Цьогоріч Попільна середа, початок Великого Посту, припадає на День святого Валентина. Хоча це може певною мірою засмутити закоханих, однак перетин двох святих днів дає кожному з нас провіденційну можливість пригадати мету Великого Посту, природу любові, а також особу і свідчення святого Валентина, єпископа і мученика.
Катехизм Католицької Церкви навчає: «Церква прилучається кожного року сорока днями Великого Посту до містерії Ісуса в пустелі» (ККЦ, 540).
У своїй проповіді на Попільну середу у 2010 році Папа Бенедикт XVI говорив про час, проведений нашим Господом у пустелі: «Для Нього цей довгий період мовчання і посту був повною віддачею себе Отцеві і Його плану любові. Час сам собою був “хрещенням”, тобто “зануренням” у Божу волю, і в цьому сенсі — передчуттям Страстей і Хреста. Це означало брати участь у битві зі [спокусником], маючи лише зброю безмежної віри, щоб у всемогутній любові Отця кинути йому виклик».
Тому кожного Великого Посту ми покликані наслідувати віру, синівську відвагу та любов Господа. Ми покликані до духовної пустелі, до життя завдяки благодаті хрещення, яка веде нас від смерті до життя в Ісусі Христі.
Саме тому Великий Піст починається з давньої християнської практики посипання голови попелом. Попіл символізує не лише фізичну смерть наприкінці нашого життя в цьому світі, а й духовну смерть гордині, марнославства та самолюбства. У посланні Нового Завіту, проголошеному під час Пасхальної Вігілії, ми почуємо, як святий Павло закликатиме нас: «Чи ж ви не знаєте, що всі ми, що в Христа Ісуса охристилися, у смерть його христилися? Ми поховані з ним через хрищення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим 6, 3-4).
Тому пустеля Великого Посту — це пустеля очищення; очищення від гріха та омолодження до нового життя в Ісусі Христі. Мета його полягає в тому, щоб звільнити душу від недоречної, норовливої та егоїстичної любові. Воно спонукає наші серця любити Бога понад усе і в усьому.
Любов у сучасному світі має багато неповних і хибних визначень. Пустеля вчить нас правди. Вона показує нам справжній шлях любові. Коли ми перебуваємо в пустелі Великого Посту, ми показуємо, що любов полягає не в тому, щоб отримати бажане. Любов — це не ейфорія бажання, чи потурання пристрастям, чи груба гонитва за насолодою. Любов — це не наше емоційне задоволення. Любов не стосується нашого власного задоволення. Любов — це взагалі не про нас.
Святий євангеліст Йоан пише: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йн 3, 16). Апостол продовжує це вчення у своєму Першому посланні: «З цього ми спізнали любов, бо він за нас поклав свою душу; і ми також повинні за братів душі класти» (1Йн 3, 16).
Від серця нашого Господа ми навчені і знаємо, що любов означає померти для себе, щоб служити коханому. Любов стосується Бога. Любов — це про тих, кого ми любимо. Любов — це відданість і відповідальність. Любов — це смерть для себе.
Любов — це кенозис, вилив. Святий Павло говорить про справжню любов, коли каже нам: «Не робіть нічого підо впливом суперечки, чи з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе; майте на увазі користь не власну, а радше інших. Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив Себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної» (Флп 2, 3-8).
Любов завжди полягає в служінні тому, що є добрим, благородним і святим. Вона ніколи не шукає себе. Вона ніколи не живить наше его, але постійно кличе нас за межі самих себе. Любов — це стосунки. Це про справедливість і мир.
Як далі навчає нас Павло у часто цитованому уривку з Першого послання до коринтян: «Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає» (1Кор 13, 3-8).
Любов ніколи не закінчується. Вона ніколи не підводить. Любов торкається обличчя Бога і відкриває Його доброту тим, хто приймає її і ділиться нею з іншими.
Духовний поклик пустелі любові може здаватися страшним. Заклик померти для самих себе може нас розтрощити. Це одна з причин, чому ми благословенні дружбою і свідченням незліченних святих.
Святі, як друзі Бога та наші старші брати і сестри у Христі, прагнуть допомогти нам йти досконалішою дорогою любові. Вони показали це своїми життями, продемонстрували своїм аскетизмом і безкорисливим служінням і щодня закликають нас вірно наслідувати їх.
Це святе свідчення підводить нас до святого Валентина і перетину його свята з початком Великого Посту. Валентин Римський не був пухким купідоном із маленькими крильцями та луком і стрілами народної світської культури. Валентин був єпископом католицької й апостольської віри у III столітті, чудотворцем, людиною, яка самовіддано дбала про інших, і героїчним мучеником Господа Ісуса.
Як єпископ, святий Валентин проповідував Євангеліє і закликав до вірності в шлюбі. Він виступав категорично проти нестримної полігамії свого часу. Він закликав до справжньої та безкорисливої любові, особливо між чоловіками та дружинами. Свого часу Валентин перебував під дією імператорського указу, який забороняв молодим чоловікам одружуватися. Імператор вважав, що неодружені чоловіки будуть краще битися, ніж одружені, оскільки одружені можуть непокоїтися через те, що станеться з їхніми дружинами та родинами, якщо вони загинуть.
Через той едикт і через своє бажання зберегти чесноту молодих людей Валентин таємно вінчав молоді пари. Це можлива основа традиції «таємного шанувальника» або анонімного подарунка-«валентинки». Валентин відмовився принести жертву фальшивим богам. Під час ув’язнення він зцілив сліпу доньку тюремника, повернувши їй зір.
Коли за ним прийшли, щоб повести на мученицьку смерть, він залишив просту записку для дівчини, підписану словами: «Твій Валентин». Це ймовірне спонукання для сучасного обміну листівками до Дня святого Валентина.
У кожній події свого життя та можливих звичаях, які з них випливають, Валентин не вдавався до емоційного сентименталізму чи романтичної мелодрами. Він був християнином і єпископом, який чув і знав поклик справжньої любові. Він прагнув йти кращим шляхом любові, і робив усе для того, щоб залишатися йому вірним.
Тому сьогодні ми маємо провіденційну нагоду побожно вшанувати святого Валентина у Попільну Середу. Коли ми, натхненні Його свідченням, підемо у пустелю Великого Посту, ми можемо з більшою охотою прийняти у власне серце поклик і вимогу справжньої любові.
Переклад CREDO за: о. Джеффрі Кірбі, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
