[img:3:24-1]
Руки нервово шуршали по дні сумки, яку важко назвати маленькою і “жіночою, перевертаючи все, що звечора так старанно і охайно складала.
Шукала ключі, себто, один-єдиний ключик у величезній в’язці різноманітних брелоків. Поглянула на годинник. Спізнююсь. І вже ніяке чудо не допоможе мені прийти вчасно на роботу до 9.00. Та нічого. Начальника в суботні ранки в офісі не часто “намалюєш”. Приходить близько полудня. Але біжу… Ні – лечу…Та не встигла вийти на вулицю, як під ногами захлюпало. Я глипнула донизу. Так, стою в калюжі. Мої начищені до блиску чобітки рясненько покрились брудними краплями. Зціпивши зуби, я ледве не закричала. Різко висмикнувши парасолю з сумки, розкрила її, захищаючи ретельно вичесане волосся. Та сильний вітер збурив його і окремі прядки поприлипали до обличчя, стерши блиск на губах. Лечу далі. Болотяні ріки подолати вдало не змогла, тому вгрузла “по-вуха”. І тут вигуків невдоволення вже не втримала. Двоє чоловіків, що мирно спілкувались один з одним за кілька метрів, озирнулись на мій голос і хотіли було посміхнутись або ж запропонувати допомогу, та мій льодяний погляд змусив їх передумати і відвернутись, засоромившись в тому, що стали свідками моєї невдачі. Я проплила попри них і холодно привіталась. Та вони, певна річ, зрозуміли, що моє “доброго ранку” навряд чи відповідало внутрішньому і реальному бажанню. Маршрутка на щастя приїхала одразу. Всілась перед вікном, не звертаючи уваги на попутчиків, половина яких, до речі, була моїми сусідами. Ні тобі “Доброго ранку”, ні “Здрасссці”. Просто вп’ялилась у вікно. Та совість раптом підказала, що невиховано не вітатись до знайомих, та ще й до “палко коханих” сусідів. Тож зробила першу спробу посміхнутись, аби хоч трохи загладити провину. Але не вдалось, судячи з реакції жіночки, що сиділа навпроти. Видно, мій вираз обличчя нагадав посмішку дівчинки, якій дуже туго заплели кіски. Та ризикнула вдруге. На цей раз спроба виявилась вдалішою, природнішою. Нарешті, моя зупинка! Розрахувавшись і мило подякувавши, я постаралась поважно вийти з маршрутки. Але моя широка спідниця витерла східці транспорту і вся грязюка залишилась на ній. Ох як же я гримнула дверима. Тоді водій відчув та почув мою злість і “гарний” настрій. “Нічого. Ще трохи і добіжу до роботи. А там відмиюсь, відчищусь і все буде добре!” – заспокоювала я себе. Та це не дуже допомагало. Раптом мій погляд впав на жінку, що сиділа на східцях магазину мобільних телефонів. Вона просила милостиню. Підійшовши ближче, я помітила, що вона – каліка. Я підійшла до неї і простягнула купюру. Та чомусь захотілось не просто кинути гроші до її мищини, а дати прямо в руки. Жебрачка підняла свій погляд і…посміхнулась. Вона ПОСМІХНУЛАСЬ! Не дивлячись на вологий, сильний вітер, мокрий сніг і холодні бетонні східці, на своє каліцтво і відсутність даху над головою. Це була щира посмішка. Та вона вразила мене до глибини душі. Я посміхнулась у відповідь і зраділа щирості зі свого боку. Так і пішла далі по тротуару, не звертаючи увагу на свої заляпані черевики, збурене, волосся, брудну спідницю, що ще кілька хвилин тому здавалось найглобальнішими проблемами у світі. Мій “безнадійно зіпсований” настрій піднявся за мить від посмішки звичайної жінки–жебрачки.