Знаєте, що таке театр абсурду? Це коли у напхом напханому евакуаційному потязі у березні 2022 року батьки, щоб заспокоїти дітей, вмикають їм на телефоні російські мультики — і над задушливою темрявою, що пахне потом і страхом, линуть «добрі пісеньки» з типовими інтонаціями та прононсом.
Це коли у черзі на митний контроль у Перемишлі люди, яких війна вигнала з рідного дому, обговорюють свої поневіряння, водночас увімкнувши дітям на телефоні якихось смєшаріків чи машу з мєдвєдем. Це коли дорослі в укриттях відволікають увагу малечі від звуків, у кращому разі, роботи ППО, знов-таки за допомогою цього «чудодійного» засобу.
Це не умоглядні приклади. Я була свідком кожної зі згаданих вище ситуацій.
Вчора у мережі з’явився пост журналіста Романа Голубовського про нову пісню Сергія Бабкіна, у якій музикант, зокрема, висміює співгромадян за нетерпимість до перегляду російського контенту, оперує заяложеними штампами про «сало, борщ, горілку, вишиванку і вуса» й запитує «чи не стаємо ми нацією, схожою на стадо?»
«Так, пане Бабкін, це саме ЗРАДА», — такою була моя перша думка. Смєшаріки з фіксіками, маша і мєдвєдь із пісеньками з радянських мультиків — це, насамперед, зрада своїх власних дітей, які, ще не маючи можливості обирати, споживають те, що дають їм батьки. Саме батьки формують харчові звички дитини, режим її дня; і так само від них залежить її інформаційна гігієна та особиста медіакультура.
1.Фінансування війни
«А моя подружка теж [як і ми] не дивиться нічого російського. А знаєш, чому? Бо росіяни отримують за це гроші і купують на них ракети, якими потім нас вбивають!»
Це слова моєї доньки, яка навчається у другому класі київської школи, де кожен ранок починається з хвилини мовчання, а у фоє висять портрети вбитих росіянами випускників. Цікаво, що проста й логічна думка, доступна для розуміння семирічок без додаткових пояснень, чомусь так важко вкорінюється у свідомості дорослих. Так, навіть «безкоштовні» відео на Ютубі приносять прибуток своїм авторам і власникам каналів. Ніхто не витрачатиме купу часу і ресурсів просто для того, щоб вас розважити, отримавши на знак подяки лише лайк. Ні, це не означає, що власник каналу особисто перераховує гроші на картку міністерства вбивств росії. Але він платить податки у росії, він купує товари у росії, він тим чи іншим чином є частиною економіки, яка працює для підживлення війни. Тож якщо під час блекаутів ви вмикали дітям на телефоні російські мультики — ви оплачували ті ракети, через які мусите сидіти без світла; навіть якщо ви свято переконані, що ці мультики створили й виклали у мережу дуже-дуже-дуже «харошиє русскіє».
2.Культурний код
Чи варто говорити про те, що будь-який контент є носієм культурного коду середовища, в якому був створений? Ба більше: навіть переклади зазвичай теж адаптують під культурне середовище, для якого призначено контент. Свого часу, коли український дубляж у кінотеатрах іще не став основною опцією, справжній фурор викликав дубляж мультика «Тачки», на який натовпами йшли не лише діти, а й дорослі — і однією з причин такого позитивного масового сприйняття була саме вдала адаптація специфічних комічних моментів та мовних особливостей під наші реалії. Ще один приклад — український переклад книжок про Гаррі Поттера, робота Віктора Морозова, якому вдалося передати специфіку мови різних персонажів так, щоби зберегти її соковитість, водночас зробивши її впізнаваною та близькою саме українцеві. І як тут не згадати дубляж серіалу «Альф» від Олекси Негребецького чи мультики студії Nickelodeon, які колись показували на ICTV?!.
Ну так от, погана новина (якщо це для когось новина) полягає у тому, що росіяни роблять те саме. І цей російський культурний код тихо й непомітно осідає у мізках дітей: від лексичних конструкцій до внутрішніх мемів. Таким чином, живучи в Україні, вони перебуватимуть у російському контексті, всотуватимуть російський світогляд і «цінності», російське розуміння кумедного і трагічного, російську термінологію і поняття. І це веде до наступної проблеми…
3.Геть зі спільного простору!
Після короткого культурного ренесансу 90-х Україна знову потрапила в тенета фактично спільного з росією інформаційного та культурного простору — а отже, і наративу про «братні народи». Живою ілюстрацією цього можна назвати трешові новорічні «мюзикли» за спільної участі російських та українських артистів, де буйним цвітом розквітали стереотипи про щиросердних, гостинних і співочих, але дурненьких і неосвічених «хохлів» із їхньою «смішною» мовою. І треба бути дуже наївним, щоби вважати, нібито це сталося якось само собою, без планомірної політики кремля. Це робили з нами свідомо і поступово, роками й десятиліттями. Нинішня війна — наслідок того, що ми відмовилися з головою гулькнути у це болото. Росіяни намагаються знищити нас за те, що ми не захотіли власноруч знищити свою сутність, стати милими, але розумово неповноцінними «молодшими братами», які їдять борщ і носять вишиванки, але мріють поїхати у «столицю», маючи на увазі москву. Привчати ж дітей до російського контенту означає підтримувати існування спільного з росіянами інформаційного простору, з якого ми вириваємося ціною такої великої крові, — і робити їх його заручниками.
4.Альтернатива є!
Повна відсутність російського контенту в житті дітей була у нашій сім’ї ключовим принципом виховання не з 24 лютого 2022 року, а ще до їхньої появи на світ. І єдиною проблемою, з якою ми зіткнулися, було нав’язливе прагнення Ютуба пропонувати нам російський контент (до речі, якщо вам набридло засмічення вашої стрічки, ось тут можна скачати корисне розширення для браузера). Ми були підписані на українські та англомовні канали з пісеньками та відео-розвивалками; діти зростають на мультиках і фільмах, дубльованих українською мовою, а також дивляться їх мовою оригіналу (англійською): якщо вже хочеться виховувати дітей двомовними, то вибір між мовою агресора і мовою міжнародного спілкування здається очевидним.
Люди, які повторюють мантру про «немає альтернативи», послуговуються вдало вкинутим ще за часів президентства Кучми російським наративом «українське — значить, неякісне». (Як людина, що посилено цікавиться українським книговиданням, я маю від цього наративу давню оскому: люди, що розповідають про «неякісні» українські видання і відсутність асортименту, або перебували у сплячці останніх років 20, або ж востаннє читали щось ще у школі). Серйозно: в інформаційну епоху, в часи Ютуб-каналів та стрімінгових сервісів на будь-який смак, — і немає альтернативи погано намальованій дівчинці в сарафані та пісенькам із мультиків, на яких росли бабусі сучасних дітей? Ну, мабуть, це так виглядає для тих, хто не намагався цікавитися питанням навіть на рівні двох клацань мишкою; але ж навіщо сліпо повторювати за ними замість того, щоб отримати власний досвід?
5.Розірвати коло
Маніпулятивну тезу «Бійцям на передку байдуже — треба или надо» вигадав не Сергій Бабкін. У тій чи іншій формі вона лунає в кожній дискусії, присвяченій «мовному питанню». Звісно, навряд чи хтось буде серйозно стверджувати, нібито ЗСУ на сто відсотків складається з україномовних громадян. Покоління, змушене воювати з росіянами, — це покоління, що так само, як і ми, зростало в умовах постійної русифікації, у «братських обіймах» чужої культури. Воно слухало російську музику, дивилося кіно в російському дубляжі й читало книжки російською мовою; для багатьох російська з народження була материнською мовою. Так склалося історично. Але нинішня війна ведеться саме за те, щоб розірвати це замкнене коло. Тож не слід приписувати «бійцям на передку» вбивчу тезу «какая разніца»: вони — діти своїх часів, з усіма їхніми проблемами та недоліками, які тепер виросли і воюють за те, щоб нашим дітям можна було жити в інші часи, де сама постановка питання «треба или надо?» звучатиме як щось абсурдне. Однак без нашої волі як батьків, без нашої принциповості й категоричності, ця місія залишатиметься нездійсненною.
Ольга Герасименко: католичка, дружина і мама двох доньок, член Асоціації мирян «Una Voce Україна».
фінансово.
Щиро дякуємо!
