«Щоб ти жив на cаму зарплату!» стало відомим радянським прокльоном. Страшнішого, мовляв, не буває.
Існує напівлегенда-напівправда, що російський цар Петро І видав указ з метою економії царської казни не виплачувати зарплатні чиновникам – за його задумом вони повинні були жити виключно на хабарі. А пізніше «Щоб ти жив на саму зарплату!» стало відомим радянським прокльоном. Страшнішого, мовляв, не буває. Невідомо, де початок, але цілі покоління не уявляють собі походи в будь-яку державну установу без шоколадки-коробки цукерок-шампанського-коньяку-ікри-конверта.
Звісно ж, хабарництво відоме ледь не в усіх культурах, в кожній мові є особлива ідіома про те, як можна «повирішувати справи». Бельгійці навіть хваляться тим, що через традицію давати і брати хабарі у Голокост було врятовані кількасот євреїв – отримавши хабара, бельгійські чиновники не надто ретельно перевіряли метрики.
У світі існує хабарництво і нечесний лобізм, проте важко знайти країну, в якій хабарництво перетворилося в таку епідемію, як в пострадянських країнах. Таке собі хабарництво роздрібне, коли насправді нічого великого не вирішується, а частіше за все воно є даниною дурній традиції. І іноді видається, що таке роздрібне, малогабаритне хабарництво страшніше, бо, кажуть, диявол ховається у деталях і маленьке зло, яке й злом не назвеш, так звичайна коробочка цукерок, дає відчуття, що тільки так вирішуються справи, бо треба «якось крутитись», бо «всі так роблять», бо «всі хочуть жити»…
І зрештою часто виявляється, що цей спосіб існування доводить свою ефективність. Поки ти як дурень стояв в черзі за черговим папірчиком, витрачав дорогоцінний час, хтось за маленьку увагу до секретаря і пляшку гарного коньяку керівнику відомства вже давно отримав папірець і спокійно пішов у справах, а ти досі стоїш з своїми принципами і чесністю, і наперед знаєш, що доведеться ще не раз прийти, бо «всі хочуть жити»… Не раз виникає бажання здатися і бути «як всі». В таких випадках мені пригадується історія колеги-журналістки, яка сталася з нею на початку 90-тих. Вона написала якусь статтю і один з власників якогось там магазину хотів їй якось віддячити, і пхав в торбу цінні та рідкісні на той час продукти. Вона відмовилась. І через 15 років зустрілась з ним у суді – вона у ролі позивача, а він – відповідача. І стало зрозуміло, що цей пакет продуктів був не просто маленьким знаком вдячності і уваги, а тестом, який допоміг витримати наступне, набагато складніше випробування. Це я до того, що ніколи невідомо як розвернеться доля, і можливо через коробку цукерок вже не можна буде чесно поглянути у очі і без жодних застережень стати на бік справедливості. Нечесність може бути дуже ефективна у короткій перспективі, проте на довшу перспективу хочеться вибирати інший шлях.
У дослідниці Голокосту Ханни Арендт є дуже цікава концепція банальності зла. Зло насправді не страшне чи абсолютне, а тому нездоланне, а всього-на-всього банальне. Вона пояснює, що більшість з тих, які нищили тисячі невинних людей, були не монстрами, а простими клерками, які сприймали те, що вони робили, як банальну роботу. Можливо, порівняння надто натягнуте, проте іноді хабарництво видається таким собі банальним злом – від нього нікому особливо не погано, нічого страшного не діється, просто ми непомітно для себе та інших відсуваємо межу прийнятного. Звичайно ж, ми розуміємо, що великою мірою ми не зможемо перейти межі і будуть речі неприйнятні, проте це стирання кордону є маленьким дзвіночком, якого не можна ігнорувати. Адже чесність є цінністю, яку не можна іноді ховати до кишені, коли життя того вимагає.
Хоча… У Дітріха Бонхьоффера є гарний трактат про чесність, в якому він описує ситуацію, як до нього прибігає чоловік, який ховається від вбивці і просить його сховати. Через деякий час приходить вбивця і питає, де його жертва. Чесність вимагає сказати правду, проте людське життя набагато цінніше. У конфлікті цінностей перемагає більша, і людина вибирає менше зло. Хабарництво є і залишатиметься злом, проте ніхто не сумніватиметься в своїх принципах, розуміючи, що хабар може врятувати, захистити, допомогти. Тому складно осудити тих, хто дає гроші лікареві, розуміючи, що від нього залежить життя і здоров’я дорогої людини.
Дуже важко знайти межу між захистом більшої цінності та слідуванням простим ситуативним інтересам. Хабар – це виклик, як для того, хто бере, так і для того, хто пропонує, бо він пропонує коротший шлях, але чи завжди коротший шлях правильний?
фінансово.
Щиро дякуємо!
