Святого Альберта Великого його сучасники вважали «дивом і чудом свого часу». Він був ревним домініканцем, чиї досягнення і дари Церкві важко переоцінити.
Альберт, народжений близько 1206 року, приєднався до Ордену Проповідників у 1223 році. Він швидко досяг майстерності майже у кожній навчальній дисципліні. Він став першопрохідцем природничих наук — як прикладних, так і філософських. Його вчення про природу і теологію були революційними для тих часів і привернули увагу молодого і небагатослівного домініканця — святого Томи Аквінського.
Перевершивши всіх своїх сучасників інтелектом і переконливістю, учень святого Альберта зміг засяяти яскравіше за свого вчителя. Якщо Альберт проклав шлях, то Аквінат досяг вершини і втримався на ній. Потім, коли недовге життя Томи згасло, саме Альберт підтримував його світло, як маяк для всієї Церкви. Святий Альберт Великий був учителем, єпископом і провісником низки найбільших богословських дарів, які отримала Церква.
Приєднавшись до домініканців, у 1245 році Альберт поїхав у Париж і успішно отримав ступінь доктора. Спершу він викладав у Парижі, а потім переїхав у Кельн (Німеччина). Саме там він зауважив тихого молодого чоловіка на ім’я Тома, якого колеги-студенти прозвали «Тупим биком» — через його кремезну статуру і хибну думку, що його мовчазність є ознакою тугодумства. З часом Альберт помітив велику проникливість юнака і взяв його собі за учня.
Те, що своєю чергою привернуло увагу Томи до Альберта, — а також викликало як похвалу, так і осуд з боку інших, — це його вичерпне дослідження природи і Бога. Хоча минуло більше тисячоліття після народження Христа, Церква досі намагалася визначити місце і роль природи у творінні. По суті, різні теологічні «табори» не могли дійти згоди щодо того, як пов’язати нібито автономну природу, що діє згідно з власними законами, і всемогутнього Бога.
Якщо випадає сніг, чи це означає, що сніг створив Бог, чи ж сніг має свої саморухливі причини? Це дуже спрощений приклад, але відносини між Богом і природою є вирішальною точкою перетину між теологією та наукою, або навіть між вірою і розумом. Певні групи теологів хвилювалися, що визнання за природою власних незалежних причин принизить Божу славу, або навіть воскресить язичницькі уявлення.
У центрі багатьох тематичних суперечок був язичницький філософ Арістотель. Його твори прийшли у католицизм через єврейських та ісламських вчених, які, на жаль, «імпортували» також і багато помилкових коментарів. Різні хиби — від неправильного розуміння Арістотеля до думки, нібито Арістотель був непомильним — за багатьма пунктами настроїли католицьку свідомість проти грецького філософа.
Та невтомний дух Альберта прагнув довести, що опис природи за Арістотелем може зробити велику послугу Церкві та її теології. Хоча він написав цілий розділ під назвою «Помилки Арістотеля», Альберт показав, що принципи, сформульовані у натурфілософії Арістотеля, можуть гармонійно існувати у Всесвіті, описаному Святим Письмом.
Перший великий подарунок, успадкований Церквою від святого Альберта, це ідея, що Церква і наука — не вороги одна одній. Хоча природа рухається згідно з власними законами, їхнім Автором є той самий Автор Святого Письма. Ця позиція є доказом віри у гармонію між вірою та розумом.
Філософські основи обговорення Церквою таких питань, як еволюція, вік Землі, психологія, походження Всесвіту тощо, вказують на ерудицію святого Альберта Великого. Концепція, що природа має власні причини, і що їх можна вивчати експериментальним шляхом, була настільки революційною, що багато хто не бачив різниці між науковими експериментами і магією; таким чином, святого Альберта одного разу навіть звинуватили у тому, що він чаклун.
Друге досягнення святого Альберта — це схоластика і його учень Тома Аквінський. Схоластичний підхід був унікальним у тому сенсі, що він зосереджувався на істинній вірі в гармонію віри та розуму, а також у добре впорядкований Всесвіт з одним Божественним Автором. Саме це цілісне поєднання всіх наук в одній божественній науці принесло святому Альберту титул «Універсального Доктора» (Doctor Universalis).
Важко перебільшити вплив, який схоластика мала і має на Церкву. Папа Лев XIII казав, що «це належний і винятковий дар, що якнайтісніше поєднує людське і божественне знання».
Папа Сікст V підтвердив, що схоластика «має влучну узгодженість фактів і причин, пов’язаних одні з одними; порядок і узгодженість, як солдати, вишикувані у бойовий стрій… так світло відділяється від темряви і правда від брехні. Брехня ж єретиків, оповита хитрощами й оманами, оголюється й розкривається, позбавлена свого покрову».
І хоча святого Альберта потрібно пам’ятати за його власні заслуги, слід також визнавати велич його учня — Томи Аквінського.
Після раптової смерті Томи дорогою на Ліонський собор, святий Альберт заявив, що «світло Церкви» згасло. Пізніше Церква присвоїла святому Томі титул «Ангельського Доктора» (Doctor Angelicus).
Особливим визнанням заслуг святого Томи перед Церквою стало покладання його «Суми теології» на вівтар як джерело натхнення під час Тридентського Собору. Пізніше Папа Лев XIII проголосив його покровителем усіх католицьких шкіл і університетів.
Та за всією величчю Аквіната, за багатством «Суми теології» і всім, що у ній міститься, стоїть геній і наполегливість святого Альберта Великого.