Погляд

Канон Святого Письма. «Ланцюг» чи «кайдани»

20 Серпня 2017, 18:01 979

Важливим моментом у дискусіях про «канон» єврейської Біблії було відкриття сувоїв із Кумрана, місцевості біля Мертвого моря.

Канон Святого Письма: католицький погляд. Ч. 1, ч. 2

 

Відкриття почалися в другій половині 40-х та в 50‑х роках ХХ століття (розкопки тривають і досі). Одним із піонерів, що проводили археологічні розкопки та відкриття, був домініканець із Біблійно-археологічної школи в Єрусалимі о. Ролан де Во ОР. У сувоях, написаних переважно гебрайською (а також арамейською і грецькою) збереглися й деякі книги Святого Письма, тобто Старого Завіту. Серед них — «Книга Ювілеїв» та «Книга Еноха», що вважаються апокрифами, та багато іншої літератури. Сувої були написані у період від ІІІ до І століття до Христа. Є там майже всі книги, які пізніше будуть у гебрайському каноні, крім книги Естер. Можливо, тому, що гебрайський текст книги Естер жодного разу не згадує імені Бога (про Бога є лише у грецькому варіанті), а також, що на основі книги Естер виникло свято Пурім, якого не сприймали укладачі кумранських сувоїв Святого Письма.

Знахідки в Кумрані важливі для питання канону тому, що там поряд із «канонічними» книгами Святого Письма є багато апокрифічних, без якогось виразного поділу. Це такі, як Лист Єремії, книги Товита, Сираха, або ж згадувані книги Ювілеїв чи Еноха (ці дві книги коментуватимуть чи цитуватимуть ще в ІІІ столітті, та й навіть пізніше, деякі християнські Отці, зокрема Оріген). Таке перемішання «канонічних» і «апокрифічних» книг, у пізнішому розумінні цього поділу на дві категорії, говорить про те, що канон Святого Письма був відкритим питанням і що книги, названі пізніше «апокрифами», спокійно поміщалися поряд зі «святими книгами».

 

«Переклад Сімдесятьох»

Щодо так званого «александрійського канону», тобто Септуаґінти, яку прийняло раннє християнство, то також є декілька питань. По‑перше, історія, нібито представники єврейської діаспори взяли гебрайські тексти і за один раз переклали у Єгипті грецькою мовою (якою та діаспора вже тоді говорила), не має жодних історичних підтверджень, це тільки легенда. Переклад книг Танаху (нашого Старого Завіту) грецькою — тривалий процес. Септуаґінта — це декілька століть праці, тому також важко встановити, які книги були перекладені спочатку, а які ні, і чому не були перекладені.

Була теорія, що додаткові книги, яких немає в гебрайській Біблії, а є в Септуаґінті, тобто ті, які для католиків сьогодні — дейтероканонічні, а для протестантів — апокрифи, були початково написані грецькою, а не «святими» мовами Палестини — гебрайською чи арамейською. Проте сьогодні вже відомо, що більшість дейтероканонічних книг спершу було написано гебрайською, і в Септуаґінті так само є лише їх переклад. Це, наприклад, книги Сираха, Юдити, Варуха, 1 Макавеїв (оригінальна мова — гебрайска) чи книга Товит (арамейська). Крім того, з археологічних розкопок у Кумрані відомо, що деякі з тих книг використовувалися, крім Єгипту, також у Палестині і сприймалися деякими єврейськими релігійними групами як «святі книги». Якби це були «пізніші додатки», то для них би створили окрему секцію в Святому Письмі, поза тими трьома вже згадуваними. Натомість їх просто помістили: деякі до секції «Пророків» (наприклад, книгу Варуха), інші до секції «Писання» (книги Мудрості чи Сираха). Та навіть якщо брати до уваги, що деякі з тих книг були написані грецькою, то які підстави вважати, ніби вони не можуть бути натхнені Богом, якщо в часи Нового Завіту нічого не перешкоджало Святому Духові надихати авторів, які писали грецькою? Та й, скоріше за все, євреї в Александрії не бачили в цьому проблеми.

Ще одним доказом, що Септуаґінта не була остаточно сформованим списком книг Танаху, тобто нашого Старого Завіту, навіть за часів раннього християнства, свідчать розбіжності у різних списках книг Старого Завіту, які базувалися на Септуаґінті. У Ватиканському кодексі Старого Завіту, який датується IV століттям після Христа і є найстаршим з усіх збережених кодексів грецькою, немає книг Макавеїв. У Синайському кодексі, також IV століття, є 1 Макавеїв та 4 Макавеїв. Натомість Александрійський кодекс, складений у V столітті, вже має всі чотири книги Макавеїв. Ці різночитання між древніми грецькими кодексами свідчать, що, скоріше за все, євреї в Александрії навіть після Христа не мали єдиного і завершеного зібрання книг Танаху. До речі, Філон Александрійський, який жив у І столітті, тобто в часи Христа і трохи після Нього, майже не коментує жодні інші книги Святого Письма, крім Тори, а про книги Езекиїла, Даниїла, Пісню пісень, Рути, Плач Єремії, Еклезіаста, Естери навіть не згадує.

Підсумовуючи все це, треба сказати, що саме Церква, а не євреї в Александрії, врешті постановила, які книги належать до Септуаґінти, а які ні. Натомість александрійські євреї, які користувалися Септуаґінтою — хоч і не всі однаковою, — як видно, прийняли поступово, після ІІ століття, так званий «палестинський кодекс», а точніше — масоретський текст Біблії.

 

Масора

Етимологічно «масора́», що дослівно означає «ланцюг» або «кайдани» (див. Ез 20, 37 у тлумаченні LXX: «Я поведу вас в узах завіту») — це зібрання встановлених єврейськими біблійними вченими правил щодо біблійного тексту, мета яких — зберегти і передавати біблійний текст у незміненому в усіх відношеннях вигляді. Тобто «масора» — це різні єврейські традиції, що ведуть до правильного читання гебрайської Біблії. 135 року римляни вчергове знищили Єрусалим (цього разу вже повністю), а також сотні інших міст Палестини, придушуючи повстання Шимона Бар-Кохби (132-135). Він повстав проти Риму і оголосив себе Месією, а крім римлян, убивав також і християн, бо не визнавали його Месією.

Після цього євреї розпорошилися по всьому тодішньому світі, бо юдаїзм був заборонений, а євреям не дозволено перебувати на території Єрусалима і його околиць. Отож з’явилися нові єврейські школи: спочатку у Вавилоні, а потім у Кесарії й Тиверіаді, де єврейські вчені досліджували Святе Письмо власне за принципами «масори». Саме так протягом століть поставав «очищений» гебрайський текст Біблії (Старого Завіту), а процес його формування закінчився десь у Х столітті. Саме тоді масоретський текст гебрайської Біблії став найавторитетнішим спочатку серед євреїв на Заході, а пізніше і в усіх групах євреїв по цілому світу. Повний масоретський текст Старого Завіту зберігся у так званому «Ленінградському кодексі». Його знайшов у Криму в середині ХІХ століття караїмський учений Авраам Фіркович. Ленінградський кодекс датується початком ХІ століття, та є підставою для всіх критичних видань гебрайської Біблії, також і для найбільш знаменитого видання «Biblia Hebraica Stuttgartensia».

 

Християнський канон Старого Завіту

Церква І століття, коли в її середовищі писалися книги Нового Завіту, де цитувалося Септуаґінту, не мала справи — як це видно з викладеного вище — з завершеним каноном тієї Септуаґінти. Автори Нового Завіту цитують єврейське Святе Письмо грецькою, при чому й ті книги, які є у гебрайській Біблії, й ті, яких там немає, а є лише в грецькій. Є там і цитати з книг, які пізніше Церква визнала апокрифами. Наприклад, Послання Юди подає цитату з апокрифу 1 Еноха, називаючи це «пророцтвом: «Про них також пророкував Енох, сьомий від Адама, кажучи: Ось прибув Господь із своїми десятками тисяч святих, щоб учинити суд над усіма й виявити всім безбожним усі вчинки їхньої безбожності, які вони безбожно накоїли, та всі зневаги, що проти нього говорили оті грішники безбожні» (Юд 14-15). У 2 Посланні апостола Павла до Коринтян (6, 14) є виразний натяк на один з апокрифів, знайдений у Кумрані. Деякі біблісти твердили, що ті слова, і взагалі цілий фрагмент 2 Кор 6, 14 – 7, 1 — не Павлові, а пізніша вставка. Проте найновіші дослідження відкидають таку тезу і доводять, що автором цих слів, також і виразного натяку на апокриф, є саме апостол Павло.

Достатньо взяти до рук критичне видання Нового Завіту, наприклад, Нестле-Аланда (Novum Testamentum Graece et Latinae, ed. XXVII), і подивитися на подані в кінці цитати в Новому Завіті з різних книг Старого Завіту. Там, крім книг із гебрайської Біблії, повно цитат зі книг Макавеїв, причому з усіх чотирьох, із Сираха, Товита, Юдити, Варуха та інших. Крім того, Новий Завіт багато разів цитує Псалми Соломона, книгу Еноха, книгу Ювілеїв, Воскресіння Мойсея, Апокаліпсис Варуха і багато інших апокрифів.

Септуаґінта, отже, була єдиною версією Старого Завіту, яку цитує Новий Завіт, а також Отці Церкви кінця І та майже цілого ІІ століть. А поскільки ця версія не була завершеною, то різні Отці так само одні книги з неї вважали канонічними, інші натомість ні. Тому постало питання у середовищі Церкви, щоби врешті встановити закритий і остаточний канон книг Старого Завіту. Варто додати, що це питання було актуальним і в контексті дискусій християн із євреями, коли одна і друга сторона посилалися на Старий Завіт.

Проблему помітив уже Юстин Мученик у середині ІІ століття. Він писав у Діалозі з юдеєм Трифоном про відмінності між Святим Письмом євреїв та християн: «Отже, якщо я доведу, що це пророцтво стосується нашого Христа, а не Єзекії, як це ви говорите, то невже я не можу вимагати від вас, щоб ви не довіряли своїм наставникам, які насмілюються твердити, що переклад, зроблений вашими сімдесятьма старцями за часів Птоломея, єгипетського царя, у чомусь неточний? Про те, що в Писаннях ясно викриває їхню нерозумну та свавільну думку, вони говорять: не так написано» (Діалог 68, 7‑8). Твердження євреїв «не так написано» означає «не так написано в нашому, гебрайському Святому Письмі».

Подібно Тертуліан, коли цитував 1 Книгу Еноха, був свідомий, що наводить книгу, якої не визнають євреї (див. De cultu feminarum, I, 3). Такі отці, як Климент Римський, Полікарп, Іреней та інші, аргументуючи різні християнські істини, цитують як «святі книги», так і ті, що пізніше будуть названі «апокрифами».

 

Розвиток «завдяки» і «всупереч»

Досить радикально до канону Святого Письма підійшов Маркіон (бл. 85-160), гностик і засновник секти маркіонітів. Він повністю відкинув єврейську Біблію, тобто Старий Завіт, оскільки, на його думку, там представлений «злий бог Деміург», не той самий, що «добрий Бог» у Новому Завіті. Але й Новий Завіт він радикально відредагував, не включаючи до нього більшість книг, зокрема три Євангелія від Матея, Марка та Йоана, та змінюючи Євангеліє від Луки — єдине, яке є в його каноні. Також він не включив до свого канону Діяння, деякі Послання Павла, Послання інших апостолів та Апокаліпсис.

Парадоксально, але саме Маркіон був першим у християнстві, хто створив канон книг Святого Письма. Цей канон включав 11 книг і ділився на дві секції: «Evangelikon» (модифіковане Євангеліє від Луки, без двох перших розділів), та «Apostolikon» (10 Послань апостола Павла, крім 1 і 2 до Тимотея, Тита, Євреїв). І модифікації та відкидання більшості книг Нового Завіту, не говорячи вже про повне несприйняття Старого Завіту, були зроблені Маркіоном для того, щоб допасувати Писання до своєї доктрини. На це звернув увагу головний опонент Маркіона, Тертуліан, у своєму творі «Проти Маркіона» (IV, 6, 2). Звісно, Церква не прийняла цю невдалу першу спробу створення канону Святого Письма і 144 року засудила Маркіона як єретика.

На Сході Лаодікійський Синод, який відбувся близько 360 року, постановив, що Старий Завіт має відповідати юдейській Біблії в її грецькій версії. На Заході під кінець IV століття два Синоди, в Гіппоні (393) та Карфагені (397), ухвалили список книг Старого Завіту, в якому були й дейтероканонічні книги з Септуаґінти. На Сході натомість тенденція була така, щоб християнський список книг Старого Завіту відповідав тому, який мають євреї.

Одним із перших християнських мислителів, хто представив список книг Старого Завіту, був Мелітон Сардійський (кінець ІІ століття). Цей список мало чим відрізнявся від гебрайської Біблії, бракувало книги Естери. У ІІІ столітті Оріген нагадує, що євреї мають 22 книги, у IV столітті Афанасій вважає, що християни повинні мати так само, як і євреї, 22 книги Старого Завіту, і вважає, що такі книги, як Мудрість Соломона, Сираха, Юдити, Товита і навіть Естери, є неканонічними, а тому це апокрифи.

Натомість на Заході у IV-V століттях св. Єронім пробував поширити гебрайський канон. І хоча Отці, насамперед східні, схилялися до коротшого канону, вони все одно цитували дейтероканонічні книги, і часто навіть говорили, цитуючи їх: «як написано» чи «як сказано в Писанні». А Єронім переклав книги Юдити й Товита, щоправда з арамейської, але також грецькі фрагменти книги Даниїла. Натомість, хоч і вважав, що канонічними у Старому Завіті повинні бути лише ті книги, які є в єврейській Біблії, то дейтероканонічні, на його думку, можна використовувати підчас літургії. Зрештою, він переклав лише 39 книг Старого Завіту тому, що не знайшов інших гебрайською, лише в грецькій версії. Здається, якби він мав перед очима гебрайські оригінали Сираха чи 1 Макавеїв (про цю він знав, що існує гебрайський оригінал), то їх теж би напевно переклав.

 

Духовне читання

З’явилася пропозиція, зокрема й від Єроніма, щоб робити розрізнення між «канонічними» та «церковними» книгами. Ці останні мали бути «духовним читанням», для духовного розвитку християнина. Завжди, коли хтось згадував, скільки книг у єврейському каноні, то виникали сумніви щодо канонічності книг, яких у тому каноні не було. І так тривало у Церкві аж до часів Реформації. Хоча Отці й богослови, які виражали певні сумніви щодо канонічності дейтероканонічних книг, становили меншість, та це були досить відомі персони: Кирило Єрусалимський, Григорій Назіянський, Епіфаній, Руфін, Григорій Великий, Йоан Дамаскін, Каєтан. Сумніви ці значною мірою бралися з переконання, що гебрайський канон був сформований раз і назавжди, що Септуаґінта деякі книги самовільно додала і що деякі грецькі книги в Септуаґінті нібито не мали гебрайського оригіналу. Не було ще усвідомлення того, що не лише багато книг гебрайського канону, а й сама Тора писалася довгі століття, і Мойсей не був автором усього П’ятикнижжя, а деякі частини — наприклад книги Буття чи Псалмів — були дописані після повернення з Вавилонського полону. Не було й знання, що деякі книги у перекладі Септуаґінти набагато ближчі до гебрайського оригіналу, ніж пізніша модифікація цього оригіналу, наприклад, той же масоретський текст, формований і модифікований багато століть після Христа. Класичним прикладом, коли Септуаґінта краща і вірніша оригіналу, аніж масоретський гебрайський текст, є Книга Єремії.

Позиція ще одного відомого Отця Церкви, Августина, стала панівною на Заході. Августин був прихильником довшого канону Старого Завіту, про що пише у творі «Про християнське вчення» і посилається на авторитет і практику Церков: «Що стосується канонічних книг Писання, то дослідник повинен іти за авторитетом багатьох католицьких Церков, особливо тих, які удостоїлися мати в себе апостольські престоли та отримати від них Послання. А отже, він буде триматися ось такого правила стосовно канонічних книг: тим, які прийняті усіма католицькими Церквами, він надасть перевагу над тими, які не приймаються деякими з них… Але якби він відкрив, що одні книги приймаються багатьма Церквами, а інші — лише головними, то — хоча це і важко виявити — я вважаю, що їх належить вважати книгами, рівними по гідності» (De doctrina christiana, ІІ, 8, 12).

В іншому своєму творі, «Про град Божий», Августин аргументує, чому деякі книги належить не вважати святими, хоча колись їх такими і вважали: «В обігу є писання, які подаються як писання пророків, проте такими людьми, які вірять на свій смак і не перебираючи, в те, у що хочуть вірити. Але чистота канону не прийняла їх. І це не тому, що не визнає авторитету тих людей, які були угодні Богу, але тому, що писання ті вважаються за такі, що їм не належать… Якщо навіть які-небуть писання подаються як писання стародавніх пророків, але не внесені до канону, вони не мають значення навіть для примноження знань, тому що невідомо, чи належать вони тим, за чиї їх вважають» (De civitate Dei, XVIII, 38). У такому твердженні Видно слабкість, проте типову для патристичного періоду: що авторство є одним із визначників канонічності, хоча багатьом біблійним книгам, як уже говорилося, авторство було приписано.

Трохи далі у тому ж творі «Про град Божий» Августин теж ставить на одному рівні грецький переклад Святого Письма з гебрайським: «Усе, що є в єврейських кодексах, а у Сімдесятьох немає, — все це Дух Божий зволив сказати не через них, але через пророків. Натомість усе, що є в Сімдесятьох, а чого немає в єврейських кодексах, той же самий Дух волів висловити через них, а не через пророків, показуючи, що і ті, й інші були пророками» (De civitate Dei, XVIII, 45). Якщо йдеться про кількість книг Старого Завіту, то Августин вважав канонічними 44 книги, що у сьогоднішньому варіанті відповідає 46 книгам (Плач Єремії та книга Варуха, які колись були на кінці книги Єремії, тепер є двома окремими книгами).

Петро Балог ОР

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: