З лекції архієпископа Анжело Амато, префекта Конгрегації у Справах Святих, в Університеті Нотр-Дам в штаті Індіана (США)
Чому Європа віддаляється від християнства? Кардинал Йозеф Рацінгер 2005 року згадував релігійну і моральну кризу європейського континенту, де «створилася культура, яка радикально заперечує не лише християнство, але й релігійну та моральну традиції людства». Насправді, в європейській конституції жодного разу не згадують про Бога та про християнські корені європейської цивілізації. Це крок до втрати європейської індивідуальності, бо кожне суспільство твориться не на політичних і економічних засадах, а на духовних і культурних.
Чи ображає нехристиян, які сьогодні заполонили старий континент, згадка про християнське коріння Європи? «Кого це може образити? – питає кардинал Рацінгер, – Чиїй самобутності це загрожує? Мусульмани, про яких завжди згадують у таких випадках, вбачають загрозу не в християнській етиці, а в цинізмі секуляризованої культури, яка зреклася власних основ. І наших співвітчизників – євреїв не ображає згадка про християнські корені Європи, які беруть свій початок від гори Синай. Те ж саме стосується і конституції: віруючих інших релігій ображає не стільки згадка про Бога, як намагання побудувати людську спільноту без Бога».
Християнська відповідь на атеїстичний секуляризм виплекана віковим досвідом regula aurea (золотого правила): життя в правді може змінити те, що в історії здавалося незмінним. У сучасній Європі зречення Бога та його закону призводить до того, що, наприклад, у сфері біотехнологій дослідження проводяться без урахування етичних норм і призводять до того, що людина безкарно може розпоряджатися життям інших людей, як правило, слабших і незахищених. Життя втрачає свою недоторканість, а людська істота – свою індивідуальність.
Якщо такою є Європа, тоді постає питання: навіщо наполягати на християнському корені, якщо Європа так віддалилася від християнства?
Відповідь полягає в тому, що Європу не можна зрозуміти без християнства. Історія вчить, що «концепція Європи» будувалась не одне тисячоліття і складається з різних взаємодоповнюючих пластів.
Перший пласт був закладений грецькою цивілізацією: Європа як слово, її духовна і географічна концепція створена Грецією. Складові цієї грецької природи полягають у праві на власне сумління, стосунках між розумом та релігією, запровадженні демократії на засадах справедливості й чесності. Другим пластом є християнська спадщина, її гуманізм, який в Ісусі Христі поєднує віру Ізраїлю з грецькою духовністю. Становленням третього пласту завдячуємо латинській спадщині. В історії Європа ототожнювалася з культурою заходу та латинською Церквою. Християнська республіка політично ніколи не була створена, але історія відбувалася в єдиній культурі з її правовими системами, університетами, соборами, релігійними орденами та церковним життям, де Рим був центром світу. Нарешті, спадщина нової ери створює четвертий пласт Європи, елементами якої є розділення між Державою та Церквою, свобода совісті, права людини, самостійність та відповідальність власного розуму.
Ці різні складові поєднувала Церква Христа, яка була матрицею європейської цивілізації, її захистом та поширенням у світі, яка суттєво вплинула на розвиток європейської цивілізації через монастирі, університети, наукові студії, мистецтво, міжнародне право, економіку, справи милосердя, етику, і, передусім, через свободу. Католицька Церква своєю чергою постійно вимагає «позитивної світськості», яка б високо цінувала внесок християнства з його «так» на користь життя, свободи, демократії, поваги до кожної людини. Такий підхід, здається, нагадує заклик Блеза Паскаля, який звертався до своїх братів невіруючих, аби ті жили так, наче Бог існує.
Джозеф Вайлер, ортодоксальний юдей, професор права Нью-Йоркського університету, аналізуючи проект європейської конституції, визнав, що з історичного погляду є нелегітимним вилучати християнство з сучасної європейської історії. Він називає таке бажання «христофобією», яка може проявлятися по-різному. Наприклад, у помилковій впевненості європейських інтелектуалів у тому, що трагедія Шоа є логічним наслідком історичного антисемітизму, тоді як вона є прямим наслідком атеїстичного націонал-соціалізму. Інша складова христофобії проявилась у молодіжній революції 1960-х рр., яка в своїй основі була антихристиянською. Крім того, христофобія є психологічним та ідеологічним наслідком падіння комунізму 1989 р. у Східній Європі.
Але неможливо мріяти про Європу – «територію людської надії», як сказано в преамбулі проекту Конституції ЄС – без людей, які віддали свій геній та творчість на розбудову європейської цивілізації. Так само неможливо, щоб Європа захищала «універсальні цінності непорушних та невід’ємних прав людської особи» без засад християнської етики. Той експеримент, який сьогодні триває в Європі – тобто жити, начебто Бога не існує, – не дає очікуваних плодів з трьох причин. Передусім тому, що секулярний характер громадянських прав не має твердої основи, аби визначити, що є справжнім добром та істиною. Тоді як християнство, з його концепцією людини як образу Бога, дає суспільству невимірну цінність людської гідності, без якої не існує ані свободи, ані рівності, ані солідарності, ані справедливості.
Більш того, стверджується, що заради свободи не потрібно наполягати на християнській релігії, бо сама демократія є релігією. Однак, стає явним (і про це казав ще Платон), що така релятивістська демократія знищує сама себе. Коли не існує правди, а є лише сукупність різних вірувань; коли не існує морального природного закону, але є виключно абсолютна свобода людини, тоді моральне добро може бути підпорядковане голосуванню, і більшість може вирішувати, що саме називати добром.
Якщо Європа хоче віднайти своє серце, свою індивідуальність, свої основи, то має визнати себе християнською. Великі теоретики лібералізму, як от Джон Локк, Томас Джефферсон, Іммануїл Кант високо підносили ідеал свободи, але для його реалізації вимагали чіткого дотримання закону природи, тобто, зобов’язували сумління обирати добро, яке окреслюється християнською етикою.
«Жити, неначе Бог існує,» – коментує Марчелло Пера, – означає відмовити людині у тій всесильності та абсолютній свободі, яка спочатку її підносить, а потім принижує та завдає шкоди; це визнати нашу обмеженість, усвідомити моральну недосконалість нашої поведінки, – і в цьому полягає одна з причин, чому ліберали мали б називати себе християнами».
Чому мільйони людей з інших континентів та нехристиянських культур стукають не лише до дверей Сполучених Штатів, але також до Європи? У пошуках праці та кращих умов життя? Можливо. Але глибша причина криється у тому, що там вони знаходять свободу, а справжньою батьківщиною людини є не лише земля, де вона народилась, але та, де вона може жити у свободі. Якщо Європа хоче продовжувати бути вільною, то має укоренятися у християнській традиції. Якщо Європа хоче інтегрувати людей з інших культур, то має плекати свою ідентичність і свої справжні цінності, ба навіть визнавати їх найкращими. Інакше вона б не була такою бажаною для мільйонів іммігрантів.
Ставлення Церкви до сучасної Європи відображає євангельське послання любові та свободи: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний» (Мк 16, 15-16); «Прийшло до своїх, – а свої його не прийняли. Котрі ж прийняли його – тим дало право дітьми Божими стати» (Йн 1,11-12). Церква не нав’язує Євангеліє, але пропонує.
Зі свого боку Бенедикт XVI, великий шанувальник Європи та її християнської самобутності, неодноразово закликав Європу не соромитись Євангелія, але цінувати його та втілювати в життя. У Парижі, під час зустрічі з французькою інтелігенцією 12 вересня 2008 р., він сказав: «Для багатьох Бог насправді став великим Незнайомцем… Позитивістська культура, яка питання про Бога відносить до виключно особистої сфери, відмовляє розумові в його найвищих можливостях, і тому призводить до краху гуманізму з усіма тяжкими наслідками. Те, що заклало основу європейської культури, а саме пошук Бога та здатність прислухатись до Його голосу, залишається й сьогодні фундаментом кожної справжньої культури».
архієпископ Анжело Амато SDB
Текст подається за: L’Osservatore Romano (Ватикан), 9 серпня 2009
(скорочений переклад «КВ»)
фінансово.
Щиро дякуємо!
