«Дім мій домом молитви буде зватись» (Мт 21,13; пор. Іс 56,7).
«Храм (oratorium) має бути тим, що його назва означає. Не можна в ньому робити нічого, не згідного з призначенням, ані щось зберігати в ньому. Після закінчення Божого Офіцію [давня назва Літургії годин] нехай усі вийдуть, зберігаючи повне мовчання, з шанобливістю, належною Богові, щоб неналежною поведінкою не зашкодити братові, який би якраз хотів помолитися приватно. Також якби деінде хотів тихо помолитися, нехай просто вийде і молиться — не крикливим голосом, а зі сльозами і ревним серцем. Якщо хтось цього не дотримується — йому не можна залишатися в храмі після завершення Божого Офіцію, щоб іншим не перешкоджати, як було сказано».
Св. Бенедикт, Правила.
Розділ 52 — «Про монастирський храм», 1-5
Місце sacrum — виокремлене з позамолитовного користування
Красивий латинський вираз на початку цього розділу — hoc sit quod dicitur — перекладається як «має бути тим, що його назва означає». Тобто це щось має бути тим, що є його суттю. Ця вказівка набагато ширша, ніж питання самого тільки ораторію; можна сказати, це одна з опор бенедиктинського Правила, один з основоположних принципів. Тут, однак, ідеться про те, щоб ораторій — а отже, місце, в самій назві якого міститься дієслово orare, «молитися», — було саме тим, для чого його створювали: можна сказати, «молільнею». Тут відлунюють слова Ісусового докору, сказані, коли Він виганяв купців із Храму: «Хіба не написано: Дім мій домом молитви назоветься для усіх народів? А ви з нього зробили печеру розбійників!» (Мк 11,17). Та сама енергія струмує в розпорядженні святого Отця Бенедикта, творячи вихідний пункт бенедиктинської стриманості від забудовування або захаращування монастирських храмів тим, що не має зв’язку з молитвою.
Не завжди цей тверезий дух перемагав у ході століть — але, принаймні, відомо, який він: коротка думка Правила має за собою не так певний функціоналізм, як теологію вшанування Бога та освячення людини в служінні Богу. Разом із розвитком традиції сюди долучається, з одного боку, багата теологія «виключення» святого місця з іншого вжитку — богослов’я «присвячення» (dedicatio)i «освячення» (consecratio), що випливає також з обрядів освячення храму й вівтаря; а з другого боку — пов’язана з цим теологічна рефлексія про храмову архітектуру та літургійне мистецтво.
Про це ми, однак, тільки згадаємо, бо це окрема тема. Короткий розділ Правила, натомість, тільки зазначає вихідні моменти. Зрештою, він говорить не лише про те, щоб не ставити в ораторії нічого «іншого», — але щоб нічого іншого, чужорідного в ораторії не робити. Не влаштовувати лекцій, концертів, виставок… — список того, що нині по храмах робиться поза їх первісним призначенням, цим переліком тільки розпочинається. Правило Бенедикта принаймні зміцнює монахів у тому, щоб не піддавалися намовам віддати святий простір якійсь неволі чи окупації — завжди під гадано прекрасними приводами.
Індивідуальна молитва — в тиші
Звернімо далі увагу на вимогу, що як хтось хоче залишитися в храмі, щоб іще наодинці помолитися, то нехай це робить без галасу. Це ще одна важлива вказівка. Мовчання, яке повинні зберігати всі, коли закінчать спів Літургії годин (або рецитування того, що їм дає Літургія дня), — це «цінність під охороною», а особливо — в ораторії. Хто входить туди з «крикливим голосом» — ну бо вочевидь він має свідчити про силу діяння Святого Духа, не інакше, — той відбирає в інших цінність, яка належить також і їм: простір особистого зосередження. Як це? — запитає хтось. Але ж коли монахи співають Офіцій, це порушує тишу, підпорядковує всіх присутніх їхньому голосу. Відповімо: оце і є відмінність між голосом Літургії та голосом приватної молитви. Літургія, загалом беручи, має царський голос у «домі молитви». Цей голос має право формувати кожного з нас, щоби водночас поєднувати нас у єдину спільноту, як одне Тіло Господнє. Коли натомість хтось із нас, або й якась група, захотів зайняти храм голосом своїм приватних натхнень — з’являється небезпека, що замість царювання святої Літургії з’являються малі царства приватних чутливостей. У цьому ж належить бути дуже обережним. Бо в підсумку може виявитися, що ми «зробили дім молитви для всіх народів вертепом розбійників», місцем окупації.
Йдеться, зрештою — це чітко видно в тексті — про стримання від того, щоб «займати» територію храму своїм голосом. Приватна молитва, «зі сльозами і ревним серцем», визнана нормальною. Але вона має залишатися тихою.
Переклад CREDO за: Павел Мільцарек, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
