3 липня 2009 р. за рішенням Папи Бенедикта XVI опубліковано декрет про чудо, вчинене заступництвом Раба Божого кардинала Джона Генрі Ньюмана (1801-1890). Цим самим Святіший Отець дав «зелене світло» завершенню беатифікаційного процесу кардинала (див. ПГ №2/2008, КВ №2/2008).
Папа Бенедикт XVI надзвичайно шанує спадщину Ньюмана. Понтифік не раз підкреслював, що кардинал «був послідовний у пошуку істини віри». 1990 р. Йозеф Рацінгер виголосив промову, присвячену 100-річчю з дня смерті Дж. Г. Ньюмана, скорочену версію якої пропонує «КВ».
У січні 1946 р. я почав вивчення теології у семінарії Фрайзінга, яка відновила свою діяльність після війни. Префектом нашої групи призначили старшого студента, який ще до початку війни працював над дисертацією про теологію свідомості Ньюмана. Ми швидко потоваришували, повністю зосередившись на великих проблемах філософії і теології. У нашому спілкуванні, звичайно, завжди згадувалося ім’я Ньюмана.
Для нас тодішніх учення Ньюмана стало відправним пунктом для нашої концепції людини, рівно як і нашої концепції Церкви. Наше покоління [під час правління нацистів] зазнало впливу тоталітарної партії, яка розуміла себе як творця історії та заперечувала свідомість особистості. Один з партійних лідерів казав: «Я не маю жодної свідомості. Моя свідомість – це Адольф Гітлер». Перед нашими очима були й наслідки цього – страшна руйнація людини. Тому для нас важливим було зрозуміти, що «Ми» Церкви не вимагає відмовитися від особистої свідомості, але навпаки, може розвиватися лише зі свідомості.
Оскільки Ньюман виводив сутність людського буття зі свідомості – тобто від взаємин між Богом і душею, – було зрозуміло, що персоналізм – це не індивідуалізм, і, будучи пов’язаним зі свідомістю, він не дозволяє робити спонтанний вибір, а радше навпаки.
У Ньюмана ми вчилися розуміти першість Вселенського Понтифіка. Як писав Ньюман, свобода свідомості не означає права «обійтися без свідомості, аби зневажати Законодавця і Суддю, аби бути незалежним від незримих зобов’язань». Тому свідомість у справжньому її значенні – це фундаментальна основа папського авторитету; його влада походить з одкровення, яке доповнює недостатньо освітлену природну свідомість, а «першість Морального Закону і свідомості – це його raison d'être, його сенс».
Не варто, мабуть, нагадувати, що це вчення про свідомість стало для мене чи не найважливішим. І чимдалі більше я зауважую, що, вперше відкрите в контексті біографії кардинала, це вчення має розумітися не лише у зв’язку з драмою його епохи, а й звернене до нас.
Ньюман, в усьому будучи людиною свідомою, навернувся на католицизм; це свідомість відновила у ньому стародавні зв’язки й прадавні переконання на його непростому і незвичайному шляху до світу католицизму. Але ж цей шлях свідомості – на відміну від шляху самостверджуючої суб’єктивності, – це шлях покори об’єктивній істині.
Другий крок на довгій дорозі навернення Ньюмана – це подолання протестантського суб’єктивізму на користь концепції християнства, заснованого на об’єктивності догми. У зв’язку з цим для мене надзвичайно показовим, особливо сьогодні, є [сум’ятливе] формулювання однієї з його ранніх проповідей, виголошеної ще до навернення: «Справжнє християнство являє себе у покорі, а не у пануванні свідомості… Будь-які обов’язки чи труди християнина складаються з двох частин: віри і покори; «бачимо Ісуса» (Євр 2,9)… і діємо згідно з Його волею…. Здається, нині ми наражаємося на небезпеку, бо розцінюємо правильне й обережне розмірковування над змістом віри лише як стерильну ортодоксальність, дріб’язковість щодо технічних деталей… і… внаслідок цього вважаємо, що критерієм нашої побожності є так звані душевні схильності, стан душі».
Тут не можу не згадати постать святого Августина, якого дуже нагадує Ньюман. Коли Августин став християнином, він розумів своє навернення відповідно до концепцій шанованого наставника Плотіна та філософів-неоплатоніків. Він вважав, що його колишнє гріховне життя відтепер кане у небуття; а далі новонавернений буде неначе кимсь цілком новим, а його подальша дорога буцімто буде сталим сходженням до чимдалі чистіших висот близькості до Бога. Хоча фактичний досвід Августина був іншим. Йому довелося довідатися, що життя християнина – це завжди важкий шлях, з усіма його злетами і падіннями. Образ сталого сходження змінився на образ дороги, злигодні якої полегшуються світлими моментами, що їх ми, можливо, інколи отримуємо. Навернення – це дорога, шлях довжиною в ціле життя. І віра – це завжди «розвиток», і за формою це справжнє духовне дозрівання до Правди, до Бога, «Який ближче до нас, аніж ми ближчі самі до себе».
Через ідею «розвитку» Ньюман відобразив свій власний досвід навернення та пояснив нам не тільки шлях християнського віровчення, а й християнського життя. Як на мене, саме тому Ньюман належить до числа великих учителів Церкви, бо він не тільки зворушує наші серця, а й просвітлює наші думки.
Кардинал Йозеф Рацінгер
Рим, 28 квітня 1990 р.
(скорочений переклад «КВ» за текстом з сайту www.vatican.va)
фінансово.
Щиро дякуємо!
