Місяць тому у львівських ЗМІ розгорілася дискусія про віднайдення кісток у підземеллях львівського храму св. Казимира, в якому нині діє церква-музей священномученика Климента. У цих публікаціях священика, який створив цей музей, звинуватили у вандалізмі і святотатстві, бо він поскладав знайдені кості у дерев’яні ящики, щоб згодом їх перепоховати.
Знаючи цього священика з позитивної сторони, як натхненного збирача і зберігача української сакральної спадщини, ми не повірили, що він взагалі може здійснити святотатство. Журналісти писали, що він не хотів давати коментар, уникав розмови, але в церковних і мистецьких колах він відомий як прямолінійний і відкритий для преси. Тому редакція РІСУ звернулася до о. Севастіяна (Дмитруха) з проханням розповісти про музей, про обставини знайдення людських решток і про стан збереження сакральної спадщини в самій УГКЦ.
Зі смітників до музею
Два роки тому єромонах-студит Севастіян (Дмитрух) розпочав у занедбаному колишньому монастирському храмі св. Казимира, розташованому на території Львівського університету внутрішніх справ, при підтримці керівництва цього університету облаштовувати церковний музей сакрального мистецтва, щоб розмістити у ньому збірку «Студіон».
Фактично, це стало продовженням натхненної праці із збору і захисту сакральної спадщини, започаткованої Українською Греко-Католицькою Церквою в Галичині в кінці ХІХ ст. Тоді з метою захисту від пожеж вийшло державне розпорядження про будівництво мурованих храмів. Почастішали випадки, коли парафіяни бажали ставити нові муровані храми на місці старих, дерев’яних, які просто розбиралися або передавалися іншим, меншим парафіям з інших сіл. А старі ікони, скульптури чи навіть цілі іконостаси часто були у такому стані, що вважалися селянами непридатними для використання. Щоб вони не псувалися ще більше десь по дзвіницях, церковна влада видала розпорядження передавати такі сакральні речі до церковного музею.
Особливого поштовху цій справі надав на початку ХХ ст. Митрополит Андрей Шептицький, який долучив до неї монахів-студитів та визначних науковців, реставраторів. Також він відродив та розвинув давню іконописну традицію при студитських монастирях. Зібрана колекція стала основою заснованого Митрополитом Національного музею у Львові. За радянської влади його перетворили у музей образотворчого мистецтва, а ікони перенесли на зберігання до зачиненого для богослужінь вірменського собору. Із здобуттям незалежності України музей знову отримав назву національний, а його сакральна колекція є однією з найбільших у світі.
Під час підпілля УГКЦ монахи-студити продовжували збирати сакральну спадщину, переховувати її від знищення комуністичним режимом. Зараз добірка «Студіон» нараховує понад 5000 експонатів, більшість яких зібрана уже за роки незалежності о. Севастіяном, о. Анатолієм і братом Боніфатієм. Відновлювати її доводиться із так званих «церковних смітників», куди люди, намагаючись осучаснити церкви, виносять старі речі. Сьогодні у храмі-музеї блаженного Климента (Шептицького), який відкрився у січні 2008 року, представлено близько 150 творів. Час від часу експозиція поповнюється новими відреставрованими іконами. Окрім того, чотири-п’ять разів на рік у храмі роблять тематичні виставки та проводять наукові заходи.
Експонати тематичних виставок
Над самою колекцією працює шість художників-реставраторів. Також музей активно співпрацює із Львівським державним коледжем декоративного та ужиткового мистецтва ім. І.Труша та Львівською національною академією мистецтва. Студенти під керівництвом фахових спеціалістів працюють над пам’ятками у рамках своїх дипломних робіт у спеціальних майстернях. Кожного року реставрується близько тридцяти творів.
Основною проблемою церкви-музею є приміщення. Отець Севастіян кілька разів звертався до різних органів місцевої влади. До виборів обіцяли багато, після них не дали нічого. Казали, що держава відділена від Церкви. Але ж йому не йдеться про ремонт власного чи звичайного церковного майна, а музею, в якому має бути виставлена національна спадщина.
У 2007 році йому під музей віддали колишній костел св. Казимира, який у комплексі з іншими приміщеннями сьогодні є власністю Університету внутрішніх справ. Як розповідає о. Севастіян Дмитрух, то було жахливе видовище: церква без дверей, вікна були замуровані, штукатурка на стінах оббита, підлоги у святилищі не було, щоб зайти до храму із двору, доводилось скакати вниз на півметра. Загалом церква була у дуже занедбаному стані. Звернулися до міської влади з проханням допомогти відреставрувати приміщення. І хоча храм входить до комплексу історико-архітектурного заповідника Львова, що внесений до Списку збереження пам’яток ЮНЕСКО, все ж влада відмовилася фінансувати його віднову. Тому за мінімальні кошти і за досить недовгий час власними силами споруду привели до ладу. Уже на Різдво Христове 2008 року о. Севастіян відслужив першу літургію, а 20 січня було офіційне відкриття церкви-музею.
На сьогодні у храмі вирує активне парафіяльне життя, тут офіційно зареєстровано громаду. Кожного ранку проводяться літургії для студентів Львівського державного університету внутрішніх справ і всіх охочих. А щонеділі та на великі свята тут збирається чимала громада, насамперед молодої і старшої інтелігенції, оскільки о. Севастіян відомий своїми проповідями і відкритістю до людей. За час недовгого існування громади при храмі організований молодіжний хор «Аксіос». А літом цього року отець-настоятель знайшов значну суму коштів, щоби відправити 50 дітей з парафії на відпочинок у Карпати.
Отець Севастіян хоче також поруч з храмом, в одній з частин колишнього монастиря, розмістити реставраційні майстерні та архів фондів музею. Проте тут зараз діє кафедра університету. Священик запропонував, щоб цій кафедрі надали кілька аудиторій у приміщенні сусідньої середньої школи, яке зараз активно освоюють різні структури.
Таємниця монастирських підземель
На території храму надалі проходять реставраційні роботи під наглядом фахового спеціаліста з кафедри архітектури Львівського політехнічного університету п. Юрія Дубка. Щоб розширити виставку, вирішили зробити у підвалі храму ще один зал. Саме там, під шаром будівельного сміття, знайшли поховання людей.
«Останки ми знайшли, коли почали забирали перед храмом той культурний шар, який мав десь приблизно до 80 см, — розповідає о. Севастіян. — Там було багато будівельного сміття, і коли ми це забирали, бо потрібно було зробити нормальний вхід до храму і очистити подвір’я від цього, знайшли оригінальні сходи, що нині є збережені. … І коли ми зняли той культурний шар, ми там знайшли два-три скелети і склали усе в ящики, не знаючи, що це за кості. Потім я покликав Юрка Лукомського, археолога, щоб він подивився. Він глянув і сказав, що то немає чогось надзвичайного». Пізніше, в підвалі храму були виявлені інші численні поскидані і перемішані з будівельним ґрунтом кості і цілі кістяки. «Коли почали розбирати підлогу, щоб зробити нормальну, знаходили кості: були окремі кості, були і цілі скелети. Ну, звичайно, всіх їх складали у ящики», — розповів о. Севастіан.
Самого священика зачепили публікації у ЗМІ, де його звинувачують у святотатстві з цього приводу. «Чи є святотатством те, що священик збирав кості і складав у ящики, щоб зробити захоронення? Якщо не пасує в ящики, хай тоді міська чи обласна влада надасть поліровані домовини». За його словами, журналісту йшлося не про вияснення правди, а про сенсацію і звинувачення священнослужителя. «Коли вони подзвонили, хотіли, щоб по телефону я їм дав коментар, я ж сказав, що не можу розмовляти, бо за кермом», — сказав о. Севастіян, додавши, що перевозив людей у мікроавтобусі і не хотів ризикувати їх життям, розмовляючи під час руху по телефону. У відповідь журналіст сказав, що вони напишуть, що «ви відмовилися дати коментар». «Вони створили сенсацію на тому, де нема з чого творити сенсацію, — обурюється священнослужитель. — Як потім пояснили – вони хотіли бути першими, мати інформацію від першоджерела».
Натомість деякі представники громадськості звинуватили священика у тому, що не була проведена експертиза кісток. Насправді, зверталися до інституту археології ще наприкінці березня цього року, як тільки виявили кістки. Археологи оглянули кістки і погодились працювати над ними. От тільки за дослідження проби однієї кістки потрібно заплатити 300 доларів. Таких коштів на дослідження о. Севастіян не має. Окрім цього, він згадує прикрий досвід, пов’язаний із знахідками у підземеллі церкви св. Михаїла. «20 років тому під церквою Михаїла було знайдено гору костей, пересипаних склом. Про це говорили пану Євгену Гриніву, голові «Меморіалу». Але ніхто на це не звернув увагу, і досі не зійшли у підземелля та не зробили дослідження, хоч запрошували їх двічі. Знаючи про такий гіркий досвід, я тут роботу почав самовільно, знаючи, що коли запрошу, ніхто не прийде, а як навпаки — то зразу кинуться. Так і сталось. Тепер мають велике поле праці – хай працюють».
З фінансуванням владою таких захоронень чи досліджень склалося також важко. Ще раніше інші дослідники провели розкопки в районі Підзамче, де знайшли і вивезли три вагони кісток. Зараз вони стоять у відстійнику, мовляв місто не має коштів зробити захоронення.
Звинувачення були ще в тому, що реставраційні роботи проводять приховано. І хоча «на вході до підземелля є двері, але там ніколи не було замка. Хто хоче – заходить, очевидно тоді, коли фіртка до церкви відкрита, бо це є територія університету внутрішніх справ. Але коли приходять відвідувачі до храму, то на прохідній дзвонять до священика, і я прошу впустити. То ж нічого прихованого немає», — зауважує о. Севастіан.
В о. Севастіяна було кілька версій походження цих костей: «Я знав зі спогадів отця-архимандрита Юрія Макара, який до війни чи під час війни проживав у Львові, що біля таких костелів, де не було близько житлових будинків, — він навіть назвав костел св. Казимира під Замковою Горою — ставили трактори і в підземеллях мучили людей. Сьогодні дослідники дивляться, чи є куля в черепі. Але не обов’язково куля мала бути в черепі, бо людей могли мордувати у різний спосіб. Деколи енкаведисти казали, що і кулі шкода на бандерівців». За іншою версією, це могли бути давніші поховання, бо тут колись був жіночий монастир, а до кінця ХVІІІ ст. у Львові хоронили відразу при храмах або в підземеллях храму. А те, що кості були пересипані зі сміттям, це, очевидно, наслідки діяльності вандалів, які могли шукати т.зв. монастирські скарби. За словами о. Севастіяна, таких прикладів вандалізму на Львівщині є багато.
Національна сакральна спадщина українцям мало потрібна, особливо владі. А ось іноземці готові підтримати її збереження
Доля цієї скульптури з XVIII ст. могла бути трагічною. На одному сільському церковному горищі о. Севастіян знайшов дуже багато таких скульптур, але селяни не хотіли давати їх до музею — лише одну, «кривеньку», подарували. А за кілька років цей храм разом зі скульптурами згорів… В іншому селі, під Львовом, о. Севастіян знайшов ікону XVIII ст., якою селяни закрили якесь вікно.
Взагалі, на думку о. Севастіяна (Дмитруха), зараз в Україні загалом досить складна ситуація із збереженням сакральних пам’яток. Священик очолює комісію сакрального мистецтва Львівської архиєпархія УГКЦ і, відповідно до своїх обов’язків, регулярно здійснює поїздки областю для вивчення стану сакральної спадщини. Першою і найголовнішою проблемою, на його думку, є відсутність закону, який би забезпечував охорону стареньких святинь та належну відповідальність перед державою за їхнє знищення. Старенькі храми свідомо і несвідомо знищуються чи то пожежею, чи безконтрольними перебудовами, чи просто занедбуються. «Люди перестали берегти те, що передається їм у спадок від старших поколінь, — розповідає о. Севастіян. — Після побудови нового храму, старенький залишається без жодного догляду. Так сталось із дерев’яною церквою у с. Жуків, де народився Богдан Лепкий. Зараз дорога до святині заросла бур’яном, натомість селяни тішаться новою «кафедрою». І це не єдиний приклад. Окрім цього, ще існує сумний досвід, коли після побудови нового храму, старенькі просто безкарно зносили. За те, що у с. Залісся селяни перебудували церковну вежу, тепер мають заплатити всього 50 грн. компенсації. Також православні розібрали дерев’яну святиню у с. Бісковичі Самбірського району і за це ніхто відповідальності не несе.» І таких прикрих випадків наш співрозмовник наводить дуже багато.
За словами єромонаха Севастіяна, для того, щоб хоч якось зберегти сакральні святині, потрібно встановлювати хоча б таблички «Пам’ятка архітектури, охороняється законом» на самих церквах. І це мало би нагадувати парафіянам, що за руйнування будуть відповідати. Проте, як би сумно це не звучало, по селах «за часів незалежності України не було встановлено жодної такої таблички, хоч і є відповідні установи, що працюють над цим», — зауважує о. Севастіян. — «Звинувачують священиків, але у нинішній час усі винні у тому, що нищаться пам’ятки архітектури. Я не хочу обороняти священиків, але якщо би так дійсно було, що по кожному знищеному храму провести дослідження, але ніхто дослідження не проводив. Наприклад, до нині не встановили і не привели до відповідальності за спалений храм у смт. Шклі. А сказали, що знайшли тих, які підпалили».
Ще одна проблема стареньких церков – непрофесійна реставрація. «Наші бідні селяни мають кошт на пластик, на булатову бляху, на політехову плитку, але не мають кошти на гонти, на дошки, на природний камінь, щоб обложити церкву». Часто трапляється так, що «оновлюючи» старенькі іконостаси, на ікони просто наліплюють великими шарами позлітку, тим самим нищачи їхню сакральну цінність. Комісія сакрального мистецтва нічого зробити з цим не може, хоч кожного разу просить, щоб не нищили пам’яток. «Ще поки що є священики свідомі, які забороняють реставрацію, а є й такі, що просто хочуть показати людям, що щось роблять для церкви».
Дуже часто трапляються випадки, коли до реставрації стареньких церков підходять непрофесійно. Наприклад, у с. Залісся Золочівського району почали робити ремонт у храмі терезіального стилю ХVIII ст. Замість шатроподібного даху встановили звичайний купол, оббитий булатом. «Це є вандальний вчинок над пам’яткою мистецтва і архітектури. Я покликав до Львівської консисторії священика і зобов’язав його в присутності протосинкела дати пояснення владиці, чому нищиться пам’ятка, і зобов’язав зупинити роботи та відтворити дах первісного вигляду. Я цю інформацію подав до обласного управління охорони пам’яток, щоб вони зупинили цей вандальний вчинок. Звідти подзвонили до архітектора Золочева, а він, у свою чергу, повідомив, що дав дозвіл накрити дах, щоб дощ не лив». У результаті у всьому винним вийшов сам о. Севастіян, якому офіцер запасу, який займається такою перебудовою, почав погрожувати, що він мовляв перешкоджає ремонту храму, але вони все одно будуть це робити. «Тепер що я маю робити, подавати до суду, чи маю сам розбирати? І це не один такий вчинок», — зауважує о. Севастіян. — «Чи в цьому винуваті священики? Але якщо у нас є влада, якщо карає згідно із законом, то повинні прикликати священика, щоб він відповідав перед законом. У нас того не робиться».
«А як я можу карати священика з с. Кам’янопіль за те, що він покликав такого «славного» богомаза Григорія, який вже стільки храмів знищив? — продовжує о. Севастіян. — Той поставив звичайних хлопчиськів, які дрельками друть іконостас. Яку я маю силу, щоби їх покарати? Я заборонив це робити, але, знаєте, якийсь там селянин, який хоче спокутувати гріхи, і хоче, щоб то «всьо блищало», буде і вдруге, і втретє позлітку ліпити. На нормальну реставрацію вони не мають коштів, а вже втретє на позлітку у них є кошти. І це є дуже примітивна свідомість наших селян».
«Дати благословення будувати храм чи не будувати, — це вирішує єпископ. Деякі наші львівські архітектори зробили сякий-такий один проект і продали його на різні села. А як люди вже купили проект, то нащо їм єпископ і його благословення? А де є послух і субординація церкві?», — звертає увагу на ще одну справу о. Севастіян і підносить питання: а чи не мали також отримувати від Церкви благословення архітектори, які хочуть проектувати храми? Бо якщо би вони мали такий «духовний патент» і лише до таких можна було б звертатися за проектами, то, відповідно, не мали би шансів неякісні проекти. Бо зараз часто проекти невідповідні, а люди не мають смаку та керуються невідомо чим. «Я їжджу, витрачаю свій час, витрачаю свої кошти, прошу і благаю – не робіть того, не будуйте, але хто мене послухає», — зауважує наш співбесідник.
«За часи незалежної України уже згоріло 68 храмів, а разом з ними близько 10 000 експонатів”, — говорить о. Севастіян (Дмитрух), — „І ще буде горіти доти, доки не приймуть дуже строгого закону про збереження дерев’яних пам’яток: нічого не будувати, не реставрувати без дозволу великої комісії з представників із міністерства культури з Києва, управління охорони пам’яток, церковної комісії сакрального мистецтва. Щоб коли потрібно реставрувати храм, то взяли і реставрували, але не казали, що немає жодної копійки».
Частина цих творів могла згоріти разом з храмами, якби їх не врятували монахи-студити
Засновник церкви-музею закликає брати приклад із сусідніх країн, наприклад, Польщі, де священик не має права нічого вирішувати щодо ремонту чи перебудови храму без дозволу консерваторів із Варшави. А також в Польщі знайшлися меценати, які готові допомогти музеєві. Під час конференції організованої Львівської картинною галереєю, яка проводилася у приміщенні храму-музею, представник міністерства культури з Варшави Міхал Міхальський запропонував свою допомогу.
Окрім цього, минулого року монахи-студити виграли ґрант від американського посла на реставрацію ікон. І вже цього року відреставровані завдяки цьому ґранту пам’ятки представлені людському оку.
* * *
Як стало відомо після нашої розмови з о. Севастіяном, на території колишнього монастиря побували науковці і розпочали дослідження. Начальник КП «Доля» (яке займається такими дослідженнями) Ярослав Онищук 17 вересня подав управлінню охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації висновок: знайдено кісткові залишки людей, яким не менше 250 років.
«Ми знайшли супровідний матеріал: залишки поховального одягу, залишки монаших параманів, атрибути культу — хрестики, іконки, медальйон апостолів Петра і Павла, медальйончик Йосипа з Дитятком. Відтак ми можемо датувати захоронення першою половиною — серединою ХVІІІ століття», — зазначив науковець. Можливо, після цього дослідження до музею та його експонатів зросте увага не лише серед охочих ознайомитися з пам’ятками, представленими тут, а й також серед меценатів та державних органів культури.
* * *
Християнський звичай вчить вшановувати померлих і по-християнськи поховати їх останки. Віднайдені кості, тим більше, що свого часу вони були оскверненні вандалами, — кому би вони не належали, якої б конфесії не були ці люди, — мають бути захоронені.
фінансово.
Щиро дякуємо!
