Відтоді, як я закінчила вуз і стала працювати, доводилося брати участь не в одному релігійно-соціальному проекті. Глобальному. Мета котрого – здійснити зміни у суспільстві у великих масштабах. Зазвичай ці заходи супроводжуються гучними промовами, закликами і деклараціями. Ажіотажу навколо цього всього стільки, ніби там збираються перші особи як мінімум всіх європейських держав.
Група людей, організаторів, працює з ранку до смерканку, щоб усе це дійство відбулося. За цим всім дехто навіть не встигає забирати дітей зі школи, і вділити більш-менш уваги чоловікові чи дружині. По завершенню очільник оргкомітету отримує лаври. Та й усі інші втішаються своєю важливою місією і планують черговий «світовий переворот».
І смішно мені з цього усього. З цієї перевернутої системи цінностей. Не раз задаюсь питанням: а ті супер-зміни хоч відбуваються? І навіщо оце тішити себе ілюзіями про свою суперменівську місію у той час, коли діти вже забули, як ти востаннє брав їх на руки, бавився з ними, пестив свою дружину/чоловіка. Коли в хаті розгардіяш, бо за суспільно-важливою роботою не маєш часу навести лад і нарешті приготувати борщ, який чоловік просив ще місяць тому?..
Православний священик о. Олександр Шмеман у своїх славнозвісних «Щоденниках» пише про «міщанське щастя»:
«Кожного разу, коли я бачу чоловіка або жінку, що йдуть із покупками – значить, додому, я думаю – ось він чи вона йде додому, до свого справжнього життя. І мені стає добре, і вони стають мені такими близькими. Понад усе мене цікавить – що роблять люди, коли вони «нічого не роблять», тобто, саме живуть. І мені здається, тільки тоді вирішується їх доля, тільки тоді їх життя стає важливим. «Міщанське щастя»: це придумали, у це вклали презирство та осуд активісти усіх відтінків, тобто, всі ті, які насправді позбавлені почуття глибини самого життя, ті, які думають, що воно повністю розпадається на справи. (…) «Він не мав особистого життя», – говоримо ми з похвалою. А насправді це безглуздо та сумно; і той, хто не мав особистого життя, в кінці кінців нікому не потрібен, тому що людям один від одного і один в одному потрібне життя. Бог дає нам Своє життя, а не ідеї, доктрини та правила»
Перед одруженням я мала сповідь. Того священика бачила вперше. Він прийняв моє покаяння і сказав: «Зроби так, щоб твій чоловік хотів приходити додому. Показуй йому, що чекаєш. Створи домашній затишок». Просто і мудро. Думаю, якщо ми не навчилися цінувати і плекати свого домашнього сакруму, то до високих звершень нема чого братися.
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
