28 вересня, під час урочистості у Вербовці, де парафіяльний храм було проголошено санктурієм св.Архангела Михаїла, єпископ Леон Дубравський сказав молитовний намір до Розарію: за те, щоб люди вірили Богу, а не тим, хто поширює фейки.
І додав: путінська пропаганда так промила мізки росіянам, що вірять вони фейкам беззастережно — попри їх очевидну неправдивість.
Якби це було не так, то, можливо, не було б і війни, яка точиться на нашій землі. Втім, я не маю наміру говорити про причини сприйняття офіційно-пропагандистських фейків росіянами. Та й узагалі не став би трудитися про це писати: адже який сенс говорити про те, що людям відомо і без мене, — якби не одна обставина. А саме: якби ж цим фейкам кремлівської пропаганди вірили в одній тільки росії!
І я маю на увазі не вплив московської пропаганди на країни чи то Європи, чи Азії, чи «глобального Півдня». Найбільше мене хвилює те, що кремлівська пропаганда, першочергова мета якої — розколоти українське суспільство (а єдність нам потрібна як ніколи!), має вплив на частину наших співгромадян. І, здається (дай Боже, щоб я помилявся), ця частина доволі значна.
Чому так?
Коли я замислювався над цим питанням — думки щоразу зверталися до подій, описаних в 3 розділі Книги Буття: гріхопадіння перших людей. Попри те, що їм нічого не бракувало, вони послухались брехні диявола. Як це стосується путінської пропаганди? Якнайпряміше. Бо якщо одна з головних цілей кремлівської пропаганди — розколоти українське суспільство, то в особі того, хто завжди намагається посіяти розбрат між людьми — батька брехні, диявола, — творці й технологи цієї пропаганди знайшли надійного союзника.
Обмануті ним люди, повторюючи кремлівські наративи, шукають причин (а відтак і винуватців) своїх бід і нещасть зовсім не там, де потрібно. За останні два з половиною роки мені довелося зіткнутись із багатьма підтвердженнями. Починаючи з уже знаменитого: «Чому депутати не воюють?» — і закінчуючи звинуваченнями на адресу енергокомпаній за відключення світла під час блекаутів.
Може, ті, хто це повторюють, не знають правди? — Звісно, не знають. Але питання в тому, чи вони намагались її пізнати.
А правда така, що з перших днів повномасштабного вторгнення на фронт пішли народні депутати Роман Костенко і Роман Лозинський. У березні 2022 року пішов на військову службу Сергій Рудик. 17 березня 2023 року заради роботи в керівництві ЗСУ відмовився від депутатського мандату Михайло Забродський. Із вересня 2022 року воює нардеп Святослав Юраш. Депутатка Яна Зінкевич також на фронті, у складі нею ж створеного батальйону парамедиків. Інша нардепка, Людмила Буймістер, проходить службу в одній з бригад територіальної оборони. При тому, що офіційно депутати Верховної Ради звільнені від мобілізації.
17 квітня 2023 року на Донеччині загинув депутат Верховної Ради VІІІ скликання Олег Барна. Воювати він пішов добровольцем і попри інвалідність. Крім депутатів Верховної Ради, воювати пішли більше тисячі депутатів місцевих рад різних рівнів. На вересень нинішнього року 51 із них віддав життя, захищаючи Україну.
А ще в нардепів є діти. «Чому вони відправили своїх дітей за кордон, а наші повинні воювати?» — таке запитання, з лайкою, побажанням «щоб вони здохли» і епітетами не для друку, я чув особисто. І не від тих, кого раніше називали «ватниками», а тепер — «ждунами русского міра». Ні, це говорила жінка, чоловік і син якої в перші дні війни добровільно пішли на фронт (дай їм, Боже, повернутися живими і здоровими), а двоє родичів загинули (прийми їх, Боже, до свого Царства). На запитання, звідки їй це відомо, вона відповіла зустрічним: «А ви що, не знаєте?» Так, не знаю. Мені особисто не відомо, чи справді з дітей нардепів ніхто не воює. Знаю точно, що воюють двоє синів екснардепа і колишнього віце-спікера, кандидата на першому турі останніх президентських виборах Руслана Кошулинського. Як і сам Руслан Кошулинський. Не знаю і того, скільки дітей нардепів і високопосадовців нині перебувають за кордоном. Та й з’ясовувати не збираюсь. Мене цікавить (а точніше — дивує) інше: невже, почувши щось таке, важко поставити собі кілька запитань?
Перше: чи у всіх нардепів є діти, зокрема чоловічої статі, старші 25 років? Точно не у всіх. А якщо врахувати, що середній вік Верховної Ради ІХ скликання становить 41 рік, — то і не в більшості.
Друге: якщо в когось із нардепів діти перебувають за кордоном — то на яких підставах? Можливо, на цілком законних. Туди виїжджали і прості люди, які до Верховної Ради не мали жодного стосунку. В тому числі — мої знайомі.
І нарешті: якби всі діти нардепів пішли на війну — що це радикально би змінило? Переломило ситуацію на фронті? Чи ті, хто зараз на війні, завдяки цьому були б у меншій небезпеці? Чи би був меншим біль від втрати рідних і близьких?
Якщо когось обурює, що «їхні воюють», а інші ні, — то чи не доречніше було б обурюватися поведінкою не кількасот депутатів та їхніх дітей, а тисяч тих, хто заради шансу уникнути мобілізації готовий (та ще й за кілька тисяч доларів) втопитися в Тисі?
Чи ставить хтось перед собою такі запитання? Дай Боже, щоб я помилявся; але мені здається — мало хто. Чому? — я особисто пояснюю це одним словом: ЗАЗДРІСТЬ.
Заздрість, яка є одним із наслідків первородного гріха і яку активно експлуатує кремлівська пропаганда, щоб переконати українців: захищаючи свою державу, вони не майбутнє своїх дітей, онуків і спокійну старість батьків захищають, а олігархів і корумповану владу. Що на це відповісти? Я маю тільки одну відповідь: серед мирних людей, убитих в Ірпені, Бучі, Ізюмі — не було ні олігархів ані корумпованих можновладців.
А заздрість, яка нерідко переходить у ненависть, нерідко виливається не тільки на Верховну Раду, а й на всіх (чи майже всіх), кого стосується відтермінування призову або звільнення від мобілізації. Наприклад, на багатодітних батьків, яких певні користувачі інтернету презирливо називають «стругачами». Або на співробітників правоохоронних структур: «всіх ментів, прокурорів, суддів — на фронт». І це при тому, що чимало поліціянтів уже давно на фронті, а ті, що проводять евакуацію мешканців прифронтових населених пунктів, ризикують життям аж ніяк не менше. Більше того — висловлювання типу «а чого вони не воюють?» іноді стосуються… військових. Тих, кого можна побачити на вулицях тилових міст. Це можуть бути воїни, як перебувають у відпустці. Або повернулися з фронту на ротацію. А навіть і ті, хто проходить службу в тилових частинах: те, що вони виконують, також необхідне для перемоги! Наприклад, воїни ППО, які захищають від ворожих ракет і «шахедів» також і тих, хто ставить отакі запитання…
Здається, не обов’язково бути генієм, щоб дійти до такої думки. Але щось цьому заважає. Точніше — хтось. А ще точніше: той, хто обманув наших прабатьків ще в Едемському саду.
Повернемось до 3-го розділу Книги Буття. На запитання Господа Бога: «Чи не їв ти з дерева, що Я наказав тобі не їсти?» Адам відповідає: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зо мною, дала мені з дерева, і я їв». Іншими словами: то не я, то жінка винна. І не просто жінка, а «жінка, яку Ти дав мені». Чоловік, замість того, щоб визнати свою вину, не просто «переводить стрілки» на жінку, а ще й вказує на Бога як на першопричину: адже її «Ти дав мені»! Нічого не нагадує? Мені особисто — нагадує вислови типу: «Не було б Майдану — не було б війни».
Жінка свою провину теж визнати не хоче: «Змій обманув мене, і я їла». Щоправда, на відміну від чоловіка, Єва правильно вказує на першопричину. Але що їх об’єднує, то це бажання перекинути вину на іншого. Те саме роблять і московські «фейкомети», намагаючись переконати українців, що в їхніх стражданнях, нещастях, незручностях, обмеженнях, пов’язаних із війною, винні хто завгодно — крім тих, хто розв’язав війну.
Я не збираюсь вигороджувати ані тим більше виправдовувати тих працівників ТЦК і СП, чи тих членів ЛВК, які, або зловживаючи своїми повноваженнями, грубо порушували права громадян, або використовували службове становище для отримання неправомірної вигоди. Прикладів цього, які стають першосортним матеріалом для кремлівської пропаганди, — хоч греблю гати, і хотілось би сподіватися, що кожне таке порушення буде належним чином покаране. Але факт є фактом: війну проти України розпочали не вони. Як є фактом і те, що, попри велику кількість зловживань, не всі співробітники ТЦК зловживають своїм становищем. А заклики створювати на місцях «загони самооборони» для протидії ТЦК, які вже є в коментарях по соцмережах, — це якраз те, чого би дуже хотілось московським загарбникам.
Та, мабуть, не тільки їм одним: батько брехні, диявол, чия тактика полягає в тому, щоб роз’єднувати людей, нацьковуючи їх одне на одного, — хотів би цього не менше. Щоб люди бунтували замість того, щоб повідомляти про зловживання з боку ТЦК на номер «гарячої лінії», спеціально для цього створеної командуванням Сухопутних військ. А щодо тверджень, що «це все одно нічого не дасть», — хіба вони не є ще однією перемогою ворога в інформаційно-психологічній війні, одне з завдань якої — посіяти в суспільстві недовіру до влади та військового керівництва? Причому ворога не тільки кремлівського. Ворогові, котрий веде інформаційно-психологічну війну проти усього людства протягом всієї його історії, теж напевно дуже хочеться, щоб люди не довіряли одне одному. Адже, як писав св.Тома Аквінський, «люди не могли б жити разом, якби взаємно не вірили, що вони виявляють одне одному правду» (Сума теології, 2-2, 109, 3, аd 1).
Пишу це, я далекий від того, щоб ідеалізувати нашу владу і вищезгаданий депутатський корпус. Мені б самому хотілося, щоб деякі питання вони вирішували інакше. До прикладу, досі не вирішено питання щодо мобілізації священнослужителів чи повернення парафіяльній громаді храму св.Миколая у Києві. А інші питання — такі як легалізація одностатевих «шлюбів» чи порнобізнесу — щоб узагалі ніколи не з’являлись на порядку денному. Але ж ця влада й ці депутати не з іншої планети прилетіли…
До того ж, за моїм глибоким переконанням, зловживання — також і в ТЦК — тому і є, що люди не вірять у можливість подолати їх законним шляхом. Не вірять — і відмовляться від спроб це робити, надаючи перевагу обману або хабарям.
Диму не буває без вогню. Ось тільки, здається, кількість диму не завжди відповідає силі вогню. Я не збираюсь вигороджувати ані виправдовувати тих командирів різних рівнів, чиї недолугі дії призводять до невиправданих втрат людських життів. Як і тих, хто своїми діями — часто спрямованими на отримання особистої вигоди — порушують права своїх підлеглих. Нехай із цим розбирається вище командування, а якщо треба — військова прокуратура. Але звалювати провину за загибель бійця на командира, який послав його на завдання — не знаючи всіх обставин (адже щоби знати, треба там бути), — чи не є це першим кроком до того, щоби приховати справжніх винуватців його загибелі? Тих, із чиєї провини ця війна почалась.
Не секрет для мене і наявність корупційних схем у різних сферах життя суспільства. Не виключаю їхню наявність і в енергетичному секторі; ними можна частково пояснити відключення електропостачання. Але доказів у мене немає. Як напевно немає їх у тих, хто лаявся за відключення світла. Фактом є те, що Запорізька АЕС — окупована, ДніпроГЕС і Каховська ГЕС — зруйновані, як і три найпотужніші теплові електростанції. А звинувачення без доказів провини — це гріх проти Восьмої заповіді. І про це потрібно згадувати щоразу, коли на язик проситься те, що з радістю би повторила московська пропаганда.
Прикро, що не всі це пам’ятають. А ще більш прикро, що серед таких безпам’ятних є ті, хто називають себе християнами.
фінансово.
Щиро дякуємо!
