12 серпня 2011 року на сайті УНІАНу з’явилося повідомлення, у якому була розглянута позиція пана Олега Хрипуна, судді Вищого господарського суду, щодо ставлення церков до судових процесів.
Суддя Хрипун твердить, що церковні провідники своїми недоречними заявами розбурхують емоції населення на шкоду судової гілки влади. Він також наполягає, що відповідно до 35-ї статті Конституції України Церкви та релігійні організації жодним чином не повинні втручатися в судові процедури.
Це серйозні закиди, над якими слід поміркувати.
Почну з другого твердження.
Церкви мають свою судову структуру, цілком відмінну від державної. Тому вони усвідомлюють важливість судової структури в житті церковної спільноти. Проте Церкви в Україні не мають жодного офіційного стосунку до державної юриспруденції, не мають вищих навчальних закладів, які б готували та виховували працівників судової системи для Української держави і жодним чином не мають стосунку до призначення їх на суддівські чи інші пости.
Отже, Церкви не можуть бути порушниками 35-ї статті. Повну відповідальність за якість роботи суддів та їхніх співпрацівників несуть ті, хто їх готує, виховує та призначає.
Що ж до першого закиду, то загальновідомим є факт браку довір’я населення до судової гілки влади. Це добре розуміють представники законодавчої та виконавчої гілок державної влади.
Свідченням цього є, зокрема, те, що про реформу судової системи в Україні говорять у стінах Верховної Ради, про необхідність її проведення у своїй інавгураційній промові говорив президент України Віктор Янукович. Він, зокрема, у серпні цього року виявив своє незадоволення перебігом цієї реформи.
То ж чи можна заявляти, що церкви винні у формуванні ставлення загалу до суддів та їхньої роботи?
Якщо народ має таку недовіру до судочинства, то очевидно, в цьому винні самі судді.
Церкви, тобто вище і нижче духовенство, а радше вся віруюча в Бога спільнота, дуже зацікавлена в тому, щоб судова гілка влади бездоганно виконувала свої завдання. Без судочинства, об’єктивність якого не викликає сумнівів, немислимим є лад у суспільстві, – лад, який передбачає абсолютну, наскільки це по-людськи можливе, справедливість.
Суддя повинен бути свідомим своєї відповідальності перед Богом (дивись перші слова Конституції України), народом та державою, від імені якої він виносить свій вирок.
Досвідчені громадяни, особливо якщо вони є віруючими людьми та обізнані з Біблією, розуміють, як важко суддям належно виконувати своє покликання. Бо судді часто наражаються на спокуси брати хабарі або сліпо і некритично виконувати вказівки «згори».
Цар Давид, описуючи праведну людину, підкреслює як одну із її прикмет те, що така особа «на безвинного підкупу не приймає» ( Пс. 14, 5).
Його нащадок Йосафат багато десятиліть згодом, проводячи реформу судової системи, напоумляв суддів: «Дивіться, що ви робите: ви бо чините суд не для людей, а для Господа, і він при вас, коли ви судите.
Нехай, отже, буде на вас страх Господній: дійте обережно, бо в Господа Бога нашого нема неправди, ні сторонничости, ані підкупства» (ІІ Хр. 19, 6 – 7).
Доречно згадати і загальновідому подію, коли римський можновладець Пилат, злякавшись, що може втратити своє становище, засудив на смерть цілком невинну людину.
За даними сучасних соціологічних опитувань, в народі панує переконання, що представники деяких професії не можуть чесно виконувати своїх обов’язків, серед них одне з перших місць посідають судді. Таке загальне переконання могло зродитися лише на підставі гірких досвідів.
Однак повернімося до вищеподаних цитат Святого Письма: у них йдеться про те, що суддя може бути нечесним, але аж ніяк не про те, що він повинен бути нечесним. На основі всього сказаного можна зробити висновок, що ситуацію, яку хоче виправити законодавча чи виконавча влада, здатні вилікувати тільки самі судді.
Твердження, що народ чи предстоятелі Церков спричинили актуальну ситуацію, не мають достатньої підстави, такі закиди поширюють хіба що для того, щоб переорієнтувати увагу від справжніх винуватців.
Наприкінці цих роздумів слід поставити собі запитання, чи може народ щось зробити, щоби виправити ситуацію.
Нарікання та брак довір’я – це неефективні способи для змін. Не допоможе і заперечування дійсності.
Батьки, вчителі, душпастирі повинні спокійно і безпристрасно пригадувати усім, хто задіяний в судових справах, про їхню відповідальність перед Богом та народом, а також випрошувати у Господа для тих, хто має чинити правосуддя, сили духу протистояти спокусам.
Блаженніший Любомир (Гузар), Українська правда
фінансово.
Щиро дякуємо!
