Лише на світанку сучасної епохи, яка у масовій свідомості ознаменувала піднесення розуму та прогресу, гординя перестала бути «головним» смертним гріхом, хоча у християнському вжитку вона давно вважалася саме такою.
Фактично, саму ідею гріха як тяжкої образи Всемогутнього Бога на практиці замінили провиною за образу інших, особливо бідних і маргіналізованих. Авжеж, якщо Бога немає, а божественне усунули, щоб звільнити місце для еволюції, як хтось може Його образити?
Як далеко ми відійшли від епохи Августина й Аквіната! Направду, значною мірою зникла ціла традиція, закорінена як у розумі, так і в Об’явленні. Що залишилося? Більш-менш вільне втілення егоцентричного «я». Навряд чи цього достатньо для цілісного або стабільного соціального порядку, чи не так?
Але навіть якщо у теологічному сенсі це слово більше нічого не означає, це навряд чи спростовує той факт, що більшість людей майже завжди вважає прояви гордині моральним недоліком. Чому так? Чому вигляд пихатої людини, переповненої відчуттям власної важливості, викликає глузування — а то й осуд? Якщо Бога немає, то чому має значення те, що хтось відмовляється упокоритися в Його очах?
Можливо, варто уважно поглянути на гординю з точки зору чутливості минулих часів, і запитати себе: чому наші предки так мало її шанували? Чому збереглося відчуття, що загалом було би краще, якби людина не була надміру гордою? Іншими словами, чому більшість людей, включно з тими, які справді підвладні гордині, воліє такими не називатися? Чому горді й зарозумілі так часто приймають протилежну гордині поставу — поставу смирення, хоча всі розуміють, що це не більше, ніж просто поза? Чому прихильники гріха вважають за необхідне віддавати належне чесноті? Вільям Лоу, автор книги «Серйозний заклик до благочестивого та святого життя», писав: «Немає більшої ознаки гордині, ніж вважати себе достатньо скромним».
Насправді більшість людей воліли би, щоб їх вважали скромними, смиренними й невибагливими. То що ж таке гординя? Чому люди так часто докладають зусиль, щоб відвернути від неї увагу, ніби горді та пихаті можуть сховатися десь у куточку; або шукають притулок у лицемірстві, уподібнюючись до акторів, які грають роль на сцені?
«Вони горді своєю скромністю; горді тим, що вони не горді», — зазначає Роберт Бертон у своїй «Анатомії меланхолії». О, як це, мабуть, подобається дияволу, який першим занепав через надмірне відчуття власної важливості, а тепер хоче втягнути всіх нас у ту саму провальну справу. Англійський письменник Роберт Сауті у вірші «Прогулянка диявола» влучно назвав улюбленим гріхом диявола «гординю, яка імітує смиренність».
Звісно, в гордині немає нічого приємного. Врешті-решт все зводиться до зацикленні на власному «я» та відкиданні всіх інших, що ніяк не назвати привабливою рисою.
Яку ціну за це змушені платити інші? Тут діє неявна логіка: коли хтось наважується стати нам на заваді, його, ймовірно, доведеться усунути. Звучить знайомо? Хіба не на цьому ґрунтувалася філософія Третього райху, внаслідок чого значна частина європейського єврейства просто зникла?
Це повертає нас до Бога. Бо якщо немає Бога, проти якого гординя веде свій наступ, на якій підставі ми маємо заперечувати егоцентризм свого «я»? Зніміть з гріха остаточні санкції, і що у вас залишиться? На чиєму боці ви тоді опинитеся? Це ж очевидно! Ви на боці того, хто першим впав, «гордого ангела», як називає його святий Августин, «що відвернувся від Бога до себе, не бажаючи бути підданим, а радіти, як тиран, маючи власних підданих». Того, хто через свою відмову слухатися, і таким чином щасливо жити з Богом на небесах, тепер панує у стражданнях серед вічного вогню пекла.
«Погибелі передує гординя, | падінню ж – бундючний дух» (Прип 16,18). У цьому полягає падіння, — чи то ангелів, чи людей, — у гріху непокори, коли творіння замінює собою Творця. А оскільки творіння передбачає щось, що з’являється з нічого, з цього випливає, що ми завдячуємо Богові всім, особливо ж існуванням, якого ніхто з нас ніколи не міг би сам собі дати.
«Чи знаєш ти, дочко, хто ти і хто Я? — запитав Бог у святої Катерини Сієнської. — Якщо ти знаєш ці дві речі, то блаженство у своїх руках. Ти — та, кого немає, а Я — Той, Хто Є».
Віддяка послухом за такий дар навряд чи така вже велика жертва. І це підкреслює особливе жахіття гріха, адже його так легко було уникнути. Я маю на увазі, що плід не був поганий сам собою — лише тією мірою, що Бог заборонив Адаму та Єві його їсти.
Чому Бог це зробив? Щоб прищепити чесноту послуху як чинний принцип для істот, створених на Його образ і подобу. Сама та чеснота, додає Августин, є, так би мовити, матір’ю і хранителькою всіх чеснот. Якщо послух — це найочевидніший і найвідповідніший обов’язок істоти, чому б не утриматися від спокуси забороненого плоду на знак чогось приємнішого, ніж просто обов’язок? Зрештою, поблизу не бракувало смачних фруктів, які можна їсти.
Переклад CREDO за: Реґіс Мартін, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
