«Що як я тобі скажу, що Католицька Церква існувала ще до ІІ Ватиканського Собору?» На картинку з таким риторичним питанням я наткнувся днями в інтернеті, й серце моє зраділо. Чому? Бо це чиста правда!
З відходом Папи і наближенням конклаву розмов про політику нового Папи та реформи, які він нібито «зобов’язаний» провести, стало удвічі більше – як усередині Церкви, так і поза нею. Нічого дивного, принаймні якщо говорити про сторонніх спостерігачів: світські ЗМІ, всіляких «експертів», звичайних невіруючих. З їхнього боку вже давно вважається нормальним якщо не диктувати Церкві свої умови, то принаймні м’яко вказувати їй рамки поведінки. Непокоїть те, що чимало віруючих їм підспівують – чи то піддавшись, чи то тому, що щиро вважають так само. Серед них поширена думка, нібито реформи ІІ Ватиканського Собору – тільки початок, а «справжні зміни» ще попереду.
Під «справжніми змінами» – отут реформатори вражаюче вторять світській пресі – у більшості випадків розуміють ординацію жінок, вчення про біоетику, нерозривність шлюбу, подальшу реформу літургії. На всі голоси переспівується ідея скликання новим Папою нового Собору, який втілить усе вище перелічене в життя. Аргументи на користь таких реформ різноманітні, але так чи інакше вони зводяться до того, що «чимало вірних так вважають». При цьому геть ігнорується вчення Церкви як із цих питань, так і з багатьох інших.
Нехтування Вченням Церкви і Святим Письмом, на жаль, не є винаходом наших часів. Воно характерне для протестантизму, який, по суті, відкидає все, що не вкладається в його вчення – як, наприклад, второканонічні книги Старого Завіту (які, строго кажучи, навіть до Передання не відносяться, а є частиною Писання). Католик же не може відкидати вчення Церкви тільки тому, що він особисто з ним не згідний. Як висловив це Папа Пій ХІ, сама природа католицької віри така, що її можна або приймати у повноті, або повністю відкидати. Точно так само, як не можна сказати Христові: «Господи, отут Ти правий, але ось тут – дуже помиляєшся!» Мене дивує, чому, вимагаючи, наприклад, висвячення жінок, прихильники цього висувають претензії до Церкви або її окремих «відсталих» представників, а не до Бога? Чому вони не вимагають переписати Біблію, тобто – взяти своє Слово назад?
Учення Церкви цілісне, і воно не благочестива вигадка, а засіб, необхідний для нашого спасіння, як і заповідав Господь. І тут необхідно згадати (разом із Папою-емеритом Бенедиктом XVI), що вчення ІІ Ватиканського Собору зовсім не дало життя якійсь абстрактній, новій Церкві ХХ-ХХІ століть. Навпаки, це вчення тієї само Католицької (Вселенської) Церкви, яку заснував Ісус Христос дві тисячі років тому. Ми добре знаємо, що сказали отці Собору; його документи детально вивчаються і цитуються. Однак були Папи і до Собору! Були документи і до Собору! І жоден з них не був скасований як «помилковий» чи «застарілий». Хіба скасували святого Тому? Хіба скасували святого Ігнатія Лойолу? Хіба скасували святого Франциска? Ні. Ну то чому ж не прислухатися до св.Пія Х? Чому енцикліку Пія ХІІ «Humani Generis» (1950 р.) постійно приписують Йоану Павлу ІІ? Чому «Sacrosanctum Concilium» розглядають поза контекстом енцикліки «Mediator Dei», виданої всього 16 роками раніше?
Цілком можливо, втім, що Папа, якого обере майбутній конклав, і справді скличе новий Собор. Однак Собор зовсім не обов’язково означає реформи. Насправді ж, якщо ми бодай трохи заглибимося у вивчення історії Церкви, то відкриємо, що більшість Вселенських Соборів скликалися не для впровадження новинок, а для лікування розколів, наведення ладу в церковній дисципліні, боротьби з єресями та помилками. Що тут іще сказати? Помолимося, улюблені, за Святу Церкву.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
