Двісті кілометрів пішкодралом або подільський щоденник

Трагікомедія з елементами екшену: минулорічні враження про паломництво до Бердичева

Заява на відпустку підписана, сандалики 38-го розміру куплені, спальник та каримат запаковані. Залишилось перебрати гардеробчик та запастись консервами. Це ж не жарт, шість днів на голодному пайку!

Вокзал, скупі батьківські сльози і от нарешті ми з колежанкою в автобусі. Нічний рейс, нічне прибуття, досип на вокзалі у спальниках. Пригоди розпочинаються.

Перший же ранок вітає рясним дощем, періщить так, що покроплення свяченою водою перед вирушенням у паломництво не стільки відчулося, скільки узрілося. За пів дня зробили тільки дві зупинки і то все більше фізіологічного характеру – Че/Же: наліво та направо. Якийсь дуже оптимістичний отець заохочує відкривати пісенники сакраментальною фразою: «Хто не співає, то й лох», – нехай і лох, зате в рукава не капає і пісенник цілий. Так і рухалися до кінця дня: дві колони, чоловік по двісті в кожній, зупинки виключно за вимогою, мегафонний оптимізм. Під вечір враження не зовсім приємні: ноги гудуть, одяг мокрий, шлунок не подає жодних проявів життя, ще й до всього, ночуємо в шкільних коридорах, де майже немає вільних місць. Невже й спати доведеться навстоячки?… А ще казали, що перший день самий легкий! Що ж буде далі?! Увечері, блукаючи коридорами школи у пошуках вільного куточку на нічліг, перетнулася зі знайомою і виявилося, що «завдяки» дощу паломницькі колони вимушено пішли довшим шляхом і замість 22 кілометрів пройшли чи не всі 50! Від серця зразу якось відлягло, раптово знайшлися місця в кінці коридорчика. Може це і не гігієнічно, та не естетично, але ми з колежанкою так і позаповзали в свої спальники, не миючись (тут саме місце оді вологим серветкам, от до чого техніка дійшла!).

Зранку прокинулися від надривного голосу в мегафоні, який сповіщав, що за 20 хвилин закінчуються сніданок та завантаження речей на машину. До вантажівки стояла черга. Виявилось, єдиний євротуалет до самого Бердичева. Гріх не скористатися нагодою. Поки вистояли в черзі, поки насолодились цим благом цивілізації, в нашій групі майже закінчився сніданок. Залишився холодний чай та декілька скибочок хліба. Наші ж харчі вже успішно «відплили» до наступного привалу.

Знову в дорогу! Знову дощ! Але вже не така злива, як першого дня. Вже можна дістати пісенник та хоча б робити вигляд, що співаєш, – чомусь не хочеться бути лохом, навіть жартома. За кілька годин до обіду наші колони обігнала польова кухня. Ми ледь не збожеволіли від радості! Ноги самі понесли вперед! Є на світі Бог! Буде нам щастя в цьому житті, а саме – гарячий обід. Вечір другого дня майорів різними несподіванками. Місцем нічного притулку стало приміщення на зразок місцевого спортзалу, такий собі витвір архітектурного мистецтва, без вікон і майже без дверей, і як виявилось, усі 400 чоловік мають бачити свої сни саме там. Надзвичайні враження від стійких запахів шкарпеток та інших витворів легкої промисловості, гул розмов, перевдягання в спальнику, та це вже потім. А спочатку ми з подружкою розділилися: одна побігла до спортзалу займати місця, інша пішла копирсатися в купці з речами, потім, пам`ятаючи про ранішній гастрономічний облом, ми просто таки погнались за вечерею. Взяли свої порції, зручненько влаштувалися на трибунах стадіону та й стали насолоджуватись життям, воно ж бо прекрасне! За якийсь час повз нас почали проходити паломники: всі якісь чисті, вмиті, здебільшого з помитими головами. Ми дивувались, та продовжували свою вечерю «а-ля романтик». Знову ж таки, перетнувшись зі знайомою, довідалися, що це було єдине місце до самого Бердичева, де була можливість вимитись теплою водою. Так, не хлібом єдиним все ж таки… Помившись холодною водою та вологими серветками, дізналися, чому так нестерпно болять ноги – мозолі! У колежанки цілий розсип маленьких, у мене – один, водянистий, розміром з голубине яйце, ще й на самісінькій п`яті. Довелось звертатися за медичною допомогою. Доволі приємна на вигляд паняночка спочатку поцікавилася, чи вимила я ноги перед ти як до неї звернутися, потім довго оглядала мою стопу і нарешті видала свій вердикт: «Треба проколювати, нагинайтесь і витягуйте назад ногу, інакше я не зможу нічого вдіяти.» Гадаю, не треба розказувати, як подружка, та й всі навколо надривали животи в реготі – такого, мабуть, в паломницьких історіях ще не було. Після всього, з гордо піднятою головою та почуттям власної гідності, я у супроводі колежанки пішла на перегляд футболу. Так-так, це не маячня! Отці-організатори грали проти мирян-паломників. І що видумаєте? Вперше за всі роки миряни виграли у священиків!

Третій день став переломним: і у фізичному аспекті, і у моральному, та й погода почала налагоджуватись. А від четверга все пішло як по маслу. І вже прислуховуєшся не до відчуттів у ногах, а до конференції, і вставати вранці не так важко, і сонце, хоч і припікає, та все ж краще дощу. І починаєш розуміти, люди добрі, то ж Бог мене любить! Ще в понеділок хотілось запакуватись у супроводжувальну машину і їхати в ній до самого Бердичева, ще мить назад здавалося, що більше не зробиш ні кроку! А отямлюєшся і ти вже в Бердичеві, а тебе вже кроплять свяченою водою, що змішується з твоїми сльозами радості: так, я змогла, я дійшла, Господи, дякую за Твою любов!

Це поки єдине моє паломництво до Бердичева з Хмельницького. На жаль. Але тепер я точно знаю: не людина йде в паломництво, а Бог та Матір Божа кличуть до себе. Варто прислухатися. Це прекрасний час та слушна нагода ще раз переконатися – Бог є Любов!