Папа Франциск перебуває в лікарні, а тому в останню середу лютого не було загальної аудієнції. Однак опівдні пресслужба Святого Престолу поширила текст його катехизи.
Нагадаємо, що з нагоди Ювілейного 2025 року Папа започаткував цикл «Ісус Христос — наша надія», перша частина якого присвячена дитинству Ісуса. Vatican News пропонує переклад цієї катехизи.
Сьогодні споглядаємо красу «Ісуса Христа, нашої надії» (1Тим 1,1) у таїнстві Його жертвування в храмі.
У розповідях про дитинство Ісуса святий євангеліст Лука показує нам слухняність Марії та Йосифа перед Господнім Законом і всіма його приписами. Загалом беручи, в Ізраїлі не було обов’язку приносити дитину до Храму; але ті, хто жив у слуханні Господнього слова і бажав втілювати його, вважали це цінною практикою. Так вчинила Анна, мати пророка Самуїла, яка була неплідною: Бог вислухав її молитву і вона, народивши сина, привела його до храму й назавжди пожертвувала Господу (пор. 1Сам 1,24‑28).
Отож, святий Лука розповідає про перший акт боговшанування Ісуса, здійснений у святому місті Єрусалимі, яке стане метою всього Його мандрівного служіння, починаючи з тієї хвилини, коли Він прийме непохитне рішення йти до нього (пор. Лк 9,51), прямуючи назустріч сповненню своєї місії.
Марія і Йосиф не обмежуються тим, щоб прищепити Ісуса в історію сім’ї, народу, завіту з Господом Богом. Вони дбають про Його виховання і зростання, вводять Його в атмосферу віри і побожності. І самі поступово зростають у розумінні покликання, яке значно їх перевищує.
У храмі, який є «домом молитви» (Лк 19,46), Святий Дух вдихає, промовляє до серця старця: Симеона — представника святого Божого народу, приготованого в очікуванні й надії, який плекає прагнення сповнення обітниць, даних Богом Ізраїлеві через пророків. Симеон відчуває в храмі присутність Господнього Помазаника; він бачить світло, що сяє серед народів, занурених «у темряву» (пор. Іс 9,1), і виходить назустріч тій дитині, яка, за пророцтвом Ісаї, «народилася для нас», є сином, «нам даним», «Князем миру» (Іс 9,5). Симеон обіймає цю дитину, яка, маленька і безпорадна, спочиває на його руках; але насправді це він знаходить розраду і повноту свого існування, пригорнувши її до себе. Він виражає це у пісні, сповненій зворушливої вдячності, яка в Церкві стала молитвою наприкінці дня: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду — Ізраїля» (Лк 2, 29‑32).
Симеон оспівує радість того, хто побачив, розпізнав і може передати іншим зустріч зі Спасителем Ізраїля та народів. Він є свідком віри, яку отримує як дар і передає іншим; він є свідком надії, яка не розчаровує; він є свідком Божої любові, яка наповнює серце людини радістю і миром. Сповнений цієї духовної втіхи, старець Симеон вбачає у смерті не кінець, а сповнення, повноту; він чекає її як «сестру», що не знищує, а вводить у справжнє життя, передсмак якого він вже отримав і в яке вірить.
Того дня Симеон — не єдиний, хто побачив спасіння, що втілилося в Дитятку Ісусі. Те ж саме відбувається і з Анною, жінкою, якій більше вісімдесяти років, вдовою, що повністю пртсвятила себе служінню в храмі та молитві. Побачивши дитину, Анна прославляє Ізраїлевого Бога, який саме в цій дитині відкупив свій народ, і розповідає про це іншим, великодушно поширюючи пророче слово. Пісня відкуплення двох похилих віком, таким чином, дає початок звіщення Ювілею для всього народу і всього світу. У єрусалимському Храмі наново запалюється надія в серцях — бо до нього увійшов Христос, наша надія.
Дорогі браття й сестри, наслідуймо і ми Симеона й Анну, цих «паломників надії», які мають ясні очі, здатні бачити поза тим, що видиме, які вміють розпізнати присутність Бога в малому, які вміють із радістю зустрічати Божі відвідини і запалювати надію в серцях своїх братів і сестер.
фінансово.
Щиро дякуємо!
