Ватикан підтримує українських дітей, також непокоїться про депортованих

Ватиканська участь у наданні гуманітарної допомоги Україні, на яку напала росія, не припиняється.

У понеділок 8 січня 2024 року Державний секретар Апостольського Престолу кардинал П’єтро Паролін та спеціальний папський посланець із питань нинішньої війни, кардинал Маттео Дзуппі мали телефонну розмову з керівником Офісу президента України Андрієм Єрмаком. У ході розмови було, зокрема, порушено питання руйнувань, завданих нещодавнім масованим обстрілом України росією, та питання депортації дітей, вивезених углиб росії, повідомляє Vatican News.

Українська сторона висловила вдячність за надану досі допомогу на рівні гуманітарної підтримки стражденного населення. Зокрема, про дітей, також і наймолодшого віку, доходять тривожні відомості з окупованих росією районів. Говориться про близько 20 тисяч дітей, вивезених з України від початку повномасштабного вторгнення, — і це тільки ті, про кого відомо офіційно. До цього числа потрібно також додати русифікованих неповнолітніх у Криму й на Донбасі за 8 років неоголошеної війни, і тих, кого вивозили разом із членами сім’ї (бабусями, дідусями, дядьками, тітками тощо), бо ці діти не згадані в офіційній статистиці.

Про цю трагедію говорив на Радіо Свобода Микола Кулеба, засновник організації «Save Ukraine», яка займається звільненням депортованих осіб. Він згадував конкретні випадки з розповідей тих досить нечисленних дітей, кого вдалося повернути на батьківщину. Зокрема, він вказує на застосування росіянами виховання, базованого на погрозах.

«Вони казали: ‘ти завжди повинен пам’ятати руку, яка тебе годувала. Якщо згадаєш щось погане про росію, тобі буде непереливки’. Ось що ‘люблячі’ вихователі на московських землях чи на наших окупованих територіях кажуть українській дитині», — зазначив Кулеба. Діти також згадували, до прикладу, членів ФСБ, які допитували їх довгі години, або «прийомних батьків» чи інших людей, які їх забрали; копняки, які від них діставали, приниження, коли їх роздягали догола і знімали на камеру. «Тільки уявіть: агент ФСБ роздягає дитину, знімає це і повідомляє їй, що коли вона скаже щось погане про росію, то це вийде на яв, буде викладене в соцмережах, у місцевості, де ця дитина раніше жила на окупованій території… Я можу багато сказати про злочини, які там скоюють окупанти».

Політик згадує, як після звільнення «ці діти завжди зі сльозами на очах згадують кордон, знак України, український прапор, українську землю, свої емоції». Багатьох із них змушували приймати російське громадянство, попри їхній спротив. Одній дівчинці вдалося відмовитися. Політик запитав, звідки вона черпала рішучість для цього.

«Дівчинка сказала мені: ‘Я сама про це думала. Не хотіла ставати росіянкою. Ненавиділа саму думку про можливість отримати російський паспорт’. Її всілякими способами намагалися зламати психічно. Але в її випадку справа не дійшла до фізичних покарань, як, наприклад, у одного з хлопців, — каже Микола Кулеба. — Щодо нього застосовувано також і фізичні ‘методи виховання’, бо він відмовився приймати російське громадянство, а свідоцтво про народження, яке йому урочисто вручили, порвав на їхніх очах, за що був суворо покараний. Я не можу зрозуміти, як так можна робити, — як, наприклад, з іншим 16‑річним підлітком, українським хлопцем: у нього в телефоні знайшли якісь проукраїнські зображення. Як могли його кинути в ізолятор на три дні й побити? Як так можна?!»

Російські методи — геноцидні, вказує Кулеба. Нерідко русифіковані хлопці потім потрапляють на фронт як солдати. Зазначається, що багато дітей вивезено через Білорусь. Окупанти застосовують усі можливі методи, щоб не вдалося знайти інформацію про депортованих неповнолітніх, каже український політик.

«Нелегко знайти цих дітей, зокрема малих, які не користуються соцмережами, а телефони в них можуть забрати. Так було у випадку осиротілого Сергійка, чия сестра поїхала до росії, щоб розшукати брата. Його помістили в російську прийомну сім’ю, яка не бажала віддати його сестрі. Їй сказали: ‘Дитина не повернеться в Україну. У них там війна, а він житиме в росії. Йому тут подобається’. І протягом тих місяців, поки хлопчик був у них, вони обробляли його так, що він сам сказав до сестри ‘я не поїду, бо мене там нацисти вб’ють’. Саме це він чув від росіян постійно, — згадує Микола Кулеба. — І кілька годин дівчина розмовляла з ним, намагалася пробитися до його серця, до того, що вони брат і сестра… Нам вдалося повернути цих дітей на батьківщину. Сьогодні цей хлопчик щасливо зростає в українській сім’ї».