Сповідь чи психотерапія?

Щораз помітнішою стає тенденція до довших і «глибших» сповідей. Зрештою, це своєрідна мода.

Люди виходять поза межі звичного і охоче посповідаються поза Святою Месою — про що свідчать черги до конфесіоналів у храмах, де є цілоденні чергування сповідників. Але навіть така сповідь не є формою терапії чи її заміною. Так само як і визнання гріхів постійному сповідникові.

Розвиток і популяризація психології приводять зокрема до певного бажання поєднати духовність і психологію. Але сповідь — це одне, а психотерапія — інше.

Коли 30-річна Анна вбила свою ненароджену дитину — за будь-що намагалася про це не думати, не говорити, не згадувати. Але її дедалі більше мучили кошмари. Вона не могла їсти, сміятися, нормально функціонувати. Поки нарешті не пішла до сповіді. Дві години вона не могла вимовити до кінця жодного речення. Зізнання переривалися риданнями.

Відпущення гріхів вона отримала. Але на цьому проблеми не закінчилися. Психосоматика давала про себе знати, симптоми постабортного синдрому не полегшувалися. Жінка не могла звільнитися від почуття провини. Дійшло до того, що вона кожні два тижні схиляла коліна в сповідальні, і щоразу першим називала один і той же гріх: аборт. Поки нарешті один зі сповідників не запропонував їй терапію. І саме після відвідування кабінету терапевта для неї почалося нове життя. Психотерапія зламала цей бар’єр, дозволила зазирнути глибоко в себе і зрозуміти, як дійшло до такої трагедії; допомогла пережити траур, дати ім’я своїй ненародженій дитині, символічно поховати її — і навчитися з усім цим жити. «На це пішло два роки, але воно того варте», — каже жінка.

Відтоді її сповіді теж виглядають інакше. Вона більше не відчуває потреби постійно сповідатись у гріху аборту, натомість зосередилась на тому, щоб відшкодувати за нього: прийняла духовне усиновлення, а у вільний час працює волонтеркою в дитячому будинку.

Випрямлення доріг

Таких випадків багато. І вони не обов’язково стосуються аборту. До сповіді приходять люди, які сповідаються з… депресії, почуття провини, невміння спілкуватися з близькими, занедбання щодо померлого. А це все, як скаже кожен психолог, — емоційні та особистісні розлади, яким можна зарадити психотерапією, але не сповіддю. Тим часом люди іноді плутають одне з іншим.

Психотерапія — один із методів боротьби з психічними проблемами та різними видами розладів. Її часто рекомендують у ситуаціях важких переживань, нещасть, із якими людина не може впоратися самостійно. Психотерапія — це консультування. То сама людина має вчитись, як давати собі раду з життям, вчитися мистецтва спілкування й того, як краще розуміти інших.

Сповідь також є рівнянням шляхів, які нам життя поплутало; але її метою є не дослідження світу емоцій чи ран. Точкою відліку завжди є конкретна Особа: Христос, присутній у кожній сповіді. Це зустріч із Ним. «Метою Таїнства покаяння є примирення грішника з Богом», — як нагадує відомий реколекціоніст о.Юзеф Августин. «Позиція каяника» — це повне, безумовне ввірення грішником себе Божому суду, подібно як розп’ятий Син довіряє себе Отцеві.

У сповіді найважливішими є віра і усвідомлення присутності Бога — Того, Хто більший за нас. Бо тільки Він може відпустити гріхи, звільнити. З цієї причини психотерапія ніколи не замінить сповіді. Вона може тільки допомогти — адже сповідь, яка стосується надприродної та духовної сфери, і психотерапія, яка стосується сфери психологічної та емоційної, зовсім не є далекими чи протилежними царинами. Психотерапія і сповідь потрібні одна одній. Тільки треба зберігати їхню відмінність і автономність.

Коли священик відсилає до психолога

— Добре, коли священники скеровують людей до терапевтів, а терапевти — до священників, — каже о.Даріуш Ковальчик SJ. Він вважає, що нині зростає потреба в поєднанні психології з духовністю. Бо неможливо, щоб людина в якийсь момент психотерапії не почала рухатися до духовності. А терапевт-несвященник не може показати людині дорогу до Бога.

Коли священик повинен відправити пенітента на терапію?

— Наприклад, коли хтось надмірно до себе присікується. Пригадую, сповідав дівчину, яка благала мене про відпущення гріхів, бо це нібито «допоможе їй бути спокійнішою». А їй була потрібна допомога психолога. Подібно і з депресією, яку дедалі частіше називають хворобою ХХІ століття, в сенсі глибокого суму, життєвої меланхолії. Це сумна ознака нашого часу.

Є сповідники, які перебувають у постійному контакті з психіатрами та психологами і часто відсилають пенітентів до них. Але це ще не звична практика серед священників. Тим часом сама по собі сповідь не розв’яже психічних, емоційних чи особистісних проблем. Це непорозуміння, яке створює «релігійний бандаж». Замість побачити, що відбувається в житті, — хтось, наприклад, їде на реколекції. А вони не для розв’язання психологічних проблем. Реколекції — це форма духовної роботи над собою. Їхня мета — не покращити самопочуття, позбутися страху чи депресії, а поглибити наші стосунки з Богом.

Також до психотерапевта часто направляють людей священники, яким сповідаються в гріху аборту. В людині, яка брала участь у вбивстві ненародженої дитини, накопичується безліч емоцій: гнів, жаль, розпач, докори сумління… На думку психотерапевтів, поки людина цього не побачить і не проаналізує обставини, за яких сталося вбивство, — вона не звільниться від почуття провини.

«Хороше» і «погане» почуття провини

Почуття провини відоме кожній людській совісті. Це воно говорить нам про те, що ми зрадили цінності, які сповідуємо. Проте, знову ж таки, є чітка різниця між провиною, з якою людина приходить на сповідь, — і провиною, з якою працює психотерапія.

Психотерапія має зняти тягар, немовби «звільнити» від почуття провини. Сповідь же на почутті провини «ґрунтується». Тому що потрібно мати це відчуття, щоб переживати сокрушення, каяття в серці. « Покаяння за гріхи — це рішення, яке базується на раціональній оцінці, а не на неприємних емоціях, пов’язаних із порушенням заповіді, — пояснює о.Мирослав Пільсняк  у книжці «Любов, дружба, молитва — або все, що має значення». — Жаль за гріхи — це моє внутрішнє рішення, зізнання перед Богом: так, я визнаю ці дії неправильними».

Натомість у психотерапії немає оцінювання поведінки. Хоча, звісно, психотерапевт також знає: якщо, наприклад, хтось займається самоскаліченням, то він робить собі погано. Але психотерапевт не може оцінювати. Для психотерапії найважливіше — відповісти на запитання, чому ця людина діє саме так, а не інакше; чому щось відбувається в її житті, і як це можна змінити.

Тому так важливо розрізняти, де проходить межа між тим, що духовне, — і тим, що пов’язане з психікою.

Священники теж потребують терапії

Психотерапія може бути дуже корисною і для самих священників: як тих, хто має певні проблеми, так і тих, хто хоче грамотніше служити іншим. Дедалі частіше священники відвідують різноманітні терапії. Приходять із різними проблемами: сумнівами щодо свого покликання, емоційними пастками, внутрішніми кризами, труднощами у спілкуванні з людьми.

Психологи зізнаються, що з усіх соціальних груп священникам найважче вирішити пройти терапію, звернутися по допомогу. Вони звикли бути тими, хто щодня сам  надає цю допомогу, начебто наперед підготовлені самі вирішувати свої проблеми. Але це зовсім не так — зокрема тому терапевти і священники-психологи наголошують на необхідності «демістифікації» психотерапії. Бо вона абсолютно точно не призначена для психічно хворих людей: психотерапія допомагає при поведінкових та емоційних розладах, різних кризах. Зазвичай на терапію приходять свідомі, розумні люди, які хочуть щось змінити у своєму житті. На терапію ходити не соромно, бо як той, хто не вивчав психологію, знатиме, як давати раду з конкретними проблемами?

Незалежно від емоцій

— Скільки разів у житті ви сповідалися? — запитав на початку Великого Посту один священник. Запала тиша. Бо насправді ніхто такої статистики не веде. Також і цим сповідь відрізняється від психотерапії: ми сповідаємося невпинно, протягом років. У християнстві ж, як наголошують священники, найголовніше — не полишати цю практику, не відкладати сповіді до особливих випадків, таких як вінчання, Свята чи Меса за покійних. Варто пам’ятати, що «нормальним» станом для християнина є стан освячувальної благодаті, який дає постійну можливість причащатися.

Сповідь — це духовне зцілення, яке сягає глибше, ніж сама психіка, і відрізняється від психотерапії, хоча полегшення може здатися схожим. Благодать діє незалежно від людського досвіду і доброго чи поганого здоров’я.

— Пенітент, який щиро висповідався, переживає благодать примирення з Богом, навіть коли має душевний неспокій або спокуси в емоційній сфері, — пояснює о.Юзеф Августин. — Тому що Бог більший за наші почуття й переживання. Таїнство покаяння є однією з великих таємниць віри, яку важко зрозуміти з людського погляду, але без якої важко потрапити до Неба.

Переклад CREDO за матеріалами: Мілена Кіндзюк, Niedziela