Сила непохитного наміру

Поговорімо про вічне. Про корупцію.

Мексиканський індіанець, маг Дон Хуан, який відкрив для письменника Карлоса Кастанеди поняття «непохитного наміру», міг би тішитися, дивлячись на нас, громадян України.

Наш намір не лише непохитний — він вічний. Погодьтеся, ми непохитно й вічно маємо намір зробити наступне: подолати корупцію, провести необхідні реформи та змусити політикум працювати на суспільство. І хоча результат зусиль проглядається не завжди, все ж силу своїх намірів ми демонструємо яскраво, повсюдно й завжди.

Отже, поговорімо про корупцію. Можна сформулювати інакше: про нашу вічну боротьбу з нею. Щоправда, це схоже на відому боротьбу статей (якщо така існує): себто й борються одне з одним, і щось одне одному доводять — а все ж одне без одного жити не можуть.

Я переконана: багаторічний плідний розквіт корупції у країні забезпечується насамперед її ж громадянами. Не лише чиновниками та політиками, а всіма нами, громадянами, населенням.

Звернімося до фольклору: «Не підмастиш — не поїдеш», «Без папірця ти комашка», «Рука руку миє», «Ти начальник — я дурень», включаючи народні примовки на кшталт «Ленін велів ділитися» й філософські сентенції: «Усі беруть. А якщо не беруть — значить, мало запропонував», а також загальнозрозумілі вислови: «врахувати відкат», «дати на лапу», «сунути кому слід» (те саме — «віддячити», й безпосереднє : «Ви ж розумієте, я в боргу не залишуся»).

Корупція, як і монета, має два боки — одержувача хабара та хабародавця. І кожна з дійових осіб називається «хабарник» — граматична будова слова цілком це підтверджує. Адже «хабарник» означає — той, хто має стосунок до хабара. Тобто обидвоє — і одержувач хабара, і хабародавець.

Тому виходить, що боротися з хабарництвом у загальноприйнятий спосіб — марна справа. Доки є той, хто готовий дати на лапу, завжди буде і той, хто готовий брати в лапу.

Причому цікаво зауважити: наша людина, поширюючи навкруг себе вірус хабарництва, при цьому всіляко його засуджує. Себто — і хабар дає, і корупцію кляне. Одночасно.

Розмова в коридорі поліклініки:

— Ви не знаєте, скільки масажист бере?

— Чого саме бере?

— (притишеним голосом) Ну, та грошей.

— А що, він бере гроші?

— Ну ,ви наче з Місяця впали. Ви що, вперше?

— Ні, вже п’ятий сеанс.

— (із круглими очима) І нічого не приносили?!!

— Ні.

— (засуджуючи) Ну, так не можна.

Розмова в коридорі дитячого садочка:

— У них вільних місць для дітей немає. (довірчо) Але якщо підійти до директора не з пустими руками, ну ви мене розумієте…

Йду до директора з пустими руками, пояснюю ситуацію, знаходимо рішення.

Розмова в коридорі паспортного столу:

— Та ви що, вам ні за що не дозволять здати документи на новий паспорт за іншу людину. Лише особисто!

— Чому ж? Я поясню, що мій батько захворів і не може прийти особисто.

— Та ні за що! Хіба що за… самі знаєте, за що (виразно ворушить трьома пальцями, зображуючи гроші).

У паспортному столі все дозволили. Без грошей.

Може, я в іншій країні живу? Чому в коридорах громадських місць наші громадяни пояснюють мені, що «всі беруть» і «всі платять», а заходячи до кабінетів, я бачу зовсім іншу ситуацію?

Звичайно, це окремі випадки. Напевно, зовсім інше становище у бізнесі — там, можливо, справді «не підмастиш — не поїдеш». Але знову ж, чи не є це таким самим суспільним міфом, який чека на те, щоб його розвіяли?

Звісна річ, факти хабарництва є, частина з них розкривається, частина не розкривається, — але я про інше. Ось про цю старанну міфотворчість населення, що насаджує уявлення про те, що ВСІ беруть, що ВСІ платять, що У НАС зовсім не так, як У НИХ, що ВСІ політики лише ділять портфелі, що ВСІ менти — козли і так далі. Звернімо увагу: всюди узагальнення, бажання об’єднати найрізноманітніші явища нашого величезного життя в якусь єдину формулу. Причому формула ця негативна.

Що у результаті? Чи можемо ми, керуючись такою формулою, подолати корупцію?

Та ніколи. А, до речі, МИ й не збираємося самі нічого долати. МИ чекаємо, що це за нас зроблять ВОНИ. Вони — оці самі чиновники, політики, функціонери, які загрузли в корупції, — повинні самі її і подолати. Ви, читачу, в таке вірите?

Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень за період 2007—2009 років про стан корупції в Україні, підготовлений спільно «Менеджмент сістем інтернешнл» і Київським міжнародним інститутом соціології та оприлюднений у ЗМІ, показує, що українці не вірять у бажання керівництва країни подолати корупцію.

Згідно з цими даними, вже 2008 року (порівняно з 2007-м) відбулося різке скорочення — з 21,1% до 7,8% — упевненості в тому, що Кабінет Міністрів прагне подолати корупцію в країні. А в бажання Президента України та його Секретаріату подолати корупцію вірять лише 7,3%, а парламенту — лише 5,7%.

Звичайно, політична воля керівництва може багато в чому допомогти в боротьбі з корупцією. Але, здається, визначає результат такої боротьби політична воля самих громадян країни, громадянського суспільства.

Корупція є серйозною інформацією для роздумів, зокрема — для роздумів про те, в який час вона почала розвиватися так бурхливо й безсоромно. Звісно, підготовчий період доводиться на наше спільне «табірне» минуле — з його усуспільненою мораллю та неможливістю індивідуалізму — і це однаково стосується таборів і піонерських, і концентраційних. Адже коли немає особистої моралі, то немає місця й особистій совісті, — й тоді ти ні за що не відповідаєш особисто. («Якщо немає Бога, то все дозволено.»)

Проте є й інша правда цього ж часу: навіть на початку брежнєвського застою — пам’ятаєте? — не тільки в селах, але і в містах люди залишали відчиненими двері своїх домівок, йдучи до магазину. Не замикали дверей на величезних просторах — і тут, в Україні, і на Далекому Сході. Хіба не було злодіїв? Були, звичайно. Але ось чого не було, то це сьогоднішньої упевненості в тому, що ВСІ крадуть, а якщо не крадуть — значить, поки що не мають можливості.

Табірне дитинство плавно переростає у молодість дев’яностих — необмеженість триває, але тепер уже не за колючим дротом, а на вільній волі. Відбувається стрімке зростання бізнесу й політики з криміналом. Правоохоронні органи однією рукою борються зі свавіллям, а іншою лапою гребуть і від бізнесу, і від політиків, і від «авторитетів». Суспільство в матеріальному плані все сильніше розшаровується, а в моральному — якраз навпаки — знову зрівнюється і дружно живе за спільними «поняттями». Ось і виросло, як на дріжджах, це всемогутнє «ВСІ так роблять», це аморфне тісто, де ми як і раніше рівні — і той, хто бере хабар, і той, хто його дає.

Сьогодні, доки «тісто» як і раніше мовчить, певні кроки робить… Служба безпеки України. Нещодавно в Одесі вона почала «трусити» митницю. Попередньо голова СБУ Валентин Наливайченко звернувся і до влади, і до народу: «Я хочу, щоб нас почули і бізнесмени, і громадяни, які мають стосунок до зовнішньої торгівлі, до пов’язаних із митницею операцій. Ми просимо всіх не платити хабарів і допомогти нам навести лад, передусім серед вартових порядку і працівників митниці. Спецоперація, яка розпочалася сьогодні, триватиме доволі довго і торкнеться не лише СБУ, але й усіх правоохоронних органів, де дійшло до того, що торгують посадами», — сказав голова СБУ.

Із подібним проханням про допомогу до Генеральної прокуратури й Міністерства внутрішніх справ звернулося Міністерство освіти та науки України. Йдеться про порушення при зарахуванні на навчання у 32 вищих учбових закладах і про злочини у сфері службової діяльності. Саме міністерство, вочевидь, уже неспроможне дати раду масовим порушенням. А як же впоратися, коли саме населення підтримує злодіїв?

Це ж мами й тати абітурієнтів «розбестили» своїми хабарами просвітницьку еліту.

Навіщо далеко ходити? Від історії з колишнім народним депутатом Лозинським, оголошеним у розшук, кров стигне. Нагадаю, 16 червня у Голованівському районі Кіровоградської області стався інцидент за участю народного депутата Віктора Лозинського, прокурора Голованівського району Євгена Горбенка, начальника райвідділу міліції Михайла Ковальського та громадянина Валерія Олійника із застосуванням вогнепальної та холодної зброї, унаслідок чого загинув 55-річний Олійник.

Апофеоз: три начальники й один громадянин! Начальники всі живі, а ось громадянин мертвий…

Але ж до цієї трагедії, раніше, були цілі роки безпардонного хамства одних і покірного мовчання інших. Було ж передано в користування Лозинському 26,4 тис. гектарів мисливських угідь, і лише тепер Генпрокуратура повідомляє, що це було зроблено «з грубими порушеннями» закону.

Один захоплює угіддя, другий відгороджує собі окремий вихід до моря, третій загарбує собі заповідний мис Айя — ну, стережіться ж! Рано чи пізно безсловесний народ стане громадянським суспільством — і тоді вам, висловлюючись вашою мовою, ХАНА.