Відомий український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінкської групи, політв’язень, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету – і просто Людина, слово якої має велику вагу. Активний суспільно-релігійний діяч, Мирослав Маринович, вболівав і продовжує вболівати за майбутнє свого народу. Сповнений вірою та терпеливістю, шукає ті, здавалося б, прості істини для подолання, спричинених суспільству загалом і людині зокрема, наслідків минулого.
– Пане Мирославе, як Ви вважаєте, порівнюючи суспільство радянських часів та часів Незалежної України, чи преобразилось воно? Якою є його душа сьогодні?
– Це цікаве питання, бо водночас передбачає і позитивну, і негативну відповідь. Наше суспільство справді переобразилося, почало жити в свободі. І я бачу по молодих людях, що це вже зовсім інше покоління. Покоління, яке не боїться виступити на зустрічах, не боїться висловити свою незгоду з лектором, доповідачем. Це було немислимо в час моєї юності. Помаранчева революція показала, що саме суспільство веде перед, що воно готове жити в інших обставинах, в порівнянні з нашою політичною елітою, яка пасе задніх. А суспільство міняється швидкими темпами і знову ж таки воно адаптується до нинішнього світу. Так що це позитивні речі. З іншого боку, за цим позитивом стоїть негатив: суспільство в деяких вимірах дуже сильно деградувало. Мені пригадується кінцівка 80-х років і людські надії, що зміниться система, і ми будемо жити мудріше. Натомість, маємо страшну деградацію духу в багатьох вимірах. Скажімо: корупція, невміння жити моральним життям, тлумачення всього морального як програшного – це виразні ознаки деградації людського духу і людини як такої. Це – велика антропологічна проблема.
– Чи сучасна молодь є більш свідомою своєї місії?
– Ні, я б так не сказав. Вона є вільнішою. Вона має більше ступенів свободи у питанні вибору свого шляху. Але вона не є більше свідома. Наша сучасна молодь сьогодні вважає (я знову гіперболізую, узагальнюю), що вона може збудувати свою хатку скраю, і жити своїм власним життям, знайти особистий добробут, своє щастя, не звертаючи увагу на щастя інших. Моє покоління було змушене жити заради суспільного блага, так як розуміло його комуністичне суспільство, і жертвувати заради цього особистим. Нинішній час впадає в іншу екстрему: жити тільки особистим, забуваючи про суспільне благо. Ми мусимо пройти ту амплітуду шарахання з однієї крайності в іншу і зупинитися в якійсь «золотій середині». А саме: будувати своє щастя так, щоб добре було всім довкола. Не всупереч інтересам оточення, а так, щоб було добре всім. Отже, це і є, власне, відчуття місії, яке я б хотів, щоби набула молодь.
– Сучасна людина переживає більш духовну кризу, аніж економічну. І коли вона психічно подавлена, шукає найкращий метод забуття… а ним на сьогодні безперечно є віртуальність. На що сподіватися далі? Чого очікувати?
– Маєте абсолютну рацію про взаємозалежність нинішньої фінансової і духовної кризи. Я читав дослідників, які говорили про те, що, власне кажучи, головною причиною нинішньої фінансової кризи є не фінанси, а дух. Якщо людський дух хворий, то і політика буде хворою, і економіка, і фінанси. Отже, лікуймо свій дух! Звідси виходить все. Так як колись марксисти вчили, що все випливає з економіки: гроші-товар-гроші, то сьогодні ми повертаємося до правильної моделі світу, коли відповідальним за усі кризові явища суспільства є людський дух.
Є різні форми втечі. А цей віртуальний світ, безперечно, є одним з головних способів. Але що мене в цьому вражає. Якось у дискусії з одним хлопцем, той сказав, що Інтернет – це поле, яке виробляє в людини почуття свободи, це стихія свободи. Я погоджуюсь, але лише до певної міри. Тому що, звичайно, можна сісти за комп’ютер і вступити у форум обговорення різних тем, явищ, понять, вільно себе почувати. Таких можливостей моє покоління просто не знало. Колись КГБ проводило дослідження і перевіряло, чи ті документи Української Гельсінської групи, знайдені у мене, дійсно були надруковані на моїй друкарській машинці. Цей світ вже відійшов. Але чи є це більший рівень свободи? Свобода це – відповідальність. Не можна собі уявити свободи без відповідальності. Якщо це так, тоді це – свобода раба, який звільнився, пута впали, він відчув, що руки в нього вільні. Тоді що він робить? Хапає, передовсім, камінь і жбурляє ним у свого кривдника. Ось так приблизно себе веде молодь, сидячи за комп’ютером: входить в якийсь форум і, ховаючись за лого, починає виливати увесь бруд своєї душі. І тому цей віртуальний, анонімний світ для неї дуже комфотний. Але він теж вимагає відповідальності. Без відповідальності людина далі буде рабом.
– Як Ви вважаєте, чи нинішня криза є наслідком занедбання та хибного підходу до розв’язання проблем минулого?
– Цим питанням Ви зачепили величезний пласт проблем. Безсумніву, це так. І почати я б хотів з того, що ХХ століття мало два тоталітаризми, принаймні найголовніші: нациський і комуністичний. Нациський був засуджений, і усе людство знає, в чому полягають його злочини. Але залишився інший тоталітаризм, який заховався під знаменом переможця. А саме – комуністичний. Людство раптом забуло, що Друга світова війна почалася з танго, в якому танцювали двоє: Гітлер і Сталін. І танго було не менш криваве, ніж суто нациське. Тому ми зараз повинні вирішити: Гулаг, Соловки, Голодомор – менш криваві і страшні, ніж злочини нацизму? І героїзація Сталіна є причиною того, що ми і досі не можемо зрозуміти природу гріха комунізму. Ці питання змушують нас зрозуміти, що нинішні геополітичні проблеми, скажімо, стосунки України з Росією, нинішні проблеми світу з Росією – це наслідок неосмисленої історії, забутих злочинів комунізму.
Хтось може сказати, що за комунізму не було лише погано, а й було багато доброго. А хіба за нацизму не було нічого доброго? А як нацизм підняв економіку. Прочитайте «Три товариші» Е.-М. Ремарка. Ви побачите, жахливу суспільну ситуацію, де є знецінення німецької марки, щогодини – оголошення нового курсу, це – тотальний розклад держави. Приходять фашисти, і держава скріплюється, розвивається, це стає потужною, криза минула, кризу подолано. Те саме, що і в Радянському Союзі: героїка нового будівництва тощо. Але ми вже звично вважаємо: там – це тотально чорна пляма, а комунізм – були звичайно чорні сторінки, але було і багато доброго. Отже з цього ми повинні виплутатися, не заперечуючи ні героїзму, ні людських жертв. Бо кров не можна забувати. Можна простити, але не забути.
– Чи не є одним з таких наслідків те, що суспільство перестає генерувати нові ідеї?
– Цей висновок був би несправедливим, якби я погодився з ним. Насправді, я переконаний, що суспільство генерує багато ідей, але цих ідей не чути. Тому що, на жаль, наша політична еліта самоізолювалася від народу, вона насправді не хочу чути жодної свіжої ідеї, окрім тих, які їй приносять безпосередню вигоду. І тому ця еліта не створила належного резонансу для нових ідей. Правильно побудоване суспільство тоді, коли свіжі ідеї мають сформований певний ринок, де взаємодіють. Нормально влаштована держава забезпечує такий ринок. Але в Україні такого ринку нема. Навпаки, зроблено все для того, щоби він не існував. І це велика біда України.
– Один з провідних діячів ОУН – Микола Сціборський у книзі «Націократія» говорить, що потрібно обирати такий режим влади, якого народ потребує у даний момент. Якої системи управління потребує наше суспільство сьогодні?
– Свого часу було таке поняття «просвещенная монархия». Нам потрібно такого освіченого лідерства. Освіченого в тому плані, що диктат більшості нас не врятує. Одна з найбільших проблем демократії це те, що дуже часто більшість хоче тих речей, які насправді для держави є шкідливими. Сьогодні політична еліта стоїть нижче за народ. А повинно бути навпаки: бути вищою, провадити, розуміти, як діють закони суспільства. І відповідно вести народ. В тому сенсі ми повинні мати освічену еліту. Еліту, яка розуміється на проблемах. Але говорячи про освіченість, я не маю на увазі лише знання, а й мудрість. Докторська дисертація з розуміння важливості національного фактору, важливості духовного аристократизму, тобто важливості духу людського як такого – це просто неодмінна умова.
Повторюючи минулу формулу, кажучи «монархія», то маю на увазі наступне. Я дуже побоююся парламентаризму сьогодні. Здавалося б, він має виховати у нас демократизм. Насправді, якщо не готовий дух до парламентаризму, то останній вироджується у корупційну залежність, у клановість. Але зовсім не у демократичне суспільство. Тому, я б хотів, щоб у нас був освічений простір та мудрий лідер. І щоб цей лідер був настільки переконливий, щоб не треба було оголошувати ні диктатуру, в яку я також не вірю, ні тверду руку, як зараз часто говорять. Україні сьогодні потрібна не тверда рука, а мудра голова, яка забезпечить порядок у державі. Бо люди, вимовляючи вислів «тверда рука», насправді мають на увазі не нагайку, а порядок, верховенство закону, права, що кожен знатиме своє місце і відповідатиме за свої прорахунки. Ось цього люди хочуть. Таким чином, люди не хочуть зречення демократії, хоча інколи говорять, що це вона все розвалила. Безлад розвалює нашу державу, але не демократія як така.
– Вашу Монографію «Українська ідея і християнство» критики назвали Книгою перемін. Однією з думок є думка про Християнську Церкву – духовну інстанцію, яка повинна (цитую) “здобутися на радикальну внутрішню трансформацію і цим надати духовну енергію для перетворення всього суспільства”. Митрополит Андрей говорив, що Греко-Католицька Церква буде зруйнована, а згодом відродиться ще більш сильною. Чи Церква, після гонінь і переслідувань, та 20-ти років легального служіння стала тим омріяним Митрополитом п’ємонтом слави кожного вірного?
– Завжди легко сказати: «ні». Немає жодного історичного етапу, на якому можна було впевнено сказати: «так». От ми оглядаємось на епоху Шептицького. Для нас вона славна, оспівана, омріяна. Ми бачимо, які були переваги тої епохи в порівнянні з нашою. Але, коли жити в час Шептицького і поговорити з людьми, напевно і вони б назвали низку явищ, які були негативними, які відрізняли Церкву від ідеалу. Припускаю, що вона ніколи не буде відповідати ідеалові. Тому, що один Господь досконалий. Натомість у Церкви є певний запас міцності, який опертий на мучеництво попередніх років. Є така формула: «Кров мучеників – насіння Церкви». Цей зерновий насіннєвий запас у нашої Церкви є дуже потужний, і він відчувається. А як ми його використаємо – це вже інша річ. Його так сильно відчуваємо радше не ми, як люди з боку. Проте на сьогодні не можу сказати, що я задоволений станом речей. Головна біда в тому, що ми дуже швидко заспокоїлися. На початку без сумніву треба було відновити свої структури, повноцінне буття Церкви. Відновили і заспокоїлися. Десь почали жити таким собі рутинним життям. І одразу почалися певні проблеми. Наше християнство стало таким собі добропорядним, таки дещо респектабельним. І з’явилися невдоволені відразу. Люди, котрим бракує напруги духу. Я дуже різко критику оці бунтівничі рухи: Підгорецьких отців чи тепер самозваних єпископів тощо. Але і розумію, що вони виникли не лише з їхньої власної злої волі, але також з якоїсь потреби суспільства, на яку ще не знайдено відповіді.
Христос кличе нас до оновлення життя, до оновлення духу власного і суспільного. Для християнина немає моменту самозаспокоєння. Якщо ти заспокоївся, ти падаєш вниз. Це є мій табірний досвід, який настільки очевидний. Ота табірна боротьба – це така виразна, чітка боротьба між добром і злом. Якщо не рвешся всіма силами догори, до добра, ти моментально падаєш. А хіба ми зараз не є між добром і злом?
– 2009 – рік християнського покликання. Яким, на Вашу думку, є покликання кожного українця?
– Я скористаюся підказкою Папи Бенедикта ΧVΙ кажучи, що українці зараз покликані дуже добре проаналізувати та усвідомити те, що немає правди без любові, і любові без правди. Дуже часто наша правда виступає у ролі меча, яким ми розмахуємо в усебіч і наносимо рани іншим. Але оскільки там немає любові, то і сама правда розчиняється, зникає від того, що ми нею так жваво орудуємо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
