бути дружиною і мамою — це навіть у мирний час «завдання з зірочкою». Тим більше — під час війни: стрес-факторів більшає, рівень відповідальності зростає, а навантаження на психіку таке, що залишатися адекватною від однієї повітряної тривоги до іншої дедалі важче.
От і сьогоднішній ранок почався не з кави. І ми вже навіть без подиву констатуємо, що наша ранкова рутина — не та, що раніше. Попри те, що ми і справді великі молодці, ми все ж виснажуємося. Більшості з нас, жінок, доводиться докладати чимало зусиль, щоби стримувати емоції, бо дітям потрібна врівноважена мама, бо чоловіки не люблять істеричок, бо всім і так важко, бо у когось гірше… Словом, так можна додавати і множити без кінця; але нічого, крім вигорання чи нервового зриву, нам це не дасть.
Я знаю, що за понад рік відкритої війни вже хто тільки не давав вам порад, як виживати, і хто лиш не ділився лайфгаками і техніками збереження ментального здоров’я та стратегіями накопичування внутрішнього ресурсу. Тому я нічого такого розповідати не буду. Я просто поділюся тим, як тримаюсь я, — і, може, раптом ці прості речі будуть корисні й вам також.
1.Оскільки і я теж, як багато хто з вас, не дозволяю собі плакати і розклеюватися, бо то «не на часі», то деколи здається, що я вже не витримую. Тому час від часу я просто зізнаюся собі, а тоді кажу своєму чоловікові, що мені зле і я хочу плакати. От просто зараз і дуже сильно хочу поплакати без конкретної однієї причини, а так «за все і за всіх» — хочу виплакати весь той жаль, який накопичується в мені з кожною новою звісткою про загибель молодих, перспективних, талановитих людей; той жаль, який я відчуваю через те, що наші діти більшу частину навчальних годин просиділи в укритті; і ще жаль через те, що ми цього не починали, але страждаємо так, наче винні саме ми, ми всі; та багато інших жалів за тим що сталося, і за тим чого не буде… Так ось, коли я час від часу все це виштовхую на поверхню, то дивним чином вже і плакати не хочеться, і десь беруться сили рухатися далі.
2.Я дуже люблю подорожувати. Мандри і навіть сама дорога до місця призначення — це мій ресурс. За теперішніх умов подорожувати на далекі відстані й отримувати від цього задоволення дуже непросто, передусім суто психологічно. Але, як виявилося, навіть короткі подорожі кудись недалеко теж мають потужні терапевтичні властивості. Наші з чоловіком вечірні покотеньки на мотоциклі (а раніше на велосипедах), які ми собі від часу до часу влаштовуємо, дуже допомагають перезавантажитися і чудово знімають стрес.
3.Деякий час після початку війни я не могла слухати музику і не дивилася фільмів. Не могла читати нічого, крім новин. Це виснажує і спустошує. Тож спершу я спробувала повернути музику — поступово, делікатно, смакуючи. Коли мій мозок освоївся і перестав сприймати музику як подразник, я почала шукати якісь добрі фільми. Хотілося дивитися щось по‑справжньому гарне, змістовне, але не обтяжливе для пошарпаної нервової системи. А коли почалися проблеми з енергопостачанням, і разом зі світлом зникав ще й інтернет, я знову почала читати. Усе, що відкинула на якийсь час як зайве і непотрібне, було насправді цінним джерелом, із якого ми підживлювалися, навіть не усвідомлюючи цього повністю. Тож коли музика, фільми та книжки знову повернулись у мої будні, то відчуття емоційної виснаженості та спустошення поступово минулося.
4.Спілкування з близькими, час із ними, просте перебування поруч із тими, кого любимо і хто любить нас, — це простий, але дуже дієвий спосіб не розсипатися на частини. Спілкування зміцнює наш зв’язок, дає відчуття безпеки; проведений разом час покращує настрій. Подібні — але більше духовні, ніж емоційні — плоди приносить нам спілкування з Богом через молитву, участь у Святій Месі. І те, що ми можемо робити це разом, зміцнює нас іще більше, особливо у ці непрості часи.
Будь-який психолог скаже, що ми усі травмовані цією війною: кожен різною мірою, але всі без винятків. Тож, мабуть, цей факт треба просто це прийняти. Не для того, щоби знати, а для того, щоб не давати цим ранам війни гнити і отруювати нас. Зцілення — процес тривалий, до повного одужання ще далеко; але вже зараз ми можемо вдаватися до маленьких терапевтичних заходів, які дозволять нам зберігати у собі той життєдайний вогонь, який світить та зігріває наших близьких у ці темні часи.
фінансово.
Щиро дякуємо!
