У біблійній книзі Буття чимало загадкових місць, та одне з них, на початку шостої глави, викликає особливо багато питань…
Текст каже: «Як почали ж люди намножуватись на землі, народилися в них дочки, побачили сини Божі людських дочок, що вродливі вони, та й брали їх собі за жінок, хто котру вподобав. І промовив Господь: не перебуватиме Дух Мій у людині назавжди, бо вона також є плоть; нехай віку її буде 120 років. За тих днів на землі були велетні, особливо відтоді, як стали приходити Божі сини до людських дочок, і вони їм народжували: то були сильні, славні від віку люди».
Ця історія наводиться безпосередньо перед розповіддю про Потоп, і стає зрозумілим: тут описано межову ступінь розпусності допотопного людства. Та, власне, що там відбувалося, так і лишається неясним. Хто тут названий синами Божими? У якому сенсі вони брали собі за дружин «дочок людських»? Що таке 120 років: межова тривалість людського життя чи час, що лишився до Потопу? Хто такі «велетні» і яким чином вони стосуються цих загадкових шлюбів? Найважливіше, звісно, розібратися з «синами Божими».
Звернення до Тлумачної Біблії за редакцією Лопухіна буцімто дає нам відповідь на всі питання. Але відповідей чомусь декілька: «Одні, переважно юдейські рабини… бачили тут вказівку на синів вельмож і князів, узагалі вищих та знатних станів, котрі буцімто брали шлюб з дівицями з нижчих верств суспільства… більшість інших іудейських та християнських тлумачів давнини, разом із раціоналістами нового часу, під «синами Божими» розуміють ангелів. Будучи ґрунтовно розвиненою в апокрифічних книгах — Єноха та Ювілеїв і в творах Філона, ця думка у перші століття християнської ери була настільки поширеною, що її поділяло навіть багато отців та вчителів Церкви (Іустин Філософ, Іриней, Афінагор, Климент Александрійський, Тертулліан, Амвросій та ін.)…».
Разом із тим існувала і третя точка зору, яку (щоправда, без особливої аргументації) поділяє і автор Тлумачної Біблії: йдеться про нащадків Сифа, третього сина Адама та Єви, котрі стали брати шлюб з дівчатами з роду Каїна, проклятого братовбивці. І ця думка знаходить серйозну підтримку отців Церкви: її поділяли святі Йоан Злотоустий, Єфрем Сирін, Кирил Єрусалимський та інші. Що стосується 120 років, Тлумачна Біблія бачить в них час, відпущений людству для виправлення. «Велетні» розуміються там як зіпсуті, пропащі люди, оскільки саме їх іменування «нефілім» нагадує єврейське дієслово «нафал» «падати», при цьому їх народження ніяк не пов’язане з цими незаконними шлюбами.
Спрощено кажучи, можна сказати, що існують дві теорії: сини Божі як духи чи Ангели і сини Божі як люди, особливо благочестиві чи особливо могутні. Як же виникли настільки різні тлумачення? Якщо ми звернемося до найбільш ранніх джерел, ми побачимо повну одностайність: під «синами Божими» слід розуміти падших духів. Деякі рукописи грецького перекладу Старого Завіту в цьому місці замість слова «сини» містять слово «ангели», а апокрифічні «Книга Ювілеїв» і «Завіт дванадцяти патріархів» оповідають нам історію падіння ангелів із земними дівчатами. Знаходимо ми її у юдейських письменників елліністичного періоду (Філона Александрійського та Йосифа Флавія) і в ранніх християнських авторів.
Ось що повідомляє Йосиф Флавій: «Нащадки Сифа були упродовж семи поколінь у непохитній вірі, що Господь Бог володар усього існуючого, і були цілковито віддані доброчесності. Тоді ж, з плином часу, вони ухилилися від батьківських звичаїв у бік зла, оскільки вже не мали пошани до Бога і ставитися несправедливо до людей; ту ревність до доброчесності, що її вони виявляли раніше, вони замінили тепер удвічі більшим злом у всіх своїх вчинках. Внаслідок цього Господь почав вороже ставитися до них. Справа в тому, що чимало ангелів почали знатися з жінками і від цього пішло покоління людей гордовитих, які покладалися на свою фізичну силу і тому зневажали все добре». Звернімо увагу, що Флавій також говорить тут про нащадків Сифа, але «синами Божими» є зовсім не вони. За такого підходу 120 років — це максимальна тривалість людського життя, а велетні — діти, народжені від подібних шлюбів.
Християнський апологет мученик Іустин Філософ у своїй «Другій апології» пише: «Бог, Який створив увесь світ, підкорив земне людині й влаштував небесні світила для зростання плодів і для здійснення перемін часу, встановивши їм Божественний закон (що, вочевидь, Він зробив для людей), довіривши піклуватися про людей та піднебесне поставленим на це ангелам. Але ангели порушили це призначення: вони дійшли до того, що зійшлися з жінками, і народили синів, так званих демонів: а тоді, нарешті, поневолили людський рід, почасти за допомогою чародійних писань, частково за допомогою страхів та страждань, що їх вони завдавали, а то й через навчання жертвоприношенням, кадінням та узливанням, що їх самі стали потребувати, уярмившись пристрастям та хтивості; і вони посіяли між людьми вбивства, війни, перелюби, розпусту і всіляке зло. Тому і поети, і міфологи, не знаючи, що все, ними описане, робили з чоловіками та жінками, містами та народами, ангели та народжені від них демони, приписали це самому Богові та синам народженим, мов від сім’я Його».
Подібне кажуть й інші ранньохристиянські письменники, наприклад, святі Афінагор та Климент Александрійський, і деякі юдейські автори. Але вже в середині ІІ століття н.е., як повідомляє Талмуд, юдейський мудрець Шимон бар Йохай не просто наполягав на тому, що тут маються на увазі сини могутніх людей, але й прокляв тих, хто і справді вважав їх синами Бога, оскільки це звучало богохульно. Мабуть, у ті часи християнська віра в Ісуса як Сина Божого примушувала ставитися до подібного роду уривків з особливою підозрою. Частково про це свідчить «Діалог з Трифоном юдеєм» мученика Іустина Філософа. Хоча це місце з книги Буття і не згадується там прямо, але Трифон докоряє Іустину тим, що в його богослов’ї ангели згрішили і відпали від Бога, а для самого Іустина таке уявлення про ангелів тісно пов’язане з вірою в Христа як Сина Божого.
Звідки ж взялося пояснення, що синами Божими називаються тут нащадки Сифа, третього сина Адама та Єва? Його запропонував маловідомий християнський автор ІІ століття Юлій Африкан, і певний час воно залишалося не надто популярним. Але потім з ним погодився Кирило Єрусалимський, якому випало вступити в суперечку з імператором Юліаном Відступником, котрий відроджував язичництво. Імовірно, імператор-язичник посилався саме на це місце як на свідчення, що «синів Божих» і без Христа було досить, і Кирило таке тлумачення рішуче спростував на користь версії Африкана.
Ми знаємо її, передусім, з 22-ої «Бесіди на Буття» св. Йоана Злотоустого, де він із притаманною йому емоційністю сперечається з неназваними опонентами: «слід ретельно дослідити це місце і спростувати марнослів’я тих, котрі про все говорять необдумано… аби ви простодушно не слухали тих, котрі виголошують хульні промови і зважуються говорити на свою голову. Вони кажуть, нібито це сказано не про людей, але про ангелів; їх буцімто Писання назвало синами Божими. Але, по-перше, нехай вони покажуть, де ангелів названо синами Божими… чи не безумно казати, мовляв, ангели прихилилися до життя з жінками й безтілесна природа принизилася до того, що зійшлася з тілами?.. Ми вже раніше сказали вам, що Писання має звичай і людей називати синами Божими. Оскільки вони вели рід свій від Сифа і від сина його, названого Єносом («тоді, каже Писання, почали були закликати ім’я Господнє»), то його подальших нащадків у божественному Писанні названо синами Божими, тому що вони досі наслідували чесноти предків; а синами людськими названо тих, хто народився до Сифа, від Каїна, і від нього веде свій рід».
Здавалося б, коли йдеться лише про те, що нащадки Сифа стали брати собі за дружин дівчат з нащадків Каїна, що особливого в такій поведінці, чому вона має наводитися як приклад нечестя? Златоуст пояснює: «вони захотіли цього не з бажання дітонародження, але з непомірної хтивості… краса обличчя була для них причиною блуду та нестримності». У відповідності до цього 120 років трактуються як період, на який було відкладене покарання, а велетні — просто як могутні люди, жодного прямого зв’язку між цими шлюбами та їх народженням Золотоустий не наводить.
То що ж насправді означає цей текст? Відповідь значною мірою залежить від уточнюючого запитання: для кого саме? Якщо говорити про те, що початково хотів сказати автор і що побачили в тексті його сучасники, вочевидь, картина буде цілком однозначною. Усі відомі нам апокрифічні, найдавніші юдейські та християнські джерела однозначно бачать тут вказівку на шлюби між павшими духами та земними дівчатами, інша можливість навіть не розглядалася. До того ж уже святий Іустин Філософ пов’язав це оповідання із розповсюдженими серед язичницьких народів міфами про шлюби богів і смертних. Уявлення про ці шлюби, що від них народжуються великі царі та герої (велетні), справді були широко розповсюджені у давньому світі: саме так міфи описували походження, наприклад, Гільгамеша, Геракла, Енея, Ромула та Рема. Для царя тих часів було цілком звичайним заявити про своє неземне походження як про доказ свого права на владу.
Та хіба можуть демони брати шлюб із земними жінками? Тут можна пригадати, що в Біблії язичницькі культи постійно порівнюються з блудом, з порушенням вірності Єдиному Богу. Утім, тут навіть не знадобиться надто багато алегоричних розумінь — ми чудово знаємо з Біблії та інших близькосхідних текстів про храмових блудниць та різні культи родючості. Язичницька релігія такого типу нерозривно пов’язана з оргіями, учасники яких не просто задовольняли свою хіть, але справді думали, що беруть шлюби з божествами, котрих вони вшановують. Ті ж Ромул і Рем, засновники Риму, народилися, згідно з переданням, від шлюбу бога війни Марса та жриці-весталки. І перші читачі чи слухачі книги Буття бачили приклади подібних «шлюбів» серед навколишніх народів, а часом таке траплялося й серед самих ізраїльтян.
Але минули століття, подібні культи й міфи пішли в далеке минуле, проте з’явилося досить детальне вчення про Ангелів і демонів як безплотних духів. Тепер попереднє розуміння загадкового епізоду з шостої глави Буття виглядало суперечливим, та й, мабуть, небезпечним: як це дівчата виходили заміж за ангелів?! Юдейським та християнським богословам просто необхідно було запропонувати нове пояснення. Так з’явилися інші пояснення: юдеї, переважно, воліли говорити про «синів Божих» як про правителів та могутніх людей, християни — як про доброчесних нащадків Сифа. Відтоді як з’явилися ці тлумачення, загалом, не було запропоновано ніяких нових гіпотез та аргументів, і досі біблеїсти повторюють приблизно ті ж докази на користь однієї з теорій.
Яке ж тлумачення можна вважати правильним? Відповідь залежить від відповіді на запитання: для якої аудиторії? Далеко не завжди можна говорити про єдине значення, яке раз і назавжди дано для того чи іншого біблійного тексту. Ми можемо зі значною мірою впевненості стверджувати, що автором і першими слухачами й читачами він розумівся так і так, але це розуміння почасти було зумовлене їх картиною світу, яка відтоді неабияк змінилася. Інакші часи, інакші завдання можуть приводити тлумачів до дещо інших рішень, які будуть необхідні в новому контексті. Саме так зазвичай автори Нового Завіту і цитують Старий Завіт, розуміючи ті самі слова в дещо іншому значенні й пов’язуючи давні пророцтва безпосередньо з євангельською історією.
Сьогодні нам може видатися це дивним, але таке поступове розкриття сенсу в історії теж можна вважати частиною Божого задуму. Біблія є книгою Церкви не в тому розумінні, що Церква замкнула її на ключ і нікого до неї не підпускає. Ця книга живе у Церкві, розкривається в ній, отримує в ній нове й глибше осмислення під дією того ж Святого Духа, Який колись надихав людей, що написали цей текст.
Андрій Десницький Отрок.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
