Як «Amoris laetitia» ставить під сумнів католицьку еклезіологію?
Два з семи Таїнств особливим чином відображають (віддзеркалюють) таємницю Церкви: Євхаристія і Подружжя.
«Чи помер якийсь чоловік коли-небудь за свою дружину, і чи якась дружина вибрала коли-небудь розп’ятого собі за чоловіка? Господь одружився з Церквою, забезпечив її приданим своєю Кров’ю і викував перстень із цвяхів свого розп’яття» (св. Яків Сарузький).
Цей текст є спробою прочитання VIII розділу «Amoris laetitia» у світлі «Відповіді Дикастерію віровчення на Dubia кардинала Дуки» та попереднього Магістерію, а також спробою аналізу впливу цього посинодального послання на інші документи Церкви. Зокрема — на доктринальну декларацію «Fiducia supplicans», яка відкриває можливість душпастирського благословення одностатевих партнерств і нерегулярних зв’язків. Декларація стала предметом палких обговорень від 18 грудня 2023 року і аж до сьогодні. Сталося це завдяки спротиву багатьох єпископатів та окремих єпископів, які навіть заборонили своїм священникам благословляти згадані вже пари. Така ситуація є безпрецедентною за всю історію Церкви — зауважує італійський історик Роберто де Матеї в інтерв’ю часопису «La verita». Ще ніколи так багато єпископських конференцій і окремих єпископів не виражали опору щодо документа Апостольського Престолу. Однак коли ж ми уважно приглянемося до Декларації, то помітимо, що вона є логічним наслідком саме адгортації «Amoris laetitia»… і, на жаль, 2016 року і в наступні роки такої відважної реакції не було.
Перш ніж перейти до суттєвих запитань, пов’язаних з обговорюваним документом, пригляньмося коротко до взаємозв’язку Таїнства Євхаристії і Таїнства подружжя.
Таїнства Тіла і Крові
Як у Євхаристії Христос стає присутнім, щоби повністю віддати себе Церкві, а Церква підпорядковується Христові, — так у Таїнстві подружжя чоловік за прикладом Христа віддає себе своїй дружині, яка відповідає йому взаємністю на цей дар. Так вони обоє стають знаком Христа і Церкви. Як подружжя, звершуючи Таїнство, єднається і стає одним тілом (Мт 19,6; Еф 5, 31‑32), так у Таїнстві Євхаристії Церква у Святому Причасті стає одним Тілом із Христом.
Цю таємницю у своїй останні енцикліці «Ecclesia de Eucharistia» виразно підкреслив св. Йоан Павло ІІ: «Євхаристійне сопричастя також утверджує Церкву в її єдності як Тіла Христового. Святий Павло, пишучи до коринтян, посилається на цю об’єднавчу силу участі в Євхаристійному бенкеті: «Чаша благословення, що ми благословляємо, хіба не є причастям Христової крові? Хліб, що ламаємо, не є причастям Христового тіла? Тому, що один хліб, — нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кор 10, 16‑17). Точний і глибокий — коментар св. Йоана Златоуста: «Чим насправді є хліб? Це Тіло Христа. Ким стають ті, хто його приймають? Тілом Христовим; але не багатьма тілами, а єдиним тілом» («Ecclesia de Eucharistia», 23).
Новозавітна теологія подружжя, натхнена текстом із Книги Буття (2,24), бачить у єдності подружжя єдність Христа і Церкви: «Тим то покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф 5, 31‑32).
Папа Пій ХІ в енцикліці «Casti connubiі» наголошує: «Ця єдність, поки живе Христос і через Нього — Церква, насправді ніколи не може бути розірвана».
Можемо сказати, що Таїнство Євхаристії має шлюбний (подружній) характер, а Таїнство подружжя — характер євхаристійний. У Євхаристії здійснюється бенкет Агнця, шлюб Христа і Церкви. У шлюбі — жертва і дар подругів, які присвячують себе одне одному. Один із текстів св. апостола Павла, що говорить про інтимні подружні стосунки, також можна застосувати до стосунків «Христос‑Церква»: «Жінка не має влади над своїм тілом, лише — чоловік; так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише — жінка» (1 Кор 7,4). Церква (дружина) — це містичне Тіло Христа, а Він — Голова, яка розпоряджається Тілом. Але також Христос (чоловік) віддає своє Тіло Церкві в Євхаристії і Церква Ним розпоряджається. Святий Макарій Великий, коментуючи цей фрагмент, пояснює: «Так само і в стосунках із Богом є це невимовне спілкування душі з Господом; спілкуючись із Христом, вона стає з Ним єдиним духом, а отже — стає володаркою Його незліченних скарбів, оскільки стає Нареченою Великого Царя. Адже Бог у своїй доброті захотів, щоб Його вірні були, згідно зі словами Святого Письма, учасниками Божої природи» (2 Пт 1,4).
Зв’язок між цими двома Таїнствами також виражається у літургійному служінні. Коли священник вимовляє слова консекрації, він каже: «Accipite et manducate ex hoc omnes. HOC EST ENIM CORPUS MEUM — “Беріть і їжте з цього всі. ЦЕ Є ТІЛО МОЄ…” Accipite et bibite ex eo omnes. HIC EST ENIM CALIX SANGUINIS MEI… — “Беріть і пийте з нього всі. ЦЕ Є КЕЛИХ КРОВІ МОЄЇ…” » Звернімо увагу на слово «accipite», яке можна перекласти як «беріть» або «прийміть». Це ж саме слово вимовляють наречені під час подружньої присяги: «Ego (nomen) ACCIPIO te (nomen) in uxorem meam / maritum meum — “Я (ім’я) БЕРУ тебе (ім’я) за дружину/за чоловіка…”».
Із того, що Таїнство Євхаристії й Таїнство подружжя виражають правду про єдність Христа і Церкви, випливає, що зміни щодо цих Таїнств призведуть до зміни у розумінні Церкви як такої.
«Amoris laetitia» і Причастя для розлучених
Після двох Синодів, присвячених сім’ї (2014–2015 рр.), з’явилася посинодальна адгортація «Amoris laetitia» («Радість любові»). Крім різного позитивного змісту, в цьому документі є пункти, які дозволяють розлученим після розпізнавання та супроводу священника приступати до Святого Причастя. На практиці це відбувається більш спрощено. Сам документ на таку можливість однозначно не вказує, але це випливає з офіційних коментарів. Один із них — це Лист аргентинських єпископів до Папи. Немає потреби повністю наводити його зміст. Обмежимося найсуттєвішим пунктом, який стосується нашої теми:
«5)Коли це можливо в конкретних обставинах подружньої пари, особливо коли вони обоє християни, які йдуть шляхом віри, можна запропонувати їм життя в сексуальній стриманості. ‘Amoris laetitia’ не ігнорує труднощів, пов’язаних із таким вибором (пор. AL виноска 329) і залишає можливість приступати до Таїнства примирення, якщо вони не зможуть дотриматися такої постанови (пор. AL припис 364, згідно з ученням Йоана Павла II в листі до кардинала Вільяма Баума від 03.22.1996).
6)За інших, складніших обставин, і коли не було можливо ствердити недійсність шлюбу, вищезгаданий варіант може бути неможливим до виконання. Тим не менш, і надалі можливим є шлях розпізнання. Якщо розпізнано, що в цьому конкретному випадку є обставини, які пом’якшують відповідальність і провину (пор. AL 301-302), особливо якщо брати до уваги благополуччя дітей від нового шлюбу, ‘Amoris laetitia’ відкриває можливість приступати до Таїнств примирення і Євхаристії (пор. AL приписи 336 і 351). Вони, завдяки силі благодаті, сприятимуть подальшому дозріванню і зростанню таких осіб».
Коротко обговоримо вищезазначені пункти. Отже, аргентинські єпископи в п. 5 своїх рекомендацій кажуть, що християнам, які йдуть шляхом віри, «можна запропонувати життя в сексуальній стриманості». Уже саме слово «можна» означає, що це не conditio sine qua non [обов’язкова умова] і є інша альтернатива, про яку написано в наступному пункті: «Якщо розпізнано, що в цьому конкретному випадку є обставини, які пом’якшують відповідальність і провину, особливо якщо брати до уваги благополуччя дітей від нового шлюбу, ‘Amoris laetitia’ відкриває можливість приступати до Таїнств примирення і Євхаристії».
Слова аргентинських єпископів суперечать, наприклад, енцикліці Пія ХІ ««Casti connubiі», в якій Святіший Отець, посилаючись на св. Тому Аквінського, повчає: «Подружня вірність означає, що поза шлюбним зв’язком не повинно бути перелюбу з будь-якою третьою особою; щодо потомства, то воно має бути прийняте з любові, вирощене з добротою та побожно виховане; натомість щодо аспекту таїнства, то подружній зв’язок не може бути розірваний, а розлучений чоловік або розлучена жінка не повинні вступати в інший подружній зв’язок навіть з огляду на потомство. Ми розглядаємо це як подружнє правило, завдяки якому ушляхетнюється природна плідність і опановується порок нестриманості».
На цитований вище Лист єпископів зі своєї Батьківщини Папа Франциск відповів позитивно й навіть із захопленням: «Лист дуже хороший і повністю пояснює суть восьмого розділу ‘Amoris laetitia’. Іншої інтерпретації немає. Я впевнений, що це принесе багато користі. Нехай Господь винагородить вас за цей труд пастирського милосердя». Крім того, за бажанням Папи, лист аргентинських єпископів та його відповідь на нього були опубліковані в ASS із рескриптом кардинала Пароліна:
«RESCRIPTUM „EX AUDIENTIA SS.MI” Summus Pontifex decernit ut duo Documenta quae praecedunt edantur per publicationem in situ electronico Vaticano et in Actis Apostolicae Sedis, velut Magisterium authenticum».
«Рескрипт “EX AUDIENTIA SS.MI”: Верховний Понтифік вирішив, що два вищезгадані документи, опубліковані на інтернет-сторінці Ватикану та в Acta Apostolicae Sedis, мають розглядатися як справжній Магістерій».
Незважаючи на такий чіткий припис, багато консервативно налаштованих єпископатів намагалися створити враження, що в цьому питанні нічого не змінилося, надалі інтерпретуючи «Amoris laetitia» так, щоб не було суперечності з попереднім вченням. Сміливіші пастирі висловили свої сумніви у вигляді Dubia, ще інші — через Correctio filialis. Врешті-решт з’явилось офіційне пояснення. 25 вересня 2023 року, через 7 років від публікації самого документа, на сторінці Дикастерію віровчення було опубліковано відповідь на Dubia кардинала Дуки, архієпископа-емерита Праги. Документ підготовлений у формі рескрипту й підписаний кардиналом Віктором Емануелем Фернандесом і Папою Франциском. Ключовий фрагмент документу кардинала Фернандеса звучить так: «Франциск підтримав пропозицію повної повздержливості розлучених, що перебувають у повторних зв’язках, але додав, що на практиці це може бути для них складно, тому дозволив за певних обставин, після відповідного процесу розпізнавання, допускати їх до Таїнства примирення, навіть якщо вони не були вірними стриманості, запропонованій Церквою».
У наступній частині префект Дикастерію віровчення зазначив, що рішення щодо прийняття Таїнств приймає сама людина, згідно зі своєю совістю: «Священник супроводжує цю людину, уважно слухає і показує материнське обличчя Церкви, приймаючи її чистий намір і добру мету поставити все своє життя у світлі Євангелія і практикувати любов. Але кожна людина, індивідуально, покликана постати перед Богом і представити Йому свою совість з усіма своїми можливостями та обмеженнями. Це сумління, супроводжуване священником і просвітлене вказівками Церкви, покликане формуватися, щоб оцінювати й робити компетентні судження, достатні для розпізнавання можливості приступати до таїнств».
Отже, немає сумніву, що можливість приступати до Святого Причастя розлученим і повторно одруженим, які не дотримуються повздержливості, була підтверджена Папою Франциском. Які наслідки цього для теології?
Практика Церкви та аргументація Міжнародної теологічної комісії, «Familiaris consortio» (Йоана Павла ІІ) та «Sacramentum caritatis» (Бенедикта XVI).
Перед публікацією «Amoris laetitia» питання Причастя для розлучених регулювалося переважно кількома документами Церкви. У хронологічному порядку можна назвати: документ Міжнародної теологічної комісії від 1975 року «Католицька доктрина про Таїнство подружжя» та дві папські адгортації — «Familiaris consortio» та «Sacramentum caritatis». Щоб побачити перелом, який стався після «Amoris laetitia», коротко обговоримо ці документи.
У праці «Католицька доктрина про Таїнство подружжя» 12‑й пункт називається «Розлучення і Євхаристія». У ньому написано:
«Не ігноруючи деяких пом’якшувальних обставин, а іноді навіть цінності цивільного шлюбу, укладеного після розлучення, доступ розлучених і повторно одружених до Євхаристії залишається несумісним із таємницею, слугою і свідком якої є Церква. Допускаючи таких людей до Євхаристії, Церква дозволила би їм вірити, що вони можуть на рівні знаків залишатися у сопричасті з Тим, чию подружню таємницю вони відкидають на рівні реальності.
Зробити таке означало би також, що Церква погоджується з охрещеними, коли вони входять або залишаються в об’єктивній та очевидній суперечності з життям, думкою і самою природою Господа як Нареченого Церкви. Якби Церква уділяла таїнство єдності тим, хто в суттєвій точці таємниці Христа відокремився від Нього, то вже була би не знаком і свідком Христа, а антизнаком і антисвідком. Проте таке відкинення в жодному разі не виправдовує будь-яку наклепницьку поведінку, яка, своєю чергою, суперечила б милосердю Христа щодо нас, грішників».
Це дуже сильні слова: якби Церква почала уділяти Причастя розлученим, які не живуть у стриманості, то перестала б бути свідком і знаком Христа, стаючи антисвідком і антизнаком. Тут варто зазначити, що документ Міжнародної теологічної комісії був написаний 1975 року, тобто 7 років після так званої сексуальної революції. Ціле десятиліття в Європі та США можна було спостерігати бунт молоді щодо авторитетів: сім’ї, школи, Церкви. Тим часом Комісія не пішла на зустріч отим процесам, лише твердо виразила християнську істину.
Після Синоду, присвяченого сім’ї, 12 листопада 1981 року з’явилася Апостольська адгортація Йоана Павла ІІ «Familiaris consortio», в якій знаходимо такі слова:
«Церква, однак, наново підтверджує свою практику, основану на Святому Письмі, згідно з якою вона не може допускати до Євхаристії розлучених, що повторно одружилися. Вони самі не можуть бути допущені до Святого Причастя від моменту, коли їхній стан і спосіб життя об’єктивно суперечить союзові любові між Христом і Церквою, вираженому й уприсутненому в Євхаристії. Окрім того, є ще й інший душпастирський мотив: дозволяти цим людям приступати до Євхаристії ввело би вірних в оману або породило плутанину щодо вчення Церкви про нерозривність подружжя.
Примирення з Богом у Таїнстві покаяння, яке відкрило би шлях до Євхаристійного Причастя, можливе лише для тих, хто розкаявся в тому, що зламав знак завіту і вірність Христові, і щиро готовий до такої форми життя, яка не суперечить нерозривності подружжя. Конкретно це означає, що коли мужчина і жінка з поважних причин, таких як, наприклад, виховання дітей, не можуть виконати вимогу розійтися, то вони мають прийняти рішення жити в повній стриманості, тобто стримуватися від актів, притаманних лише подругам» («Familiaris consortio»).
Тож документ чітко зазначає, що розлучені не можуть бути допущені до Євхаристійного Причастя, якщо не зобов’язуються жити в повній повздержливості і стримуватися від актів, «притаманних лише подружжям». Яке обґрунтування подає Йоан Павло ІІ? Зазначимо кілька важливих пунктів:
1) така практика спирається на Святе Письмо;
2) стан, у якому живуть розлучені, об’єктивно суперечить зв’язку любові Христа і Церкви;
3) дозвіл приступати до Святого Причастя породив би плутанину щодо вчення Церкви про нерозривність подружжя.
Цей аргумент далі підтверджується в позитивному ключі: до Святого Причастя можна попускати тих, хто «готовий до такої форми життя, яка не суперечить нерозривності подружжя». Для Папи Войтили абсолютно зрозуміло, що дозвіл розлученим приступати до Святого Причастя, які не дотримуються чистоти, — це удар по вченню Церкви щодо нерозривності подружжя.
У такому ж дусі пише наступник св. Йоана Павла ІІ, папа Бенедикт XVI, в адгортації «Sacramentum caritatis». Цей документ був опублікований майже за дев’ять років до «Amoris laetitia», а частина ієрархів, які брали участь у Синоді, присвяченому Євхаристії, через 9 років брали участь у Синоді, присвяченому сім’ї. Отже, в «Sacramentum caritatis» читаємо:
«Вірний, нерозривний і винятковий зв’язок, який єднає Христа й Церкву і знаходить сакраментальне вираження у Євхаристії, пов’язаний із первинним антропологічним принципом, згідно з яким чоловік може безумовно поєднатися лише з однією жінкою, і навпаки — вона може поєднатися лише з одним чоловіком (пор. Бут 2,24; Мт 19,5) (№ 28).
Оскільки Євхаристія виражає незворотність любові Бога у Христі до своєї Церкви, то зрозуміло, чому ця любов, стосовно Таїнства подружжя, містить цю нерозривність, якої не може не прагнути будь-яка справжня любов. Тому більш ніж обґрунтованою є пастирська увага, що її Синод присвятив болісним ситуаціям, у яких опинилося чимало вірних, коли після вони після укладення Таїнства Подружжя розлучилися і створили новий союз (…). Синод єпископів підтвердив практику Церкви, що ґрунтується на Святому Письмі (пор. Мк 10,2‑12), не допускати до таїнств розлучених і повторно одружених, оскільки своїм станом і ситуацією вони об’єктивно заперечують єдність Христа і Церкви у любові, [єдність,] яка виражається і реалізується у Євхаристії. Проте розлучені, які створили новий подружній союз, попри свою ситуацію, і надалі належать до Церкви, яка з особливою турботою супроводжує їх у прагненні плекати, наскільки це можливо, християнський спосіб життя, беручи участь у Святій Месі, хоч і не приймаючи Причастя; у Євхаристійній адорації; слухаючи Боже Слово, молячись, беручи участь у житті спільноти; у щирій розмові зі священником або духівником; посвячуючись діяльній любові та покаянню, відповідаючи за виховання дітей» («Sacramentum caritatis», 28‑29).
Папа Бенедикт підтвердив учення свого попередника на Апостольському Престолі, а його аргументація дуже схожа:
1) практика недопущення розлучених до Євхаристійного Причастя ґрунтується на Божому Слові (тобто намагатися змінити цю практику — це йти всупереч Божому Слову);
2) своїм станом і життєвою ситуацією ці люди об’єктивно заперечують ту єдність в любові Христа і Церкви, яка виражається і реалізується в Євхаристії;
3) розлучені запрошені до слухання Слова, шляху навернення та діяльної любові.
Останнім документом, що обговорював і певним чином підсумовував попередній Магістерій, був текст кардинала Герхарда Людвіга Мюллера, тодішнього префекта Конгрегації віровчення. Текст називається «Свідчення сили благодаті. Про нерозривність подружжя та дискусію щодо розлучених, які повторно одружилися, і таїнства». Він був ухвалений Папою Франциском і опублікований на офіційній сторінці Святого Престолу. Немає потреби наводити цитати з цього Листа, оскільки вони становлять синтез попереднього вчення і практики Церкви. Процитуємо одну думку: «Завдяки своїм зусиллям зрозуміти практики Церкви і не приступати до Причастя, партнери по‑своєму стають свідками нерозривності шлюбу». Документ був опублікований 23 жовтня 2013 року — а 19 березня 2016 року вийшла адгортація «Amoris laetitia». Протягом неповних трьох років Понтифік заперечив самому собі, адже Префект Конгрегації віровчення діяв від його імені.
Зі згаданих текстів Магістерію чітко видно, що питання уділення Святого Причастя розлученим є не лише душпастирським чи дисциплінарним, а доктринальним. Зміни в цій матерії спотворюють католицьке розуміння стосунків «Христос– Церква» і, відповідно, — католицьку еклезіологію.
Теологічні наслідки схвалення можливості уділяти Святе Причастя розлученим
Схвалення можливості уділяти Святе Причастя розлученим без дотримання повздержливості, навіть якщо це «поодинокі випадки» — на практиці це, радше, буде загально дозволено, — створює серйозні проблеми в католицькій теології і в розумінні Церкви як такої. Ці наслідки, хоч і взаємопов’язані, можна поділити на кілька груп.
Доктринальні наслідки (підрив догматики Церкви)
Схвалення можливості уділяти Причастя розлученим створює ситуацію, коли можна творити якусь зовнішню єдність і водночас не мати єдності внутрішньої (онтичної). Якщо такий варіант можна допустити, то Церква водночас перестає бути єдністю, що спирається на «communio fidei», і починає бути федерацією спільнот, які зовнішньо містяться в одній структурі, але можуть мати протилежні погляди (такий досвід уже має Англіканська Церква). Наприклад, Церква у Німеччині і Церква в Польщі формально перебувають у структурах Католицької Церкви, але вже не визнають одну віру. Це зауважив той же кардинал Герхард Людвіг Мюллер. У своєму відкритому Листі до празького кардинала Домініка Дуки ієрарх поділився таким висновком:
«Друга новина, яка міститься у ‘Відповіді’ (йдеться про «Відповідь Конгрегації на Dubia кардинала Дуки), — це заохочення кожної дієцезії опрацювати власні вказівки для процесу розпізнавання. Звідси походить прямий висновок: якщо настанови будуть різними, то розлучені зможуть приймати Євхаристію згідно зі вказівками однієї дієцезії, але не за вказівками іншої. Єдність Католицької Церкви з найдавніших часів означала єдність у прийнятті Євхаристії: оскільки ми споживаємо один і той самий хліб, то становимо одне й те саме тіло (пор. 1 Кор 10,17). Якщо вірний католик може прийняти Причастя в одній дієцезії, то може прийняти її в усіх дієцезіях, які перебувають у сопричасті зі Вселенською Церквою. Це єдність Церкви, яка ґрунтується і виражається у Євхаристії. Тому те, що людина може приймати Святе Причастя в одній помісній Церкві, але не може в іншій, є точним визначенням схизми. Неможливо уявити, що ‘Відповідь’ Дикастерію віровчення хотіла би пропагувати щось подібне; але такими були б імовірні наслідки схвалення його вчення».
При цьому дивує такий факт: на спільних зібраннях — таких, як, наприклад, засідання Синоду, та багато інших — ієрархи помісних Церков, які по‑різному інтерпретували обговорюване питання, разом співслужитимуть Пресвяту Жертву і демонструватимуть зовнішню єдність — за відсутності єдності віри.
Якщо всередині Католицької Церкви ієрархи, які мають різні теологічні погляди (ортодоксальні й гетеродоксальні), можуть разом відправляти Святу Месу і намагатися творити зовнішню єдність, то що заважає «творити єдність» з іншими християнськими конфесіями? Тому немає нічого дивного в тому, що ініціатор уділення Причастя розлученим, кардинал Вальтер Каспер, — великий прихильник інтеркомунії з протестантами. Це дуже логічно: якщо можна уділяти Причастя людям, які не творять єдності у Христі на рівні таїнства, то можна також уділити Господнє Тіло й тим, хто не творить єдності на рівні віри. Якщо Святе Причастя можна приймати розлученим, то також можна й тим, хто «розлучився» з Католицькою Церквою.
У такому дусі висловлюється кардинал Крістоф Шенборн. У своїй книжці «Їжа життя. Таємниця Євхаристії» він пише, як і кардинал Вальтер Каспер, що можна уділяти Причастя тим протестантам, які наприкінці євхаристійної молитви скажуть «Амінь», оскільки ця молитва містить католицьку віру. Кардинал Шенборн розуміє, що свідомо сказане на євхаристійній молитві «Амінь» — це «так» католицькій вірі, тому відразу зазначає, що він не має на увазі «привласнення християн-євангелістів». Слова кардинала зрозуміли досить широко, і в Австрії інтеркомунію практикують багато католиків і протестантів.
Схожий причинно-наслідковий зв’язок щодо Євхаристії та подружжя можна побачити і в інших державах Західної Європи. Наприклад, у Швейцарії єпископ Жозеф Боннеман із дієцезії Кур ще до того, як став ординарієм, висловлювався за Причастя для розлучених у дусі аргентинських єпископів. Отже нічого дивного, що під час своїх єпископських свячень, які відбулися 19 березня, він уділив Причастя трьом «співслужителям» із Реформатської Церкви. Щодо цих трьох протестантів, які прийняли Святе Причастя, то не відомо, чи вони приймають католицьке розуміння Євхаристії.
Можна піти ще далі у цьому напрямку міркувань… Під час траурної Меси на похороні кардинала Жералду Маджелі Аньєлу архієпископ Жереміас Штайнмец уділив Причастя… імаму, шейху Ахмаду Салеху Махайрі. Подальші відомості щодо цього інциденту показують, що імам краще розуміє, що таке Євхаристія, ніж архієпископ.
Наступний доктринальний наслідок — це підрив принципу analogia fidei. Він виражає «пов’язаність правд віри між собою» (ККЦ 114), окреслює єдність віри і тому є єдиним фундаментом єдності Церкви. Інколи вражає, що багато ієрархів, а також багато священників не розуміють цього принципу. Деякі пастирі, стаючи на захист Amoris laetita, пояснювали, що це дуже добрий документ, і лише у VIII розділі є певні двозначності/суперечності, які не відповідають католицькій доктрині. Це все одно що сказати: в цьому овочевому супі є багато корисних овочів, приправ, багато вітамінів, але, на жаль, є один мухомор… Один отруйний гриб робить отруйною всю страву! Подібно й один «дрібний» відступ від Традиції Церкви в якомусь документі чинить його вже гетеродоксійним. Ось як на цю тему висловився Лев ХІІІ: «Аріани, монтаністи, новаціани, квартадекумани, евтихіани не відкидали усієї католицької доктрини — лише якусь її частину; однак були оголошені єретиками і усунені з лона Церкви. Таким самим судженням були осудженні решта творців збочених догм, які виникли пізніше. Немає нічого небезпечнішого від тих єретиків, які все правильно представляють, але одним словом, наче краплею отрути, отруюють чисту і просту віру Господню, а отже, і апостольську традицію.
Історія показує, як старанно Церква дотримується принципу analogia fidei, іноді ціною крові та переслідувань. У цій сфері Церква була такою непохитною, що не йшла на компроміс навіть тоді, коли її покидали цілі нації (наприклад, Англія у 1534 році). Analogia fidei означає, що віра — неподільна, і неможливо заперечити одну її частину, не порушуючи цілого скарбу віри (більшість єресей у Церкві полягала не у ставленні під сумнів цілої віри, а тільки у підриві однієї істини, часом — «однієї літери». Про це ясно пише папа Лев XIII в енцикліці Satis cognitum). Зміна парадигми в «Amoris laetitia» наражає весь депозит віри на небезпеку, бо якщо можна змінити таке важливе питання щодо двох таїнств, то чому не можна змінити інші правди віри, наприклад — щодо інших таїнств? Не дивно, що тема «свячення жінок» знову набула розмаху.
Підсумовуючи доктринальні наслідки можливості уділяти Причастя розлученим, які живуть у гріху, можна сказати: така можливість стає фундаментом інклюзії Церкви (Церкви для всіх без жодних умов). Логічним наслідком подальшого процесу буде реальність, про яку із захопленням каже о. Томаш Галік. Під час пленарного засідання Всесвітньої лютеранської федерації, яка відбувалася в Кракові у вересні 2023 року, цей чеський інтелектуал сказав:
«(…) ми не можемо бути зарозумілими власниками істини. Тільки Ісус може сказати: “Я — Істина”. Ми — не Ісус, ми — ми недосконалі учні Ісуса. Мета місії — не пошуки нових членів Церкви й інтеграція їх до наявної структури. Набагато важливіший — взаємозбагачувальний діалог, не лише з людьми інших віросповідань чи невіруючими (…)».
Моральні наслідки (підрив моральності Церкви)
Перший негативний наслідок для моралі Церкви — релятивізація гріха і підрив учення, яке міститься в енцикліці св. Йоана Павла ІІ «Veritatis splendor». Можливо, тому кардинал Віктор Емануель Фернандес, який готував робочу версію «Amoris laetitia» і якого вважають справжнім автором документів Папи Франциска, в першому інтерв’ю після свого призначення перфектом Дикастерію віровчення заявив про необхідність переписати енцикліки польського Папи (більше на цю тему — у відео):
«‘Veritatis splendor’ — це великий документ, надзвичайно глибокий. Вочевидь, він займається особливим питанням — визначенням конкретних меж. Тому це не найкращий текст для заохочення розвитку теології. По суті, скількох великих теологів ми можемо назвати за останні десятиліття — таких як Ранер, Ратцінґер, Конгар чи фон Бальтазар? Навіть те, що називають ‘теологією визволення’, не має теологів рівня Густаво Гутьєреса. Щось пішло не так. Був контроль, але не було розвитку. Сьогодні, можливо, потрібен текст, який, вибираючи все цінне з ‘Veritatis splendor’, мав би інший стиль, інший тон і водночас дозволяв би розвивати католицьку теологію, про що просить мене Папа Франциск».
Уже в самій адгортації Amoris laetitia можна помітити релятивізм, причому в дуже серйозному визначенні. У пункті 238 VIII розділу написано:
«Розлучені в нових зв’язках, до прикладу, можуть перебувати в дуже різноманітних ситуаціях, які неможливо посортувати або зачинити в дуже суворих твердженнях, не залишаючи місця для відповідного особистого і душпастирського розпізнавання. Є випадки, коли другий зв’язок зміцнів із часом, із новими дітьми, з випробуваною вірністю, з великодушною самовідданістю, з християнськими обов’язками, з усвідомленням своєї ситуації та великих труднощів, щоб повернути минуле без докорів сумління, що це потягне за собою нові провини. Церква визнає ситуації, коли “мужчина і жінка з поважних причин, таких як, наприклад, виховання дітей, не можуть виконати вимогу розстатися”».
Зауважмо, що стосовно зв’язку розлучених, які живуть разом і перебувають у ситуації гріха, застосовується категорія ВІРНОСТІ, яка має характеризувати сакраментальний союз.
Уявімо ситуацію, що якась пара живе у такій «випробуваній вірності», має кількох дітей, і одного разу чоловік із цього «випробуваного» зв’язку зустрічає в парку свою дружину, з якою уклав сакраментальне подружжя. Після кількох розмов і зустрічей вони відновили стосунки і знов мешкають разом. Чи в цьому випадку це повернення до справжньої дружини, а отже, порушення «випробуваного зв’язку» було би гріхом?
Наступні наслідки такої релятивізації неважко передбачити:
1) подружня зрада перестає бути абсолютним злом;
2) Шоста і Дев’ята заповіді на практиці можуть стати відлунням давніх часів «фундаменталізму»;
3) з’являється можливість прийняття інших союзів — наприклад, гомосексуальних, оскільки у питання уділення Причастя вони не відрізняються від грішних гетеросексуальних зв’язків.
Більшість німецьких і бельгійських ієрархів у питанні благословення гомосексуальних пар посилаються саме на «Amoris laetitia». Загалом кажучи, релятивізація гріха веде до гріха. Якщо пара у другому зв’язку вирішить приступати до Святого Причастя, не дотримуючись стриманості, то чи буде така пара, наприклад, прислухатися до вказівок Церкви щодо контрацепції? Питання риторичне.
Наступний наслідок впровадження згаданої практики — це викривлення католицького вчення про совість. У «Відповіді на Dubia» кардинала Дуки кардинал Віктор Емануель Фернандес, зокрема, написав:
«Совість, супроводжувана священником і просвітлена вказівками Церкви, покликана до формування, щоб оцінювати і остаточно приймати рішення про розпізнання можливості приступати до Святого Причастя».
Очевидно, така відповідь шокувала кардинала Герхарда Мюллера, а своє здивування він висловив у згаданому Листі до чеського ієрарха:
«Дорогий брате, у dubium, який ти подав до Дикастерію віровчення, ти пропонуєш кілька альтернатив, які здаються тобі можливими: це може бути настоятель парафії, вікарій, сповідник… Рішення, запропоноване у “Відповіді”, мабуть, було для тебе справжньою несподіванкою, яку ти навіть не міг уявити. Згідно з DNW, остаточне рішення має бути ухвалене кожним вірним у своєму сумлінні (п. 5). (…) Звідси випливає, що сповідник має лише погодитися з цим рішенням совісті. (…) Самі вірні вирішують, чи хочуть вони отримати розрішення, а священник має тільки прийняти це рішення! Якщо це стосується всіх гріхів, то Таїнство примирення втрачає свій католицький сенс».
Пасторальні наслідки
Зміна парадигми, запропонована «Amoris laetitia» і пояснена в Листі аргентинських єпископів та відповіді Папи Франциска, була остаточно ухвалена опублікуванням цих документів в AAS та відповіддю на сумніви кардинала Домініка Дуки. Зараз уже немає сумнівів, що мав на увазі Святіший Отець. Якщо хтось вважає, що про це знає лише жменька втаємничених католиків, то дуже помиляється. Після «Відповіді на dubia» кардинала Дуки повідомлення про ці зміни поширили різні медіа. Ось деякі заголовки: «Ватикан зайняв позицію. Причастя для розлучених без додаткових умов»; «Дорогі розлучені! Ви теж у Церкві!»; «Ватикан: можна уділяти Причастя розлученим, повторно одруженим».
В епоху соцмереж це повідомлення швидко побачать «зацікавлені особи», які прийдуть до настоятеля і розкажуть йому про нову можливість. Як тоді має поводитися священник, який хоче зберегти католицьку віру Церкви: дати Причастя всупереч традиційній католицькій доктрині — чи не дати, пояснюючи це питання і тим самим ставлячи під сумнів авторитет Папи і Святого Престолу? Це передбачає свідомість і католицьку чутливість того чи іншого священника. Звісно, мудрий і розважливий священник якось дасть собі з цим раду; але багато пастирів опиняться у дуже незручній ситуації… Здається, що більшість заради послуху буде лояльною. Варто за цієї нагоди нагадати застереження пророка Ісаї: «Горе тим, що зло добром звуть а добро — злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла — пітьму; що гірке роблять солодким, а солодке гірким!» (Іс 5,20).
Часто в дискусії щодо Святого Причастя для розлучених одним з аргументів є такий: батьки перебувають у незручній ситуації, бо їхні діти приступають до Причастя, а вони — ні, і діти їх про це запитують. Спробуймо уявити таку ситуацію: певної миті дитина зрозуміла, що батьки беруть участь у Месі, але не приймають Господнє Тіло. Чи мають батьки детально пояснити це дитині, якщо їй, наприклад, років 9‑10? Мабуть, ні… Достатньо сказати: «Церква нам іще не дозволила, і ми молимося про це». Тоді дитина побачить, що батьки слухняні Церкві попри труднощі й незручності, які можуть їх спіткати.
Але уявімо іншу ситуацію. Дитина росте в сім’ї, де батьки живуть у новому союзі. Після попереднього розпізнання та представлення рішення своєї совісті духівникові, згідно зі вказівками «Amoris laetitia» та всіма офіційними коментарями, включно з «Відповіддю на Dubia» кардинала Віктора Фернандеса, вони приступають до Причастя, хоча вранці вийшли з однієї спальні… Як такі батьки пояснять своєму 16‑річному синові-підліткові, що без Таїнства подружжя він не може спати зі своєю дівчиною? Як вони підтримуватимуть подружжя своїх дітей, коли воно опиниться у кризі й «висітиме на волосині»?
Чи варто для того, щоб вийти з однієї незручної ситуації, допускати гріх і створювати тисячі наступних, набагато незручніших ситуацій? Врешті-решт, як батьки передаватимуть віру, якщо не живуть за її принципами?
Вплив «Amoris laetitia» на «Fiducia supplicans»
Вже була мова про те, що бельгійські та німецькі єпископи, пропагуючи благословення одностатевих пар, посилаються саме на адгортацію «Amoris laetitia». Тепер стає зрозумілим, чому жодні зі згаданих ієрархів не отримали якогось напоумлення. Тим самим шляхом іде декларація «Fiducia supplicans».
Третій розділ Декларації, який говорить про благословення пар у неврегульованих стосунках та одностатевих пар, у своїй аргументації посилається зокрема на… «Amoris laetitia» (виноска 22, 25, 26) і на Відповідь на Dubia кардинала Домініка Дуки, яка стосується того ж самого документа (виноска 24). Вищенаведені пункти є прикладом богослов’я «знизу», де точкою виходу є конкретна ситуація людей, а не загальна норма, яка випливає з правди Об’явлення (більше на цю тему роздумує інший папський документ, «Ad theologiam promovendam»).
Залишається запитати, як можливість Святого Причастя і душпастирське благословення одностатевих пар (звісно, «як пари, а не як зв’язку» — хоча яка різниця між цими поняттями?) чи пар, які перебувають у неврегульованих зв’язках, допоможе цим людям у повноті виконати волю Божу???
Післямова
Якщо раніше багато єпископів намагалися пояснювати своє мовчання тим, що документ можна тлумачити по‑різному (такі думки з’являлися навіть після Листа аргентинських єпископів), то в цій ситуації мовчання й відсутність реакції з боку пастирів Церкви вже не мають жодного раціонального пояснення і загрожують серйозними моральними наслідками. Окрім того, варто звернути увагу не лише на наслідки (Fiducia supplicans), але й на причини (Amoris laetitia).
Пророк Єзекиїл закликав до мужності не мовчати перед лицем зла інших людей: «І коли праведник відступить від своєї праведності й учинить зло, і як я поставлю перед ним щось, об що він спотикнеться, і він умре — тому, що ти його не попередив, — він помре в своїм грісі, і не згадаються більше справедливі вчинки, що він учинив, але я домагатимусь від тебе його крові. Коли ж ти остережеш праведника, щоб не грішив, і він не грішитиме, то він житиме, бо дав остерегти себе, і ти врятуєш твою душу» (Єз 3, 20‑21). Пророк учить, що мовчання щодо зла веде і грішника, і лжесвідка беззаконня до загибелі.
Насамкінець процитуємо повчання Лева ХІІІ з енцикліки «Sapientiae christianae», яка, написана понад 100 років тому (документ опубліковано 10 січня 1890 року), виявилася напрочуд пророчою:
«Якщо завжди завданням Церкви було шукати Божу славу та дбати про спасіння людей і тим самим проголошувати істину й усувати будь-яку оману з сердець, то тим більше це — її завдання в наш час, коли фальшиві помилкові різного роду думки так поширилися. Захист віри — це, безсумнівно, насамперед справа тих, кого Бог учинив очільниками своєї Церкви; але кожний християнин зобов’язаний визнавати віру, інших у ній навчати або зміцнювати і відбивати напади невірних (св. Тома, ІІ-ІІ, qu. III, ст. 2 ad 2). Поступитися ворогу або промовчати, коли проти правди взагалі піднімається такий гучний крик, — це боягузтво або справа тих, хто сумнівається у правді. Але, хай би що трапилося, — це зневага і образа Бога, згубні для спасіння душ окремих людей і спільноти загалом, які приносять користь ворогам віри, чиї сміливість і зухвалість через таку поведінку тільки зміцнюються і примножуються» (Sapientiae christianae 10).
фінансово.
Щиро дякуємо!
