Єпископ-ґазда

Як повідомлялося, 21 травня, внаслідок раптового погіршення стану здоров’я, зупинилося серце владики Миколи (Сімкайла), другого правлячого архиєрея Коломийсько-Чернівецької єпархії з часу її заснування в 1992 році.

Пропонуємо інтерв’ю з владикою, яке було надруковане в журналі Кана у жовтні минулого року.

Він добре розуміється на приготуванні їжі, колекціонує старовинні ікони, постійно моніторить церковні теми в інтернеті, ще й фотошопить різні листівки з мотиваторами. А позаочі його називають «єпископ-ґазда», бо він дбає про всі зручності своїх вірян: теплі церковні приміщення, туалети, кімнати для годування немовлят. Йдеться про владику Миколу Сімкайла, Правлячого Архиєрея Коломийсько-Чернівецької єпархії. «Кана» побувала у нього в гостях і пересвідчилася у гостинності владики, а він поділився з нами своїми дитячими спогадами та теперішніми турботами.

– Ви народилися в Караганді, де батьків заслали за участь в УПА. Як минуло Ваше дитинство в Казахстані? Чим займалися батьки?

– Так, я народився в Караганді. У1952 році. Моє народження відбувалося у форс-мажорних обставинах (сміється – авт.). Маму пологи застали на порозі землянки, в якій жили батьки. І вона народила мене сама, без лікарів. Батьки мої мали важку працю.

Мама, хоч була зовсім молодою, працювала в кам’яному кар’єрі. Батько був шахтарем. Вони зустрілися і одружилися в Караганді. Я маю двох молодших братів – Василя та Григорія. До слова, в Караганді також народився Йосип Верт, який зараз є римо-католицьким єпископом у Новосибірську, а також єпископом-ординарієм для греко-католиків Росії. Ми з ним одного року народження і ходили до однієї школи: я в клас «Б», а він – в «А».

–Коли Ви повернулися в Україну? Як складалося Ваше подальше життя?

– У1963 році. Я тоді пішов до п’ятого класу. Ми жили в бабусиній хаті під стріхою. На той час українську мову я знав лише розмовну, тому спочатку важко було з писанням. Після закінчення школи вступив до училища, на слюсаря-ремонтника промислового обладнання. Тобто мав ремонтувати верстати.

Моя родина була дуже побожною. Ми завжди багато молилися. Коли я зі свого дитячого нерозуміння був лінивим до молитви, то мене ставили в куток на кукурудзу. Тому я старався домашніх молитовних практик не уникати, бо розумів, що то краще, ніж стояти на зерні (сміється– авт.).

Бабця – то був наш»патріарх». Вона належала до Братства неустанної помочі. Завжди нас збирала на молитву на вервиці і часто ночами водила по селах на підпільні Служби Божі. Нерідко доводилося йти пішки по сім кілометрів полями і лісами.

– Як сталося, що Ви вирішили стати священиком?

– Перед тим, як я мав іти до армії, помер мій батько. І мені дали відтермінування на півроку. У нас тоді часто бував отець Павло Василик (майбутній єпископ– авт.). Він по селах підпільно служив Літургії, а мене брав зі собою допомагати. Бабця тоді мені завжди говорила: «Йой, Миколо, дивись, яка біда в Церкві, ксьондзів молодих нема, старі вмирають. Треба щось із тим робити. Підтримати треба!» І якось влаштувала мені розмову з отцем про те, чи не хотів би я бути священиком. Я трохи розгубився і кажу: «Давайте, поміркую до завтра». Подумавши, я таки згодився. Та отець каже, що є ще одна умова – мушу бути неодруженим. Тоді я попросив ще кілька днів на роздуми. А бабуся все переконувала мене, що так ліпше, бо тоді бути священиком було дуже небезпечно. А одружитися – означало наразити на небезпеку і майбутню сім’ю. Помолившись і все обміркувавши, я погодився підпільно вчитися на священика.

– Але Ви все ж і до армії потрапили. Розкажіть про свою службу.

– Служив в Азербайджані. Та отець Павло і там мене всіляко підтримував: писав, приїздив. Дуже цікаво він пересилав мені по 5 – 10 рублів – брав листівку з комуністичною символікою і вкладав туди гроші. Такі листівки боялися розривати, аби не пошкодити ідеологічного малюнка, бо за таке і під суд можна було потрапити.

Одного разу отець Павло приїхав до мене досить несподівано. Я саме закінчував «учебку», і мене мали переводити в інше місце. Отець пішов до полковника і сказав, що я – його родич. А той питає: «Де ви працюєте?» Отець не розгубився і сказав, що в Міністерстві охорони здоров’я і тут збирає лікарські трави. Ну, в тому було трохи правди, бо отець трави збирав, лише в Міністерстві не працював. У той час був такий страх перед керівним апаратом, що ніхто навіть не насмілювався перевірити документи. І після цієї розмови отця з полковником мене замість найгарячішої точки Азербайджану скерували до Краснодарського краю. Потім армійське керівництво говорило мені: «Какой у тебя дядя прекрасный».

Із тих часів мені запам’ятався ще один цікавий випадок, як під час моєї варти отець Павло відслужив Літургію. Якось він привіз зі собою літургійне начиння і питає: «А де можемо Службу відправити?» Кажу йому, що в неділю чергуватиму на аеродромі і матиму в розпорядженні дві години. Я показав дірку в огорожі, через яку він із моїм братом Григорієм зможе до мене дістатися. Ми вдало оминули охорону і на крилі літака-винищувача розклали все для Богослужіння. Григорій тоді ще вдягнув вишивану сорочку, взяв у мене карабін та наробив собі знимок, які згодом таки знищив задля нашої безпеки.

– Яке було улюблене заняття хлопчика Миколки Сімкайла і яке улюблене заняття єпископа Миколая Сімкайла?

– Я змалку, коли був ще в Караганді, любив із хлопцями бити чеканки. Ми насипали в панчоху пісок, зав’язували – виходило щось схоже на м’ячик. І тоді змагалися, хто більше разів його підкине ногою. Але найбільше я любив збирати порожні сірникові коробки. Колись на них зображали відомих письменників. Пізніше захопився нумізматикою: мав досить пристойну колекцію монет, яка важила кілограмів із десять. Тепер колекціоную старовинні ікони. Це захоплення відповідає і моєму статусу, і сенсу мого життя.

Кожна ікона – то окрема історія. Її треба вміти прочитати і на тому треба добре розумітися. Зараз я легко можу визначити, до якого стилю належить ікона, звідки вона походить, у який період створена. Коли навіть в інтернеті переглядаю різні ікони, то на перший погляд можу визначити, які з них наші, українські.

– Відомо, що Ви маєте велику колекцію ікон святого Миколая. Вона дійсно унікальна?

– Це справді так. Знаєте, так буває, що людина починає якусь справу з простих речей, а згодом це перетворюється у щось грандіозне, професійне. Так вийшло у мене з іконами. Сьогодні я легко відрізняю кіч від справжньої цінності. Мою колекцію часто приїжджають оглядати відомі митці. Інколи вони відзначають деякі ікони як надзвичайно рідкісні. Приїжджав подивитися на мою колекцію і екс-президент Віктор Ющенко, відомий поціновувач сакральної творчості. Тому планую в майбутньому створити музей, щоб люди могли оглядати все, що я зібрав.

– Знаю, що Ви постійно перечитуєте в інтернеті всю інформацію, дотичну до Церкви. А чи не думали Ви створити блог чи сторінку у»Фейсбуці»?

– Я – дуже вразлива людина, щоб вести дискусії в інтернеті. Для цього мені треба хіба що відкритий бокс-майданчик (сміється – авт.). Так, я переглядаю всі форуми. І мене дуже зачіпають часто безкультурні, образливі коментарі, навмисно провокативні записи. Тож, щоб спокійно спати, у полеміки не вступаю.

– Ви – знаний кулінар. Кажуть, що часто самі закуповуєте продукти на базарі і навіть каструлі самі вибираєте. А яку найекзотичнішу страву Вам доводилося готувати?

– Борщ! Іноді у нас готують цю страву так, що її хіба що пити треба. Коли ж я варю борщ, то кидаю в нього добрий шмат м’яса – кілограм. Звісно, капусту, буряк та інші свіжі овочі. Стараюся, щоб вони були відбірними. Мій борщ вариться довго, на малому вогні. У такому борщі прекрасно відчутно всі овочеві інгредієнти, які дарує наш український город: і цибульку, і часничок, і перчик, і бурячки, і капусту.

– Чула, що Ви й марципани пробували приготувати в домашніх умовах.

– Було таке. Я перебував за кордоном і прочитав рецепт. Тоді накупив фісташок, мигдалю та іншого, чого треба було за рецептом. Все це збив блендером. І… по-бачив, що кондитер з мене ніякий. Тож, залишаю свої вподобання до нашого українського борщу, який вважаю чудом української природи.

– А чи знаєте, що Вас позаочі називають «єпископ-ґазда»? Ким найімовірніше Ви стали б, якби не обрали священичого шляху?

– Я думаю, що кожна людина повинна бути господарем. Колись світлої пам’яті Митрополит Андрей Шептицький старався докладати зусиль, щоб навчити духовних осіб менеджменту. Тому я також вчу своїх священиків: по можливості беріть землю і разом із членами церковної громади будуйте там щось корисне для вірян, навіть те ж кафе з помірними цінами. І робити завжди треба щось нове, щоб бути першим, бо якщо ти – третій чи четвертий, то це не матиме бажаного результату. Та на разі, на жаль, добрі менеджери серед священиків – то радше винятки.

– Цей рік для Коломийсько-Чернівецької єпархії ознаме-нується освяченням кафедрального собору. Чи обросте його територія приміщеннями для мирян? І що робите для того, щоб у так званому «серці єпархії» пульсувала кров?

– Звісно. А як же без того? На території собору вже є адміністративний будинок. Як у ньому завершать всі будівельні роботи, то облаштуємо там класи для занять із дітьми, безалкогольне кафе, кінозал. Наш кафедральний собор вже сьогодні є одним з основних духовних осередків єпархії. Це завдяки тому, що тут працюють ревні священики. На катехитичні бесіди щоразу збираються понад 200 людей. На Служби батьки завжди приходять із дітьми. Молоді тут багато гуртується. Пізніше вони стають лідерами на різних ділянках праці в єпархії. Я не боюся довіряти молодим людям керівні посади. Головне, щоб було бажання сумлінно працювати і розвиватися.

– Доки не відкрили верхнього храму собору, доводилося служити в нижньому. Там є всі зручності для батьків із малими дітьми – кімната, де малі можуть бавитися, не заважаючи іншим, де мами можуть погодувати грудних немовлят. Чи будуть такі зручності, коли Богослужіння відбуватимуться у верхньому храмі?

–Так, будуть. Матері зможуть у нижньому приміщенні погодувати чи перевдягнути дітей. Ми міркуємо над тим, як ще допомогти батькам маленьких дітей без особливих проблем брати активну участь у житті Церкви. Думаю, також залучатимемо волонтерів, які могли б побавити дитину, доки мама, наприклад, сповідається. Бо молоді мами не повинні почуватися заручниками в хаті через те, що мають немовлят. Тож, ми працюємо над створенням зручних для них умов, щоб ті могли прийти на Літургію помолитися, запричащатися а після того поспілкуватися зі своїми друзями. Бо ж Церква – це спільнота життя. І я завжди повторюю, що діти і молодь – це наше майбутнє. Якщо не буде їх, то не буде й Церкви.

Розмовляла Світлана Бабинська, Кана № 1, жовтень 2012