Синдром Діда Мороза

Куди не піди – треба щось дати, от такий собі синдром Дідуся Мороза, щоб кожному принести «гостинця від зайчика»

Хабар, хабарчик, хабаруньчик – саме так відмінюємо це явище, от тільки не словами, а вчинками. Хабар – це коли показують по телевізору і говорять про мільйони і в'язницю. Хабарчик – це коли якийсь районний чи обласний чиновник вимагає гроші за те, щоб видати дозвіл на щось, на що не повинен. А от хабаруньчик – це ж наше, рідненьке, це шоколадка вчительці (так, наче без шоколадки їй не дожити до наступної зарплати), коньячок лікареві (так, наче на тверезу голову він гірша людина), домашні яєчка інспектору в соцзабезі (бо ж як він бідний на голодний шлунок випише нам довідку?) і далі за рейтингом. Тобто, виходить так – куди не піди, треба щось дати, от такий собі синдром Дідуся Мороза, щоб кожному принести «гостинця від зайчика» (як казала нам в дитинстві мама, повертаючись з роботи).

Що ж діється насправді? Маю одне таке припущення, яким хочу поділитися: бажання щось дати – це наслідок невміння щиро подякувати! Здивовані? Зараз поясню. В літописах, спогадах, дорожніх записках мандрівників від найдавніших часів серед інших рис слов'ян пригадується їхня щира гостинність і щедрість. Ці самі риси притаманні певною мірою нам, нащадкам слов'ян і досі (особливо це стає помітним, коли помандруєш трохи світом). Вміння поділитися останнім, прийняти під свій дах навіть малознайому людину, накрити багатий стіл (навіть якщо з останнього і позиченого) – все це є і зараз, кажуть, це такий менталітет. Але є й ще одна українська риса, (якої б краще не було) – почуття власної меншовартості перед можновладцями. Чи то так історично сталося, чи то нас хтось до того привчив – не мені судити, але боїмося ми і носимо на руках кожного, кого торкнулася чарівна паличка Влади не дивлячись на те, яка з нього людина.

І що ж виходить? Йдучи до когось, наділеного владою (тобто когось, хто працює на державній роботі), ми не думаємо про те, що то людина така самісінька, як ми, яка просто виконує, довірену їй роботу. Ні, нам здається, що той, хто в кабінеті – Людина, а я – сіре ніщо, яке тут посміло потривожити спокій небесножителя… От вбачається мені в цьому всьому величезний брак самоповаги і власної гідності і все! Боляче дивитися, як чиновник гримає на бабусю, яка не принесла якогось папірчика, бо їй ніхто про це не казав та ще й сама вибачається!

Вроджена щедрість в поєднанні з острахом до влади вбиває справжню вдячність. Нам здається, що в контакті з кимсь, хто може більше за нас, звичайне «дякую» не допоможе, тож намагаємося виразити його матеріально. Хіба це відносини рівних собі?

Господь створив нас на Свій образ і подобу, це означає, що людина наділена великою гідністю і має дуже велику цінність. І це зобов'язує кожного з нас бачити в іншій людині не двоногу істоту, яка розмовляє, а Божий образ. Це по-перше. І ще одне – не забуваймо слів, які Ісус сказав Пилатові, що вся влада, яка існує – від Бога. Тож кожен, хто має владу, буде відповідальний потім перед лицем Всевишнього за те, як він її використовував.

Вчитель, лікар, чиновник, міліціонер – це люди, вони не всесильні, бо над ними справедливий Господь. А крім того, кожен з них неповторна людина, яка має гідність, тож незважаючи на їхні можливі натяки і поставу очікування, не слід позбавляти їх решток гідності пропонуючи подарунок (хабаруньчик). Все починається з малого – хтось один принесе подарунок з вдячності, а інший відірве шматок хліба від дітей, бо буде думати, що без давання ніяк. Отримувати подарунки приємно, але людина, яка підсуває навіть дрібний дарунок має себе запитати: а якщо прийде хтось, кого не стати, чи допоможуть йому ті, які навчилися робити свою роботу за подарунки?

Світ стане шляхетнішим за рахунок кожної особи, яка стане кращою. Для себе можна всю справу повернути так: я – не Дід Мороз, а моя шоколадка/пляшка світ не переверне, зате тепле і від серця «Дякую!» дозволить і мені, та іншій людині утвердитися в своїй людяності і скористатися плодами доброго вчинку, не спотвореного матеріальним зиском. Подяку в кишеню не покладеш, бо і не треба, адже вона – ключ до неба. А наостанок ще одне – немає кращої вдячності, ніж молитва за іншу людину. І не тільки за ту, яка вислухала, допомогла, підказала, а й за тих, які марнують свій Божий дар – посаду на шукання матеріальної користі тоді, коли могли б творити більше добра.