Чи вірите ви у справжнє мистецтво? Я вірю. Можливо це звучить банально. У наш час модно бути цинічним. Але я вірю у справжнє мистецтво. Потрібно ж комусь це робити. Справжнє мистецтво має велику силу. Воно здатне змінити людину.
Не знаю, чи відчували ви колись щось подібне. Можу поділитися своїми враженнями від одного виступу. Колись на концерті органної музики грали «Ададжіо» Альбіноні. Це дуже відома річ, існує багато її інтерпретацій: із оркестром, і зі струнними, з духовими і в рок-обробці, поп-обробці і т.д. Але на тому концерті виконання мене вразило. Було два інструменти: флейта Пана та орган. Флейта Пана – один з найстаріших та найпростіших духових інструментів; він складається з кількох сопілок. Орган – король музичних інструментів, духовий та клавішний одночасно, що складається із сотень, іноді тисяч труб і трубочок, кожна з яких має своє чітко визначене місце. І цей дует флейти і органу для мене склався у трагічне протистояння людини і системи. Флейта Пана – це була людина, простий, навіть дещо фальшивий звук. Орган – система, і вона наступала та придушувала своєю силою бідну флейту. Для мене цей концерт став потрясінням. Я довго не могла оговтатись після цього виконання. Воно змінило моє уявлення про багато речей, і в першу чергу про класичну музику.
Давні греки навіть термін спеціальний придумали для описання відчуття яке породжує справжнє мистецтво – «катарсис», очищення. Через співпереживання, співчуття, гнів, образу за персонажів, душа глядача просвітлюється і виховується. І людині відкривається щось інше – інший світ, інше бачення і навіть воля Божа. Це відчуття може тривати недовго. Ти вийшов з концерту, хтось в трамваї тобі наступив на ногу і «чудова мить» пропала. Може триматися тиждень. А може залишитись з тобою назавжди.
Справжнє мистецтво може змінити світ. Не вірите?
Розкажу іншу історію. Є така книга «Спадкоємець із Калькутти». Її читають в 12 років запоєм. Тут є все необхідне для підлітка: пірати, дружба, зрада, секрети, скарби, подорожі, нові цікаві країни і т.д. Для мене ж в цій книзі найцікавіше – історія її створення. Книгу написала людина на ім’я Роберт Штільмарк, в сталінських таборах.
Засудженому на 10 років ГУЛАГУ за «антирадянську пропаганду» Роберту Штільмарку, муза прийшла у вигляді кримінального авторитета, бригадира Володимира Василевського. Василевський мріяв написати книгу, щоб послати її Сталіну і отримати амністію, але не міг зв’язати двох слів. І він вирішив знайти собі «літературного привида». Штільмарк спочатку відмовився. Але обирати йому не доводилось. Альтернативою була укладка залізничних рейок за Полярним колом. Василевський поставив дві умови: щоб дія відбувалась не в Росії і не в їхні часи. Штільмарка поселили на складі за дровами, поставили на стіл свічку та дали перо в руки. Спочатку робота йшла дуже повільно, але потім письменник втягнувся, і почали народжуватися вітрильники, пірати та далекі країни.
Я навіть бачу, як в уяві Штільмарка маленьке та холодне приміщення складу перетворюється на капітанський місток. І не сосни риплять, а щогли каравели. І не вовки виють, а команда співає: «Йо-хо-хо і пляшка рому!». І безмежний синій сніг перетворюється на бірюзову воду Атлантичного океану. І свіжий вітер надуває вітрила. І яскраво світить сонце. І нарешті свобода! І… «мордою» в сніг.
Роберт Штільмарк писав свою книгу 14 місяців. І він не тільки сам захопився своєю історією, він заразив нею своїх товаришів по нещастю. В’язні повертаючись після валки лісу із нетерпінням чекали, що стане з капітаном Бернардито і чи не понесе злодій Греллі заслужене покарання. Рукописні листи з книгою передавали із барака в барак. І на перекурах розмовляли не тільки про справи виживання, а й про літературу.
Інформація про те, що ув’язнені читають якусь книгу дійшла до адміністрації. Рукопис звичайно конфіскували. Але він не пропав. В 1953 році сина Штільмарка, Фелікса викликали в культурно-виховний відділ великого Гулагу в Москві де він отримав батьків рукопис «Спадкоємця з Калькутти». Причому зі словами майора «не втратити, передати її людям, що розуміють. Це сильний твір, ми тут всі прочитали його з великою цікавістю».
Мені здається, що ця книга допомогла не тільки самому письменнику, але й людям які разом з ним відбували покарання. Вона навіть об’єднала, щоправда ненадовго, ворогів-антагоністів: ув’язнених та тих, хто їх пильнував. Книга змінила їх світ. Вона принесла в їх тваринне існування частинку чогось іншого, чогось вищого. І тим самим допомогла їм вижити.
Ви можете спитати, а чому тоді я пишу цей блог на релігійному сайті, а не на мистецтвознавчому?
На моє глибоке переконання, справжнє мистецтво – це великий дар від Бога. В певному сенсі – це Його послання, передане тією мовою, яку розуміють люди. Через звуки, символи та притчі. Кажу знову, може це звучить банально, але я вірю в те, що талановиті люди не зникли, і Бог продовжує говорити через них.
Мені можуть заперечити, що важко знайти справжнє мистецтво, серед цієї купи мотлоху, який звалився на нас у інформаційному суспільстві. Але думаю, що не треба його дуже ретельно вишукувати. Справжнє мистецтво само тебе знайде, коли ти будеш готовий його сприймати.
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
