Отець Андрій Камінський з Ордену Проповідників уже 27 років служить священиком. Значну частину життя він провів в Україні, працюючи для українських католиків.
З 9 по 11 грудня о. Андрій провів парафіяльні реколекції у санктуарії Божого Милосердя у Вінниці, а 12 грудня – день зосередження для духовенства та богопосвячених осіб Вінницького деканату РКЦ.
Вінницьким парафіянам священик розповідав про покликання Мойсея, а CREDO розказав про своє покликання.
Коли я був на другому курсі інституту, почав замислюватися про своє подальше життя. Я розумів, що хочу мати віруючу сім’ю, в якій міг би проповідувати Христа. З часом дійшов до думки, що це необов’язково має бути сім’я як така – це може бути орден; і одразу ж подумав про домініканців. Мій батько багато про них говорив. Часто розповідав, що наприкінці війни німці забрали храм, монастир, але зрештою віддали маленьку капличку біля монастиря, тож домініканці змогли повернутись. І мій дідусь прийняв їх до себе. Деякий час брати-проповідники жили у нас удома.
Мій дідусь дуже хотів, щоб один із його синів став домініканцем. Але доля склалася так, що жоден із синів не став монахом, проте онук вирішив піти до братів-домініканців.
Напевно велику роль зіграв мій перший священик – той, який допоміг мені прийняти Перше Причастя… Під час навчання в семінарії зустрів іншого священика, який справив на мене наступне велике враження, допоміг знайти «своє місце». Вже як орденському священикові мені сильно допомогали мої брати, які не були священиками. Що мене в них вразило – це їхнє «до кінця віддати Господу»… Потім ще були інші зустрічі зі священиками, які мені багато в чому допомогали. То були літні люди: о.Існард, о.Калікст, о.Йоан, о.Зигмунд – пастирі, чиє життя було для мене дуже важливе.
Священство – це моє місце . Звичайно, не завжди все чудово, інколи трапляються кризи. Але я просто серцем відчуваю, що це «моє». Розумію, що це покликання саме по собі становить мою життєву нагороду, бо я можу щодня допомагати людям, які цього потребують.
" Господь мені сказав: «Сам ти нічого не зробиш, проте якщо Я буду з тобою – ти зможеш»
Доки я не склав довічні обітниці – дуже переймався, чи витримаю, чи не сподобається мені з часом якась дівчина. Ці переживання були надзвичайно сильні. В мені тривала велика внутрішня боротьба. І коли ця боротьба дійшла до критичної точки, Господь мені сказав: «Сам ти нічого не зробиш, проте якщо Я буду з тобою – ти зможеш». Це був внутрішній голос, до якого я тоді прислухався. Тепер я в цьому вже впевнився. Звичайно, бувають сумніви, питання та спокуси, – але це лише питання, а не рішення покинути священство.
Католики України та Польщі дуже відрізняються. Більшість українців не виховуються у католицьких сім’ях, і перед ними стоїть вибір: наприклад, залишитись запеклим атеїстом чи піти шляхом віри. Натомість у Польщі велика частина населення вже приходить на світ у віруючих родинах, і такі люди навіть не бачать потреби щось вирішувати. Вони вважають: якщо тато з мамою ходили до церкви, значить, вони теж мають так робити. Чимало поляків пропускають у своєму житті дуже важливий момент: коли вони свідомо вирішують бути віруючими.
Також дуже відрізняються парафіяльні спільноти. В Україні парафія – це немовби сім’я. А в Польщі люди можуть сьогодні піти до одного храму, завтра – до іншого. Вони не знають один одного.
" В житті інколи буває важко, але ніколи настільки, щоб я сказав: «Ну все, досить»
Бути католиком у Ялті – нелегко. Курортний статус міста впливає на життя всіх його мешканців. Ритм життя дещо інший. Протягом року людям немає де заробити грошей. Переважно влітку всі здають своє житло туристам, а самі живуть деінде, навіть на дачі. Тому по неділях улітку вони не завжди бувають на Месі. Також, думаю, на молодь сильно впливає те, що вони бачать, як багаті люди приїжджають і розкидаються грошима. Для них це велика спокуса.
Постійний контакт із людьми інколи втомлює. Але я відпочину і знову працюватиму для Бога. Я навіть більше люблю індивідуальні розмови, ніж багатолюдні. В житті інколи буває важко, але ніколи настільки, щоб я сказав: «Ну все, досить».
Довідка
о.Андрій Камінський ОР – настоятель Дому домініканців у Ялті.
Народився в Польщі. Має українські корені – прабабуся була українкою.
1984 року був висвячений на священика.
Вперше в Україну о.Андрій приїхав 1997 року. Вісім років був Генеральним вікарієм домініканців у Росії та Україні. Був ректором Інституту св.Томи Аквінського та директором видавництва «Кайрос». Потім повернувся до Польщі, але три роки тому знову приїхав в Україну, після чого два роки служив у Чорткові на Тернопільщині, рік у Києві, і вже три місяці працює в Ялті.