Візьміть на себе взаємні обов’язки

Обручки – це символ обов’язків – і то взаємних, часто – важких, але завжди – гарних, як гарні ці дві золоті обручки.

Останнім часом було в мене кілька шлюбів, навіть по два в одну суботу. Симпатичні пари, вже «мої» первістки та дітки, що17 років тому ще ходили у дитсадочок. Багато сміху, проповідь перетворюється на розповідь, сплетену зі спогадів та очікувань. А на задньому плані в моїх думках відгукуються спогади. Якось був шлюб двох членів оази. Її звали Барбара. В нашому середовищі Бась було кілька. Для зручності ми їх називали: Бася, Балбінка та Байка. Як я боявся, щоб не вистрілити під час шлюбу «Байка». Поклав папірець на вівтар: барбара. Вдалось! Але колись мені вдалось дещо зовсім інше.

Замість того, щоб сказати: «Одягніть один одному обручки» – , я сказав: «Одягніть один одному обов’язки». Якби міністранти не засміялись, я б не помітив, хоча й так не відразу зрозумів. Хтось підказав мені збоку: «об-руч-ки». Тоді я дозволив собі невеличкий коментар, що обручки – це і є символ обов’язків, і саме взаємних, часто важких, але таких гарних, як ці дві золоті обручки. Знову пригадався мені шлюб з «обов’язками», коли вписував анотації про укладення шлюбу до книги хрещень. Річники від двадцяти трьох до двадцятисемирічних.

У старших мали би бути анотації у всіх. Але їх немає. Є одна на кілька сторінок. Проте усі якось влаштували собі життя. Тих, що зробили це «по черзі», небагато. Деякі встигли вже наздогнати пропущене і тепер вони не тільки «колеги», «партнери», але й чоловік та дружина. Радію за них і навіть не згадую минулих років. Турбують мене ці (і ті), які вже вкорінились в еміграції, влаштувавши собі партнерське життя. Знаю, це вдвічі краще.

Турбують мене ті, які наче окремо, але все-таки разом: без обов’язків, а тому без майбутнього. І ті, яким вистачає віртуального зв’язку за допомогою аськи.

Турбують мене ті, що як бджілки з квітки на квітку. Усе без обручок, все без обов’язків. А наскільки знаю життя, то половина цих, «безобручних» не здатні до життя в суспільстві. Так, так, не здатні. Бо не взяли на себе сімейних обов’язків. І в результаті не дозріли до інших обов’язків. На кого ми зможемо розраховувати через двадцять років? Адже вже сьогодні в усій Європі бракує відповідальних.